«Воювати можна навіть з пакетом картоплі й тарілкою гарячого супу», — Наталя Тєрєхова

Наталя – адміністратор фонду, тут вона з 1999 року. Щодня їй доводиться стикатися з болем десятків людей, допомагати у вирішенні проблем, а ще керувати великою командою волонтерів і знаходити спільну мову з кожним, об’єднуючи представників різних сфер та інтересів спільними цілями. Так було в мирний час. Як змінилася робота фонду, запити людей, волонтерство взагалі з початком повномасштабної війни Росії проти України, ми вирішили дізнатися у Наталі Тєрєхової.

– З чого сьогодні розпочинається день Наталі Тєрєхової як адміна благодійного фонду «Добрий самарянин»?

– Ранок адміна фонду вже понад 90 днів починається о 10:00 з пісні «Боже, я молю за Україну» з десятками волонтерів. Після того нараду для команди проводить керівник фонду Денис Сердиченко. На ній кожен швидко озвучує плани. Зазвичай це: «Приймаємо гуманітарний вантаж, потрібні хлопці на розвантаження», чи «Сьогодні годуємо 120 волонтерів», чи «Формуємо сьогодні 600 продуктових наборів»…

– А як дружини та мами? Сім’я з вами в цьому служінні чи в них свій «фронт»?

– Ранок із сім’єю починається на три години раніше. Це, знаєте, як «у попередній серії»: снідаємо разом, у кожного своя страва і напій, збори і кожен у своїх справах – навчання, робота. Чоловік все частіше допомагає мені. Для дітей свято, коли можна поїхати до фонду. Там їхні друзі та улюблене місце.

– «Ми там, де на нас потребують», – говорите ви. Які регіони України зараз охоплені роботою вашого фонду? Це тільки Одеса та область чи ширше?

– Щодня, з перших днів війни намагаємося допомагати «гарячим точкам» України. Це почалося зі слів Дениса Сердиченка: «Треба все, що можемо, щотижня відвозити до Миколаєва». Ми перші почали це робити в Одесі. І продовжуємо досі. Потім додалися Буча, Охтирка, Харків, Бердянськ, Запоріжжя, Херсон, Нова Каховка і багато-багато інших місць. Це вже 14 точок на мапі України. Ведемо масштабну роботу й у селах Одещини.

– Кістяк фонду – команда – це скільки людей і хто вони?

– До кістяку фонду входить 10–12 людей. Щирі, добрі та сильні люди. Різного віку, з різними навичками. Звичайні люди, яких використовує Бог для Своїх справ. У період війни кожен розкрився по-своєму. І це однозначно посвята народу України.

Нас об’єднали спільні цінності та спільна місія. Кількість волонтерів фонду щодня 72–122 людини. Всім їм ми даємо завдання щодо допомоги людям. Адже воювати можна навіть з пакетом картоплі й тарілкою гарячого супу. На своєму волонтерському фронті. Це ціла армія.

– Ваш фонд «Добрий самарянин» працює вже майже 30 років. Якими принципами керуєтеся у своїй роботі?

– Роби, що можеш з тим, що маєш, там, де ти є. Вчись, працюй і молись. Ми вчимо кожного волонтера основам допомоги людям. Щодня ми спілкуємося з сотнями нужденних, тому важливо мати внутрішній фільтр для визначення «треба допомогти».

– Війна внесла свої корективи? Як змінився характер допомоги вашого фонду нужденним? Які напрямки додали? Від яких довелося поки відмовитися?

– Війна – велика біда. Багато горя, покалічені долі. Ми стали гуманітарним штабом Одеси. А це щоденна допомога людям. Біженцям і одеситам. Спілкуємося, багато обіймаємо, просто співчуваємо, вислуховуємо. Це наші прекрасні українці з різних міст, які опинилися у жахливій біді. Щоби допомогти, ми багато що змінили. Ми закрили проєкт «Сортувальна станція одягу» і скерували всі кошти на облаштування бази для проживання біженців у нас на Одещині. Відкрили у фонді волонтерську аптеку, склад памперсів і дитячого харчування. Щодня в нас отримують допомогу до 600 людей.

