Згадаймо, пізнаймо, запам’ятаймо Олексія Титаренка.

За офіційними відомостями звичайної анкети, де людина напише про дату і місце народження, про батьків, склад родини, де і коли вчилася та працювала, проглядається якийсь стандартизований образ людини. Тисячі підпадають під цей опис. Але ми шукаємо серед тих строк ОСОБИСТІСТЬ – Олексія Титаренка. В звичайному житті ми не звертали увагу на дату його народження, просто пам’ятали, що він – літній, теплий, сонячний, дієвий, бо гучно, в широкому колі друзів святкували чергову річницю, не задумуючись, що Русланович з кожним роком дорослішає, росте, глибшає, вкорінюється. Ось і солідний ювілей набіг, який вирішено через війну перенести на переможний час, зібравши найбільше коло учасників, свідків, «винуватців» цих наповнених до країв років життя. Киянин, який жив, працював, вчився в Києві, зрідка відлучався з рідного міста на військову службу на початку 90-х, в 2014-2015 як мобілізований, учасник бойових дій, з 2022 – як доброволець спочатку в ДФТГ, а пізніше ЗСУ. Не уникав, не бігав, не петляв. Виконував свій чоловічий і громадянський обов’язок.

Олексій постійно вчився, багато, з любов’ю. В Київському університеті, на філософському факультеті, в аспірантурі, на курсах НАТО. В аудиторіях, в бібліотеках, в полях. По книжках і через людей. А опісля із задоволенням ділився своїми знаннями. Він викладав, був Вчителем. Його обожнювали студенти з усіх тих вузів, де він працював: старшим викладачем кафедри філософії, права та юридичної логіки в Національній академії внутрішніх справ України, доцентом кафедри філософії у Київському Національному лінгвістичному університеті та доцентом кафедри політичної аналітики і прогнозування в Національній академії державного управління при Президентові України. Крім того Олексія Руслановича, вже кандидата філософських наук, чули студенти НаУКМА, КНУ та інших навчальних закладів. Він приваблював молодь широтою своєї професійних зацікавлень, добрим знанням предмету. Захистивши в 2004 р. кандидатську дисертацію в КНУ по соціальному християнському вченню, він знався і на нехристиянських релігіях. Особлива увага була прикута до буддизму, з якого він зібрав унікальну колекцію книг і ритуальних предметів. Не одне покоління студентів перебирало буддійські чотки, крутило мантровий барабанчик, вдихало пахощі з ритуальних підставок… і все з Олексійової збірні.

Крім знань, йому вдавалося передати студентам зацікавленість життям, якусь оптимістичну небайдужість, відповідальну зануреність в нього, вміння критично мислити, робити правильні висновки і – і діяти!

Титаренко – приклад того, як завдяки персональній включеності в події, глибинному знанню ситуації, вмінню звести нібито розрізненні факти до купи і вбудувати їх в систему за тільки йому зрозумілою послідовністю треба і можна працювати фахово в царині державного управління. Якби всі державні управлінці у нас були рівня Олексія Титаренка, то ми б давно побудували Царство Боже на землі. Титаренко, певно, знав якийсь рецепт, яким щедро ділився в своїх аналітичних записках. Кажуть, що його аналітички читали президенти, прем’єр-міністри, міністри України. Уважно, із задоволенням.

Робота в НАДУ розкрила особливий талант Олексія як прогноста, який вмів науково передбачити трансформації внутрішньо української ситуації, описати і попередити тенденції змін в політичному коловороті, виокремити чинники, які потенційно впливатимуть навіть на міжнародні відносини. Він як філософ масштабно вивчав внутрішню політику держави, особливо його цікавила гуманітарна сфера, частиною якої були державно-церковні і міжконфесійні відносини. Його глибокі політологічні дослідження вивели на тему, що виявилася надзвичайно важливою, інколи визначальною для нашого народу: релігія і суспільство, держава і церква. Тому закономірно, що з 2017 до 2022 р. Олексій Титаренко - головний консультант Директорату з питань внутрішньої та гуманітарної політики Офісу Президента України. Ми не знаємо, що саме радив Олексій Русланович першим особам в державі, але вся його діяльність була пов’язана із безпекою України, чиї інтереси він захищав як свідомий патріот, як відповідальний громадянин. Він не міг і не любив розповідати про свою професійну діяльність, але частково ми бачимо результати його праці, яка була направлена на утвердження ідентичності нашого народу, на укріплення суб’єктності нашої держави. До справи конституювання Православної Церкви України долучився і Олексій, який розумів, що країна гідна мати свою помісну православну церкву, визнану всім Вселенським православ’ям.

В 50 років не думаєш про підведення якихось навіть проміжних підсумків свого життя. Живеш на одному диханні, з безліччю планів і надій. Працюєш, любиш, дбаєш про родину, чекаєш внуків…Але ось приходить війна…

Для Олексія війна почалася не 24 лютого2022, а ще в 2014. Але вже 26.02 він знов одягнув військову форму і не секунди не вагався, де він має бути і що робити. Захищати Україну. Як професійний військовий, спочатку як солдат, а згодом як офіцер. Як громадянин України. Як людина, чиї погляди, життєві принципи невід’ємні від вчинків.

Як військовий, Олексій добре знався на зброї. Закінчив кілька ступенів підготовки саперів, включаючи НАТівські курси за кордоном. І як інструктор навчав своїх побратимів саперній справі. І загинув як сапер. При виконанні бойового завдання.

Страшна новина про загибель Олексія досі не відпускає. Розум відмовляється прийняти цю реальність. Час зупинився. І не тільки для Олексія... Для всіх нас, з ким він спілкувався, кого любив, про кого дбав, будував плани на майбутнє, яке не бачив як тільки звільнену і вільну Україну. Ми ще не знаємо, як будемо БЕЗ нього, бо він ще з нами, такий серйозний, але з гумором, відповідальний, принциповий, часом різкий, але завжди справедливий, який любив свою родину, друзів, Україну. Він все це добровільно пішов захищати від мацковської наволочі. Він ще там, на фронті, разом із своїми побратимами, він, вже неживий, але ще в тому строю супротиву цій навалі нелюдів. Льоша повертається додому, в Київ, до своєї мами, Катерини Михайлівни, до сина Артема, до віддано і ніжно коханої дружини Віти, до своїх близьких, друзів, колег. Ми тебе чекаємо, дорогенький...