Давно хотів написати цей роздум. Поривався роздумати на цим питанням багато разів, кожного разу тоді коли в Інтернеті вискакував черговий тріґер, котрий змушував замислитися над проблематикою. Тема насправді комплексна і багатогранна: віра, християнство, окультизм (у вигляді ворожок і їм подібним) і Церква та молитва як альтернатива.

Отож, як вказано вище, тему роздуму я почерпнув із соцмереж, точніше – із Facebook, ще точніше – із групи «Підслухано в Стрию». Нечасто, але доволі стабільно (раз на місяць-два), в групі з’являються дописи із проханнями на кшталт «порадьте: де злити віск\знайти ворожку\поворожити на картах таро\зняти вроки» і т.п.

Думаю не варто пояснювати,що така поведінка і такі запити для християнина є гріховними, бо це порушення першої Божої заповіді. Християнин апріорі має розуміти, що гріха треба остерігатися, і вдаватися до окультизму задля позбавлення головного болю, чи тому, що «дитина настрашилася» не варто.

В таких постах, зазвичай, є кілька груп коментаторів. Деякі відверто вправляються в дотепності, і глузують із автора, деякі (таких мало) цілком серйозно радять знайомих і «перевірених» ворожок і чаклунів, але мені особливо цікава третя категорія – люди, котрі окрім того, що слушно зауважують, що використання окультних практик є гріхом, завжди пропонують «піти до священника» як альтернативу. І тут у мене, як у християнина і студента-богослова виникає проблема. Точніше виникають питання. З одного боку – лише Господь є серцевідець, тобто ніхто не може знати наскільки сильною є віра людей, котрі радять «піти до священника» коли «дитина настрашилася». Можливо ці люди справді мають віру, котра може «рухати гори» (пор.Мр.11, 22-24), а тому посередництвом молитви здатні отримати від Бога все, про що просять, як зрештою і каже Євангеліє. Тоді все правильно, і по-євангельськи благочестиво. З іншого боку виникає питання – а чи може бути Церква «альтернативою» тоді, коли «сходили до ворожки», потім до лікаря, а коли не допомогло – то до Церкви. Хоча, згадані коментатори пропонують вдаватися до Церкви відразу, минаючи інші «гріховні» «допомогові інстанції».

З цього приводу в мене два роздуми: перший – ми дійсно багато разів чули, що Воплочений Бог – Ісус з Назарету, неодноразово оздоровлював людей. Також ми чули про велику кількість оздоровлень, які люди отримували через молитву – в т.ч. перед мощами і чудотворними іконами. Але ці оздоровлення не були основною місією Ісуса, рівно ж вони не є основною місією Церкви. Основною місією було і є спасіння душ і провадження їх до вічного життя у Божому Царстві. А з цього випливає другий роздум: оскільки людина вірить, що молитва, тобто звертання до Бога, котре буде звершене через Церкву, дасть їй оздоровлення, чи «позбавлення страху» дитини, а ми, пам’ятаючи, що оздоровлення земних хвороб не є основною місією Бога і Церкви, можемо припустити, що Бог може цього оздоровлення і не створити, то чи не втратить людина віру в Бога власне через те, що акценти у цій вірі були дещо зміщеними. Це зміщення проявляється і в іншому: тут людина шукає не особистих стосунків із Богом, котрі, безумовно повністю зцілюють, а священника, котрий має «прочитати молитву» аби все було добре. Для мене це виглядає певним «побожним окультизмом». З іншого боку – маємо той же уривок Євангелія від Марка каже чітко: «Тому й кажу вам: Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите, - і буде вам так.» (Мр.11,24).

Однозначної відповіді на те де є межа у переконанні «якщо дитина настрашилася, або щось болить, то треба замість ворожки іти до Церкви на молитву» я не знаходжу. Словом – є багато поживи для роздумів, в т.ч. – молитовних. «… Вірую, поможи моєму невірству» (Мр.9,24)