Військовий капелан потрібен і на передовій, і в госпіталі

Олександр Тереверко

Підбір кандидатів на капеланські посади в лікувальних установах було покладено на офіцера Служби військового капеланства КМС ЗСУ Олега Скнаря. Про особливості душпастирської служби він розповів кореспонденту АрміяInform.

— Підбір з подальшим призначенням кандидатів на посади капеланів був для мене цікавою і водночас відповідальною роботою, — зазначив на початку розмови Олег Скнар. — Я виїжджав на місця і проводив відверті бесіди з кандидатами, аби зрозуміти, чи може та чи інша людина сумлінно виконувати обов’язки душпастирського служіння, чи це буде пов’язано з певними труднощами. Така співбесіда давала відповідь на питання: готовий чи ні священник стати капеланом.

У спілкуванні з кожним кандидатом акцентував увагу, що основне покликання медичного капелана — це робота не лише з пацієнтами, а й з медичними працівниками, і з родичами поранених або хворих. Лікарі та медсестри виконують великий обсяг роботи, і капелан повинен розуміти специфіку їхньої діяльності, має бути готовим посприяти, допомогти, щоб людина не вигоріла, не втратила бажання працювати з пораненими.

Поліконфесійність України відбилась і на війську, воно теж поліконфесійне. Тому деякі військові колективи виявили бажання, щоби їхніми капеланами були представники Православної Церкви України, інші є прихильниками Української греко-католицької церкви, є в нас протестантські пастори, є військові капелани — імами, юдеї. З ними теж потрібно було комунікувати, аби знати про їхній досвід і готовність працювати на спільні інтереси та бути підтримкою пораненим і медперсоналу.

— …І бути військовим капеланом для представників всіх конфесій?

— Дійсно, так, — говорить мій співрозмовник. — Незважаючи на те, що кожний з нас представляє церкву, яка надала мандат для ведення капеланської діяльності, Служба військового капеланства є позаконфесійною. Отже, якщо душпастирську службу в медичному колективі очолює греко-католик, він є капеланом і для протестантів, і для мусульман, і для юдеїв. Якщо поранений пацієнт бажає спілкуватися зі священником своєї церкви, капелан зобов’язаний забезпечити таку комунікацію.

— Треба так розуміти, що капеланів московського патріархату зовсім не існує…

— Саме так, адже базовий закон, яким ми керуємося у своєму житті, забороняє представникам конфесії, керівні органи якої розташований у країні, яка окупувала частину території України, перебувати на військових об’єктах, зокрема, й у військових лікувальних установах та здійснювати якусь душпастирську допомогу, — без будь-яких умовностей стверджує Олег Скнар. — Отже, вони не мають права на отримання мандата на здійснення капеланської діяльності. Крапка.

Доводилося бачити військових капеланів і в підряснику, і в камуфльованій формі. Тому поцікавився, наскільки важливим для військового капелана в лікувальній установі бути одягненим у військовий однострій.

— Якщо капелан відвідує палати з пораненими бійцями, перебуваючи при цьому в звичайному для себе вбранні — підряснику, то це звужує для пацієнта розуміння того, що з ним спілкується представник конкретної конфесії, висловив свою думку Олег Скнар. — Тому я раджу нашим капеланам під час обходин палат з пораненими бути у військовому однострої. Це значно спростить йому спілкування з пацієнтами. Піксель на сьогодні є таким собі об’єднуючим кодом для тих, хто працює на оборону держави. Якщо ж відбувається таїнство безпосередньо в храмі, треба причастити або пособорувати, капелан може бути у підряснику. Але перша комунікація капелана з пацієнтом має бути у військовій формі.

Якщо капелан бере участь в евакуації поранених з району бойових дій, він теж повинен бути у військовому однострої і представлятись у розмові з бійцями військовим капеланом. Зазначу, що дуже важливим є момент знайомства душпастиря з пораненими, під час якого капелан повинен трохи розповісти про себе, аби в подальшому людина перед ним відкрилась, довірилась.

Олег Скнар повідав про цікавий і доволі показовий випадок.

— Певний час в одній лікувальній установі хлопці з важкою ампутацією, перебуваючи разом в одній палаті, не спілкувались між собою, — зазначив співрозмовник. — Давалися взнаки стрес і моторошні спогади боїв, під час яких вони були поранені. Так ось військовий капелан на ім’я Роман приніс із собою в палату шахи і запропонував зіграти партію. Один із поранених відгукнувся на пропозицію. І ось під час гри між капеланом і його суперником зав’язалась невимушена розмова. До неї згодом приєднались й інші поранені. Отець Роман розповів про себе, про свої уподобання у вільний час, про улюблену собаку. Й години не минуло, як хлопці повеселішали, а головне — перезнайомились і спілкувались на різні теми.

