Використати час війни для зближення українських Церков: яка їх роль на шляху до миру
Олеся Косик
Партнером-організатором заходу була Конференція Європейських Церков. Модерувала конференцію д-рка Орися Біла, завідувачка та викладачка кафедри філософії Українського католицького університету.
Ігумен Кипріян (Лозинський), декан богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ, зазначив: «Справедливий мир може настати тоді, коли переможе та сторона, яка стоїть на стороні правди, добра, світла, на боці Бога. Завдання Церкви – показати, яка зі сторін стоїть на боці правди, на боці Христа. Не може Церква по-іншому – як утверджувати і свідчити істину».
Єромонах Кипріян також провів паралель між вужчим і ширшим завданням Церкви: «Що може робити Церква в світі поза Україною? Це може бути те, що і всередині країни, якщо говорити про соціальне служіння... Перше, що має робити Церква в світі – підтримати своїх сестер і братів, говорячи і свідчивши правду. На жаль, не так часто чуємо, як очільники Церков у світі відкрито голосно і, найголовніше, чітко формулюють свої думки щодо того, що відбувається в Україні: називаючи Росію агресором, Путіна – військовим злочинцем, РПЦ – учасником військових злочинів, Кирила Гундяєва, патріарха Московського – учасником військових злочинів і військовим злочинцем, тому що вони підтримують ці злочини і благословляють їх».
Єпископ Закарпатської Реформатської Церкви Олександр Зан-Фабіан наголосив, що, незважаючи на незначний вплив Церкви, вона має насамперед виконувати християнський обов’язок: «Бачу, що сьогодні Церква може дуже мало зробити у питанні створення миру. Тому що дуже мало прихожан, політиків звертають увагу на Церкву і те, що вона говорить… Але це не має відвертати нас від прагнення до миру, від наших завдань і обов’язків. Може бути, що завжди тільки меншина слухатиме Церкву, що вона говорить правду і треба йти за цією правдою. Але це не має бути перешкодою для служителів усіх конфесій. Нам потрібно виконувати свій християнський обов’язок не тому, що люди нас слухають, а тому, що ми це знаємо із Святого Письма.
Сьогодні наша громада на Закарпатті намагається все зробити, що в її силі в гуманітарній сфері: допомагати цивільному і військовому населенню, піклуватися про дітей-сиріт, вдів, про тих людей, які духовно підтримують наших воїнів, конкретно капеланів, які день за днем є на лінії фронту з нашими воїнами».
Ці думки продовжив Павло Шварц, єпископ Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України: «Мир настане, коли закінчиться насилля, а справедливий мир – коли агресор визнає свою провину… Що можемо зробити зараз як Еклезія, як християни, представники різних Церков? Можливо, ми як лідери різних Церков хотіли би бути героями віри чи постатями, які ввійдуть у підручники історії! Звичайно, це вимагало би від нас ігнорувати секулярний контекст Європи, але так само і України, де Церква вже давно не є головним авторитетом, до якого тягнеться суспільство… Малоймовірно, що будь-яка з Церков зможе стати посередником у вирішенні російсько-української війни. Але, на мою думку, процес миробудування і справедливого миру в результаті можемо внести через практику власної віри. Тобто тоді, коли будемо поруч з тими, хто в потребі; будемо плакати з тими, хто плаче; допомагати тим, хто потребує нових домівок, ліків чи харчування; мовчати і молитися разом з тими, хто переживає втрату; слухати тих, хто сумнівається і, можливо, втратив віру; бути з тими, хто, незважаючи на жахіття війни, може вказати на надію в Ісусі Христі, яка дає сили жити далі. Але також ми як християни маємо бути тими, хто буде називати злочини на ім’я – вимагати справедливості заради жертв, покарання для злочинців. Підсумовуючи, Церква і екуменічні організації можуть бути дієвим Божим інструментом у процесі миробудування, але це вимагає переосмислення власної ролі…».
Проф. Володимир Бурега, богослов, церковний історик, проректор Київської духовної академії, висловив позицію, за якої можливий справедливий мир: «Для нас, українців, ця війна – це захист самого нашого права на існування. Чуємо, що російська пропаганда прямо заперечує національну ідентичність, самобутню українську культуру, а відтак не надає українцям права на державну самостійність. Тому йдеться про глибокий принциповий конфлікт, який не можна вирішити через тимчасове примирення або заморожування конфлікту… Для мене цілком очевидно, що вирішення цього конфлікту може бути лише одне – це демонтаж агресивної політичної системи в Росії, тільки глибинні політичні вирішення в росії можуть принести сталий справедливий мир. Будь-яке тимчасове примирення навряд чи буде результативним. Ми вже мали досвід Мінських мирних угод 2014-2015 років, які використала Росія тільки як своєрідну паузу на шляху до нової війни. Тільки повний демонтаж політичного режиму в Росії може бути вирішенням конфлікту. На жаль, це не завжди розуміють на Заході».
Ольга Марчак, директорка Регіонального тренінгового хабу «Overseas Council – United World Mission», менеджерка освітніх програм Європейського інституту теології, членкиня Комісії з державного визнання документів про вищу духовну освіту МОНУ, звернула увагу, які є умови сталого миру в Україні. Підсумовуючи, п. Ольга виокремила дві речі: «Першою умовою є формула миру від України – це виведення російських військ і припинення бойових дій; відновлення територіальної цілісності України; росіяни мають відповісти за військові злочини; звільнення полонених та депортованих; виплата репарацій тощо. Другою умовою сталого миру має бути те, що позамежеві учасники мають припинити закликати Церкви та українців до примирення. Тому що неможливе примирення з росіянами в той момент, коли серед українського суспільства зараз дуже багато розділення, так зване внутрішнє порозуміння нам потрібне для початку».
Під час панелі «На шляху до миру: роль Церков та релігійних організацій» о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних наук УКУ, переконливо закликав використати час війни для зближення українських Церков: «Можемо використати цей момент або можемо його закопати… Мусимо працювати над зближенням. Нас усіх далеко більше всього об’єднує, ніж розділяє, а передуcім нас об’єднує Христове Євангеліє, Христова благовість. Шукаємо солідарности Заходу і мусимо визнати, що Захід нам дав чимало доказів солідарности. Але може ми би подумали, щоб вислати своїх дітей на студії, спеціалізації до різних університетів, християнських чи світських, щоб сформувати завтрашнє майбутнє, покоління, яке перебере в свої руки долю Української Церкви і народу. Можемо вплинути на наших єпископів, щоб почали офіційний діалог, де обговорюватимемо всі проблеми, як сьогодні на Екуменічному соціальному тижні, всі проблеми, які нас болять, які нас ділять, і спільно творити шляхи до поєднання, до сопричастя, до єдности! Чому нам не взятися за спільний переклад Біблії для всіх конфесій, за переклад спільного молитовника?!».
