Проблема «пустих храмів» на Заході не нова. Вони пустіли вже багато разів протягом історії християнства. Власне, на самому початку взагалі не було храмів, а катакомби у Римі, чи якісь інші «криївки» чи доми, де збиралися християни, і які поміщали якийсь невеличкий відсоток громадян-християн від загальної кількості населення Римської імперії.

Потім навіть після легалізації християнства імператором Костянтином, починаючи від ІV століття, такі явища, як наїзди варварів, взаємні суперечки християн, боротьба з єресями, часто підривали нормальну участь вірних у богослужіннях. Часті пошесті, яких у Середньовіччі було десятки, якщо не сотні, невпинні війни, катаклізми – все це спричинялося до тимчасового зменшення відвідування вірними Богослужінь.

Епоха Просвітництва теж спричинилася до зменшення кількості народу у храмах Європи, а час Французької революції досить сильно їх спустошив. І не лише храми, але й монастирі, семінарії, християнські школи, інші християнські заклади. Масовість і спад вірних у храмах постійно замінювали одне одного протягом двотисячолітньої історії християнства, проте варто сказати, що дуже рідко коли у якійсь країні більше ніж половина населення щонеділі практикувала свою віру через відвідування храмів.

Часто у нас є ілюзії відносно «світлого минулого», що тоді було краще ніж тепер. Можливо, у певні відрізки минулого так і було, проте іншим разом бувало і гірше. Все було динамічно і не постійно. Зараз ми живемо в епоху спаду по відношенню до попередньої епохи коли прослідковувався зріст. Але напевно не видно катастрофи з відвідуванням храмів, у Європі в тому числі, як це хоча б мало місце у колишньому СРСР, чи і сьогодні має місце у Китаї чи Північній Кореї. Просто немає такої масовості, яка була раніше, ще декілька десятиліть тому, і це кидається в очі ще живим свідках того «кращого минулого».

Якщо ж говорити про питання невіри чи ослаблення або навіть втрати віри у пов’язанні з неможливістю відвідувати храми у час пандемії, то це радше переплутання причин і наслідків. Люди, віра яких заснована не на тому фундаменті, на якому повинна стояти, тобто якщо не вкорінена у Христі і не базує на живих відносинах з Ним, то чи ходіння до храму, чи не ходіння до нього, нічого радикально не міняє. Бо радикальне непорозуміння у духовному житті уже має місце: формальне практикування релігійності без внутрішнього зв’язку з живим Богом. Тепер лише це неходіння до храму виявляє на світ Божий справжній стан віри даної людини. Це ніби тест на вірність.

Апостол Павло свого часу писав у своєму знаменитому Посланні до Римлян: «Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?.. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим 8, 35. 38-39). Ці слова були написані після того, як Апостол говорив про предвічне вибрання, а ще раніше – про молитву, коли ми не вміємо молитися так, як належить, і тоді Дух Божий молиться в нас. Власне, молитися в Дусі християнин має можливість і навіть повинен завжди, в тому теж у храмі. Молитися не лише вустами, але передусім серцем.

Час пандемії не настільки «прорідив» ряди вірних у храмах, наскільки показав справжню картину стану Церкви. Істинні християни не виправдовують своє неходіння до храму пандемією, лише дотримуючись цивільних норм, тужать за відновленням нормальної участі у Богослужіннях, передусім у Євхаристії. Натомість невкорінені мають нагоду знайти виправдання своїй невкоріненості у Христі, перекинувши спритно відповідальність за це з себе на пандемію. Можливо, це і не завжди так є, можливо, що є якісь приклади, коли хтось дійсно глибоко віруючий втратив віру підчас цих випробувань і обмежень, проте це радше винятки. У більшості випадків ситуація з ревними і справжніми християнами не сильно змінилася, лише оголила правду про номінальних християн, які ходили до храмів скоріше за інерцією, аніж за динамікою і потягом.

Погано, що є такі періоди, як пандемія, які обмежують зрештою не лише релігійне життя, але і взагалі суспільне, працю, поїздки, навчання, відпочинок. А з другого боку, цей період є нагодою проявити креативність і пошук нових шляхів у виході з важкої ситуації. В тім теж, у релігійному житті. Тут діє старе правило: хто хоче, шукає можливостей, хто не хоче, шукає причин. Можливостей залишитися вірним Христу є безліч, причин відійти від Нього – так само. Вибір за нами, християнами. Христос у наслідуванні Його залишає цей вибір: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною» (Лк 9, 23).

Пандемія, як зазначив ще влітку 2020 року Папа Франциск, є нагодою замислитися над своєю вірою. Ця пандемія змушує нас, християн, ставити собі питання про щастя у нашому житті та скарб нашої християнської віри. Про це папа говорив у передмові до книги, написаної німецькою під редакцією Кардинала Вальтера Каспера та о. Джорджа Августина «Бути християнами у часи коронавірусної кризи». Папа там також пише, що ця криза виявляє тривогу, яка спонукає до роздумів про те, у чому заглиблене наше глибоке коріння у цей момент шторму. Крім роздумів над своєю вірою, продовжує далі Папа Франциск, ми, християни, можемо і повинні у цей час продовження пандемії задуматися над потребуючими і бідними. Загалом, богословські роздуми про пандемію повинні породити «нову надію та нову солідарність».

І останнє. Якщо хтось любить свою церковну спільноту, то і не залишить її в потребі підчас віддалення від неї, а знайде спосіб її підтримати. Наприклад, пожертвою на рахунок чи на картку. Власне, час пандемії і неможливість особисто бути у храмі і власноручно вкинути щось до кошика чи скрині для пожертв, також виявляє хто і з яких мотивів це робив раніше: за інерцією чи від серця. Якщо перше, то тепер є причина не підтримувати свою спільноту, якщо ж друге, то пандемія не буде на перешкоді продовжувати підтримувати. Головне, що мотивом тут повинна бути любов Бога всім серцем і всією душею.