Я тішився від того, що свого часу, відбираючи з кількох кандидатів на посаду капелана одного, я не помилився. Роман дійсно виправдав мої надії, вміє словом зцілювати рани війни в наших хлопців, вселяти в них оптимізм та віру. Ба більше, вранці капелана можна побачити біля КПП. Як з’ясувалося, у такий спосіб зустрічаючи на початку робочого дня лікарів і медсестер, які поспішають на службу, він з ними знайомився, бажав гарного дня та бадьорого настрою. Він за хвилинку ще встигав повідомити про найближче релігійне свято і запросити до храму.

Олег Скнар розповідав про своїх колег, які виконують душпастирську службу в лікувальних установах з великою повагою і гордістю.

— Маю неабиякий досвід спілкування з пораненими бійцями з 2014 року, і авторитетно можу зазначити, що хлопці з фронту більш щирі в розмові з капеланом, ніж із психологом або іншим фахівцем, — запевнив Скнар. — Так, якщо священник в пікселі покликаний допомагати або сприяти, то військово-медичний капелан, зокрема, має розуміти структуру та специфіку військово-лікувальної установи, дотримуватися певних норм та специфічних правил. Перебуваючи в медичній спільноті, він має бути для лікарів, медсестер та пацієнтів не лише психологом, а й другом, братом. Не помилюсь, якщо скажу, що капелан у військово-медичній установі — учасник багатофункціонального лікувального процесу. Маючи певні богословські навички, він може визначити, чим послужити або допомогти тому самому медикові, який є на роботі цілодобово, пацієнтові, його родині.

— Своєю активною роботою з пораненими пацієнтами, медперсоналом чи не відбираєте ви «хліб» у представників служби морально-психологічного забезпечення?

— Робота з людьми — це наш спільний напрям, але у нас дещо інший вектор, — усміхається офіцер. — Якось один капелан інформував мене про те, що за місяць він звершив 35 молебнів, відслужив певну кількість богослужінь, повінчав стільки-то пар. Я йому зауважив, що все це добре, але другорядне. Капелан повинен робити акцент не на зовнішню літургійну дію, а на роботу з пораненим, повернення його з фронту. Бо фізично він в госпіталі, але його духовний стан, як правило, свідчить про те, що жахіття війни ще володіють ним. І обов’язок капелана полягає в тому, щоби ці жахіття війни вижити з-під свідомості. Для цього потрібні щоденні зустрічі з пораненим, спілкування з ним.

Під час бесіди ми торкнулися й діяльності капеланів-волонтерів, які на добровольчих засадах працюють у деяких військово-лікувальних установах і мають багато позитивних відгуків від поранених бійців.

— Дійсно, є такі віруючі люди з небайдужими серцями, які готові у вільний час підставити плече штатним капеланам і навіть перебрати на себе частину їхніх обов’язків, — зазначив Скнар. — Взагалі, капеланство — це покликання, і не кожному під силу працювати в лікувальній установі, де атмосфера насичена стражданнями наших поранених захисників. Капелани-волонтери переважно займаються соціально-доброчинною діяльністю, допомагають опікуватися соціальними питаннями військовослужбовців, зокрема членами їхніх родин, і налагоджують взаємодію з різними релігійними, громадськими та волонтерськими організаціями.

Гадаю, буде доцільно, аби до нашої розмови приєдналась капелан-волонтер Шура Вятржик, яка є керівником госпітального напряму Корпусу військових капеланів Християнської служби порятунку.

— Я є віруючою і належу до Київської єврейської месіанської громади, — представилась капелан-доброволець Шура Вятржик. — З початком широкомасштабної російської агресії я прийняла для себе рішення, що маю бути в лиху годину корисною і опікуватися пораненими, які вже 24 лютого 2022 року почали надходити до лікувальних закладів столиці. Дякувати долі і Господу, добрі люди мене познайомили з Олегом Скнарем і я стала капеланом-добровольцем військово-лікувально установи. Мабуть, цей мій крок спонукав сина звернутися до військкомату. На той час Аркадію тільки-но виповнилося 18 років, і йому відмовили у призові. Те ж саме сказали в Теробороні. Але згодом він все ж таки вступив в один з батальйонів і на сьогодні перебуває на фронті у складі однієї зі штурмових бригад.

За мною і колегами в госпіталі закріпили спочатку одне відділення, а потім і друге. Намагаємось бути корисними нашим пораненим хлопчикам. Сповідуємо золоте капеланське правило «Бути поруч», але до нього додали ще своє — «І не нашкодити».

— Капелани-волонтери на чолі з Шурою дуже активно підтримали ініціативу, яка народилася у нас — соціалізувати пацієнтів-ампутантів, які пройшли певну стабілізацію і можуть пересуватися за допомогою милиць або на візочку, — додає Олег Скнар. — З цією метою ми організовуємо для поранених бійців за згодою лікарів різноманітні заходи: екскурсії до музеїв столиці, в контактні зоопарки, на вистави, спортивні змагання тощо.

Звичайно, щоб здійснювати такі виїзди, потрібно певне матеріальне забезпечення. І ось тут розкривається менеджерський талант нашої Шури та її колег капеланів-добровольців, які тільки їм відомими методами і шляхами забезпечують ці виїзди спеціальним транспортом, знаходять можливість підгодувати наших хлопців, забезпечують додатковими візочками.