На початку третього року повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації в Україну виразно означились тенденції розвитку настроєвих особливостей віруючих та невіруючих, воцерковлених і невоцерковлених українців. Вже писала про те, які відповідні реакції спостерігались у цих різних категорій українських громадян у перші тижні та місяці лютої весни 2022 року, і тоді була помітна відмінність серед, в цілому, віруючих та, особливо, воцерковлених, і невіруючих та невоцерковлених. Ані тоді, ані зараз немає релевантної статистики по всій Україні у розрізі віри/релігії/конфесій з питання настрою людей, його змін та обумовлень (зрозуміло, спершу було не до цього взагалі, а пізніше, напевно, не надавали такої можливості інші — нагальні питання захисту й виживання). Якщо я щось пропустила, і хтось може підказати соцдослідження саме із названої проблематики, буду дуже вдячна. Однак цікаво досліджувати її на будь-якому доступному матеріалі, а для мене таким є контент соціальних мереж, де рясно представлені настроєві реакції українців. Звісно, оприлюднюване наукове дослідження передбачає, як правило, посилання на джерела, а в даному разі це проблематично не лише тому, що чимало дописів у соцмережах є надто особистими, тільки для друзів, а й тому, що практично неможливо доказово проілюструвати тенденції (бо неможливо зібрати там вичерпну статистику). Однак всяк, хто є активним користувачем соцмереж, а особливо — релігієзнавець, досвідчений у польових спостереженнях, може зауважити певний розвиток настрою у різних категорій учасників.

Так, у перші тижні й місяці повномасштабного вторгнення можна було помітити, що в цілому віруючі все ж менше за невіруючих розгублювались, панікували та впадали в тугу, а воцерковлені — в цілому більше за невоцерковлених демонстрували початкову організацію зі співвірянами, що додавало їм бодай трішки впевненості та врівноваженості. Йдеться про пересічних людей, більшість з яких — жінки, старші, діти й підлітки (добровольці та волонтери різного ставлення до релігій/Церков — це окрема історія). Соцмережі, зокрема — Фейсбук, повнились їх дописами взаємопідтримки та підбадьорення, нагадуваннями, що з нами — Бог, і, якщо ми у цій ситуації зробимо все корисне, можливе для нас, то Бог допоможе у тому, що для нас неможливе. Власне, подібні дописи з’являлись ще з січня до перших ракет. Таке ж я чула і 24 лютого 2022 р. в укритті у київській гімназії (де віруючі як правило вирізнялись тим, що не падали духом), і потім — днями й тижнями у чергах до супермаркетів та аптек.

Згодом, коли українцям вдалось зупинити російський бліц-криг, і було вже ясно, що це — довгий і кривавий марафон, дуже важливим стала витривалість у боротьбі, тримання настрою принаймні “робочого” — такого, з яким можна посильно працювати на нашу Перемогу у будь-якому місці знаходження. Останнє, звичайно, суттєво впливало на настрій людей: чи то йдеться про службу в ЗСУ, чи про перебування в різних вітчизняних локаціях (вдома, деінде як ВПО й ін.) та закордоном. І тут конфесійні масиви рухались по-різному (за попередніми оцінками, відносно більше виїхало протестантів різних хвиль та частина нетрадиційних для України конфесій/релігійних напрямків). Схоже, що виїзд закордон не всім настрою додав. Але ті віруючі різних конфесій, які залишились тут, продовжували демонструвати відносно непесимістичні настрої. Воцерковлені продовжували користуватись перевагами участі у об’єднаннях співвірян, структурах своїх Церков/релігійних організацій, підтримуючим очним спілкуванням у спорідненому духовно середовищі (яке хоч і зменшилось, але ж залишилось такої частиною звичного життя, яка тепер цінувалась більше).

Все ж втома накопичується. Тепер, за два роки великої війни, стала очевидною необхідність підтримки настрою, який дозволяв би далі боротись, виживати і не впадати у депресію. І, знову-таки, віруючі та воцерковлені впоруються з цим краще. Чимало Церков розробляють і вже впроваджують спеціальні програми духовно-психологічної допомоги, й вони — активно працюють. Моніторинг багатьох ФБ-груп та сторінок різних Церков та релігійних об’єднань, як також і контенту персональних дописів, свідчать про те, що вірючі та особливо — воцерковлені українці демонструють вищу резільєнтність, і відтак — стабільніше бадьорий настрій, не втрачають надії та здатні підтримувати її одне в одного та в інших. Стосовно відповідних конфесійних особливостей, з обережністю зважимось означити те, що вдалось спостерігати: краща ситуація у традиційних (християнських), а серед християнських — у православних ПЦУ та католиків (греко- і римо-). Останнє, можливо, серед причин має таку, що частина протестантів мають певні проблеми зі своїм визначенням щодо участі в ЗСУ, а відтак — більше причин зниження настрою через переживання такої участі (або неучасті) у рідних та близьких. Щодо традиційних конфесій в цілому — можливо, їх адепти чи симпатики відчувають себе впевненіше на своїй землі (таке може чи має стосуватись і язичників, однак їх важко оцінювати у такій площині через малу кількість).

Очевидно, що всіх нас чекають ще багато викликів війни, що торпедуватимуть і далі наш настрій та посилюватимуть всі наші спільні та особисті проблеми. Звісно, кожен вільний сам обирати, чим реабілуватись — для цього є чимало різних засобів. Я ж як релігієзнавець, котрий достатньо досвідчений, щоб не бути “чоботарем без чобіт”, закликаю всіх українців, особливо — тих, кому все важче тримати настрій у світлі, користуватись століттями й тисячоліттями перевіреними духовними інструментами підтримки, котрі ефективніші як система, у компанії співвірників. Досі ніхто кращого (результативнішого) не придумав, принаймні для більшості людей. Це — працює! І не тільки для настрою.