Блог вл. Бориса Ґудзяка_image

Блог вл. Бориса Ґудзяка

Виступ на Синоді: Виклик відновлення довіри у пост-тоталітарному контексті

16.10.2015, 19:01
Виступ на Синоді: Виклик відновлення довіри у пост-тоталітарному контексті - фото 1
Доповідь виголошена 6 жовтня 2015 року, під час засідання Папського Синоду з питань сім'ї, що проходить у Ватикані.

Доповідь виголошена 6 жовтня 2015 року, під час засідання Папського Синоду з питань сім'ї, що проходить у Ватикані.

synd.jpg

Дозвольте звернути вашу увагу на виклик, який нечасто обговорюється в міжнародній дискусії щодо родини. Цей виклик схожий на вплив радіації. Він не має запаху, смаку, його не можна виміряти чи порахувати. Однак від нього мутують наші духовні хромосоми, і він впливає на майже 2 мільярди осіб, що стали жертвами чи спадкоємцями сучасного тоталітаризму - від Албанії та Естонії до Китаю і В’єтнаму. Цей виклик – це втрата довіри, яку спричиняє страх.    

Якщо людина живе в страху, вона не здатна любити. Добрі сім’ї неможливі, якщо люди не довіряють одне одному. Створені на образ і подобу Триєдиного особового Бога, ми покликані до особистих стосунків на зразок стосунків в Пресвятій Тройці, передумовою яких є відкритість на іншого, взаємна довіра, готовність показати свою вразливість та відданість у самопожертві.

Почнімо зі Слова Божого, яке є початком нашого існування, життя і спасіння. Біблійне розуміння «довіри» є для нас орієнтиром і натхненням. У Старому та Новому Завітах віра та довіра тісно пов’язані . Довіра є невід’ємною частиною визначення віри. На староєврейській слово віра (אֱמוּנָה emunah) має спільне походження зі словом «Амінь», яким ми кажемо «Так» Богові, і означає відданість, непохитність, стійкість, надійність та вірність у стосунку до іншого. Це не абстрактна віра. Це стосунки. У Новому Завіті слово ἡ πίστις означає віру, переконання, довіру, впевненість, вірність, відданість. Це слово вживається, щоб позначити відданість Христа Отцеві, аж до смерті на Хресті.        

Віра закорінена в довірі є основою життя Церкви і життя сім’ї. Ми мусимо довіряти одне одному у Церкві, в родині і на цьому Синоді.

Народи та культури, що пережили тоталітаризм, особливо радянський комунізм, отримали антропологічні шрами. Українці, білоруси, росіяни, казахи, туркмени, узбеки, таджики, киргизи, азербайджанці, вірмени, грузини, прибалтійські народи, слов’янські народи в Центральній Європі, східні німці, угорці, румуни, молдавани, албанці, китайці, кубинці, в’єтнамці, північні корейці – у цих країнах та в спільнотах на поселеннях панувала або ще панує система насилля і страху, вони обмежені та скалічені цим рефлекторним страхом.

Тоталітарні режими систематично тероризували своє населення, змушуючи їх підкорятися та намагалися встановити максимальний, якщо не тотальний, контроль над їх діями, словами, емоціями, думками і віруваннями. Використовувалися ретельні та інвазивні методики, щоб підірвати духовні основи і соціальну структуру суспільства. Служби безпеки систематично вдавалися до морального шантажу. Використовуючи детальну особисту інформацію, яку здобували через стеження та доноси від секретних співпрацівників, секретні служби робили прямими заручниками системи якомога більше громадян. Непрямо через різні спільноти заручником ставала кожна людина. Метою було підірвати основи  міжособистісної довіри, яка є цементом всіх людських стосунків, у тому числі родинних. Коли довіра зруйнована, людина стає відділеною, ізольованою, не здатною до стосунків і тривалої відданості і, що найважливіше для системи, нею легко маніпулювати.  

Протягом минулого століття через війни, геноциди, заслання, масові вбивства, голодомори, тоталітарні режими вбили близько 150 мільйонів і глибоко в ДНК загнали страх тим, хто вижив та їхнім нащадкам. Ховання за масками і фасадами, відстороненість, підозра до інших стали природним рефлексом самозбереження. Чим довше тривав тоталітаризм, тим глибше закорінювався страх і ставав стилем життя, особливістю культури, спілкування, стосунків. Страх пробрався під шкіру. Проте вистачає лише легенько подряпати, і він проявляється. Як каже псалмопівець, «Обгорнув їх там страх, немов біль породіллю…» (Пс. 47, 7)    

Радянська система мала можливість прищепити цей мало не генетичний страх трьом поколінням.

Дозвольте пояснити цю ситуацію історією, яку кожна людина старша 35 років чула, будучи дитиною в Радянському Союзі. Це легенда (можливо зовсім неправдива історія) Павлика Морозова, якого пропаганда проголосила героєм і мучеником. 13-річний хлопець доніс на свого батька (та сусідів) радянській владі за «підробку документів та продаж їх злочинцям та ворогам народу» (мовою радянського закону «ворогом народу» міг бути будь-хто) та був вбитий родичами (дядьком, дідусем, бабусею, двоюрідним братом). Історія Павлика Морозова стала одним з основних міфів в радянській педагогіці. Він став моделлю для радянських дітей, яких заохочували наслідувати його приклад – у кожному радянському місті була вулиці Павлика Морозова.  

Тоталітарна ідеологія підважує суть співжиття – ти не можеш довіряти нікому, навіть своїй родині, навіть дітям, навіть батькам. Партія вказує кого любити і кому довіряти, інтереси партії вищі за особисті чи родинні. Так заперечується Богом дана гідність і свобода. Деконструюється християнське розуміння та досвід сім’ї. Про той страх і підозру читаємо в пророка Міхея «І другові не довіряйте, не надійтесь на приятеля, від тієї, що при лоні твоєму лежить, пильнуй двері уст своїх!» (Міх 7,5)  

Паломництво від посттоталітарного страху до біблійної довіри і відданості важке для багатьох християн, іноді навіть болісне. Це виклик для Церкви, яка покликана промовляти до двох мільярдів жертв та нащадків тоталітарних ідеологій. Щоб кликати учнів у цю подорож, Церква мусить розуміти наскільки вони зранені і показати готовність терпеливо, у любові і милосерді, йти з ними. Церква у сучасному світі покликана довіряти Триєдиному Богові, який Сам себе зробив вразливим заради нас, і творити місця, структури, правила і стосунки довіри, вірності, відданості, що викликають та розвивають взаємну відкритість і довіру. Наше покликання впевнено і радісно проповідувати перемогу Христа над смертю, страхом і гріхом. Це особливо стосується тих ситуацій, коли бідність, примусова міграція, бездомність, віртуальність та насилля війни загрожують та підривають довіру, як наприклад сьогодні в Україні, на Близькому Сході і у багатьох місцях на нашій планеті. Стоячи перед цими загрозами, ми покликані проголошувати «…яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його, яку виявив Він у Христі, воскресивши із мертвих Його, і посадивши на небі праворуч Себе, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. (Еф. 1,19-21)

Останні новини