Владика-номінант Петро Голіней: "У Чернівцях я був дияконом, дяком, робітником, водієм, катехитом. Тут я навчився, як організовувати парафіяльне життя з нічого"

Про 5 років, проведених у Чернівцях, історичні моменти з життя УГКЦ у місті, про людей і події, про свою чернівецьку юність і уроки, які були такими важливими для майбутнього священичого служіння, владика-номінант розповів буковинській кореспондентці РІСУ.

— Я вперше приїхав до Чернівців 6 січня 1991 року. Після Святої вечері вдома, у рідному селі Добротів Івано-Франківської області, знаменитим потягом із Коломиї «Червона рута», разом із отцем Михайлом Косилом, ми, кілька студентів-семінаристів, приїхали у це місто, — розповідає майбутній владика. — І вже наступного дня, 7 січня, на Різдво Христове, отець Михайло відправляв святкову Літургію у церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Якщо дивитися на цей храм сьогодні, то людей в ньому зібралося десь півцеркви. А вже якщо, наприклад, згадати Різдво 1995 року, то тоді церква була заповнена вщент.

На той час мені було 17 з половиною років. Я навчався у Коломийському профтехучилищі і якраз вже перебував на такому осмисленому шляху до свого священства. На той час Івано-Франківська духовна семінарія лише відновлювала свою діяльність. А ми, кілька хлопців, вчилися у отця Михайла Косила, який мав великий досвід підпільної праці і навчання майбутніх священників у підпіллі. Тобто, всю духовну формацію ми проходили у нього.

Тоді 17 річний хлопець пригадує, як прибули на чернівецький залізничний вокзал. А звідти вирушили на квартиру парафіянки Успенської церкви, пані Марії Житар. Її помешкання знаходилося на вулиці Руській, неподалік лікарні. В неї на квартирі всі і замешкали.

— Власне, жили ми у пані Марії до 1994 року, а потім я з отцем Михаїлом переїхали на квартиру біля нашої церкви, — каже владика-номінант. — Спочатку у церкві Успіння Пресвятої Богородиці богослужіння відбувалися по п’ятницях, суботах та неділях і, звісно, великих святах. А пізніше Літургії відбувалися щоденно. Десь із липня 1991 року я вже перебував у Чернівцях постійно. З благословення владики Софрона Дмитерка наша місійна група студентів під проводом отця Михайла Косила розпочали працю у Чернівцях. А паралельно я навчався в Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті, який теж щойно розпочав свою діяльність.

Також нам випало бути свідками відновлення греко-католицької церкви Покрови Пресвятої Богородиці у Садгорі. Дуже важко було її відвойовувати… Бо тоді Чернівці ще були надто «червоні»… Пригадую, як на 1 травня 1991 року, по місту всюди майоріли червоні прапори. У Франківську та Коломиї такого вже не було…

Десь наприкінці липня 1991-го отець Михайло зібрав нас, студентів, і ми поїхали у Садгору (віддалений мікрорайон Чернівців — ред.) і тиждень розбирали у церкві стіни. Адже храм був складом… Громади як такої не було, нам допомагали буквально двоє людей. А мешкали ми у Садгорі у пані Марії Суховерської. Отець Михайло збив з дощок престіл, поставили дві ікони... Досі пригадується такий випадок. Їдемо з хлопцями і отцем Михайлом у Садгору. Вийшли на зупинці біля Прута, а там біля магазину тканин величезна черга. Стаємо у ту чергу, купили атласної тканини, і вже у церкві вирізували з неї все, що було треба для оздоблення. Щоб храм хоч трішки нагадував храм.

У 1992 році семінарист Петро Голіней був висвячений на диякона, і вже здійснював у Чернівцях дияконську службу (священником став у 1998 році). Почали відкриватися нові храми у селах: Рідківці, Топорівці, відбулася перша Служба у Глибоці. Місіонери їздили у Вижницю та Селятин. Географія парафій розширювалася — роботи збільшувалося.

— І, звісно, тривав ремонт головної святині греко-католиків Буковини — церкви Успіння Пресвятої Богородиці. То я тоді був і робочим. Пам'ятаю, на дзвіниці навчився штукатурити, — пригадує о. Петро. — Звісно, я не був майстром у ремонтних роботах, але різну чорнову роботу мені довіряли. А паралельно ми катехизували людей, то були такі примітивні катехизації, але ми дуже старалися. Пізніше у Чернівці приїхали дві сестри-мироносиці — Магдалена Дмитренко та Марія Середюк. І з сестрою Марією намагалися зібрати молодь. Ми робили багато перших кроків, інколи так невпевнено... Часом от думаю, ким я тільки не був у Чернівцях. Прислужником при отцеві, робітником, дияконом, дяком... Якщо сказати жартом — спеціалістом широкого профілю. А коли в отця Михайла Косила з'явилася машина, то був і водієм, бо сам він за кермо не сідав.

Було багато старших парафіян, які пам'ятали, яким було життя нашої церкви колись, то ми намагалися тим звичаям теж слідувати. Олександр Бручковський, пан Шабатура з дружиною Павліною, родина Гой... Серед активних парафіян варто згадати невтомну пані Петрунелію Скібінську. То була легенда «походів» до органів влади за повернення житлових парафіяльних приміщень. Всіх людей, які були тоді активними при церкві, звісно, не назву, бо не всіх пригадаю. Також була така пані Клавдія Мазурик, багато вишивок у храмі — це була робота її рук. Отець Михайло також навчив її шити фелони. Вона свою землю у Заставні пожертвувала церкві, і на її колишньому городі побудовано наш храм.

У Чернівцях я був до 1996 року. Тут фактично минала моя юність, бо саме в цьому місті я зустрів свої 18, 19, 20 років. То якщо більшість старших парафіян називали мене Петрусь, то для них я ним і був. Бо ким міг бути для цих поважних людей 18-річний хлопець?

Якщо згадувати щось знакове, пов'язане із Буковиною, то це, звісно, перші богослужіння у щойно відкритих церквах.

Ці 5 років, проведених у Чернівцях, навчили мене організовувати парафіяльне життя з нічого, чи як тепер кажуть, з нуля. А ще ці 5 років — це була велика школа жертвенності і велика ідейна школа в ім'я нашої Української Греко-Католицької Церкви.

Від 1996 року я був у Чернівцях всього раз — на прощі вервиці на початку 2000-х. Бував у Вижниці та Селятині, але люди мене вже не впізнали. Звісно, змінився... А зараз маю не просто надію приїхати у Чернівці. Маю запрошення від владики Йосафата, правлячого єпископа Чернівецької єпархії, відвідати катедральний собор. Тому сподіваюся на скору зустріч із такими рідними мені Чернівцями...