– Як змінилася кількість бажаючих допомогти, підтримати вашу роботу з початку війни?

– З першого дня війни і до сьогодні до нас щодня приходять нові волонтери зі словами: «Не можу бути вдома, хочу допомагати». Це люди з різних сфер. І робота у нас є для кожного. На вокзалі годуємо людей, розподіляємо медикаменти, ведемо величезну базу даних, маркуємо коробки, готуємо їжу, роздаємо одяг, приймаємо дзвінки на шести телефонах гарячої лінії…

– Волонтер – це не професія, а скоріше покликання. Як здається на перший погляд, не кожен зможе, не кожен впорається. Але ви все одно несете в суспільство, «прищеплюєте» йому культуру волонтерства. Назвіть три головні риси справжнього волонтера.

– Справжній волонтер відповідально ставиться до завдання, любить людей, милосердний. У нас унікальна синергія волонтерів + працівників соцзахисту населення + партнерів фонду + влади міста. Усі ми робимо одну справу. З однією метою – перемога України.

Сьогоднішня синергія – це вже результат багаторічної роботи в соціальній сфері. Всі наші соціальні проєкти скеровані не всередину Церкви, а навпаки, на служіння людям, одеситам і всім, хто потребує втіхи, підтримки, піклування.

Волонтерство – це ген багатьох в моєму оточенні. В Одесі вже сформована за 30 років ціла культура волонтерства. Зараз багато хто без роботи. Часто чую від тих, хто приходить уперше: «Є час, аби почати робити те, про що завжди мріяв. Давно за вами спостерігаю в соцмережі. Готовий допомогти. Що робити?» Долучаючись, кожен бачить, що допомагати – легко. Це приносить внутрішнє задоволення.

– Якось прочитала на вашій сторінці у ФБ: «Сьогодні день розпочали з руханки…» Піклування про волонтерів – важливий момент, особливо зараз, в період нон-стопу 25/7. У чому ще це піклування про людей у вас проявляється?

– Наші волонтери на своїх плечах несуть величезне навантаження. Ми намагаємося скрасити воєнні будні: організовуємо волонтерські руханки, флешмоби, каво-тайм, смачні обіди. У нас навіть було волонтерське весілля. Макс і Євгенія за тиждень організували весілля під час війни. А всі ми допомагали в організації. Був і святковий стіл, і вінчання, і біла сукня, і гості. На жаль, не було обручок, але все ще буде.

– Поділіться історією, яка вас вразила в процесі роботи за ці останні воєнні три місяці.

– Найважче вислуховувати тих, хто приїхав з Бучі. Ридаємо разом, обнімаємося і стаємо друзями назавжди.

– А яке було найскладніше прохання, з яким звернулися у ваш фонд?

– Найскладнішим проханням було доправити медицину в село під Києвом, що перебувало в окупації. У родині двоє дітей, обоє з рідкісним діагнозом «гемофілія». Мама благала одеських мамочок відправити їй життєво важливий «фактор». Нам вдалося зібрати від спільноти посилку, і наш Роман Медяник зміг доставити її прямо в те глухе село під Києвом, до них додому. Старша дитина на той момент опухла й була в кризовому стані. Але ми встигли! Вона вижила!

– Про волонтерів ходять уже легенди, що вони можуть все і в найкоротший термін. Що вам було знайти важче за все?

– Найважче було знайти в перші десять днів війни життєво важливі медикаменти для діабетиків, для людей з проблемами щитовидної залози. Транспорт для евакуації дітей з інвалідністю та бажаючих допомогти виїхати групі з 60 людей з Миколаєва до нас і далі за кордон. Але і в цьому Бог допоміг!

– Цифри ваших звітів красномовно свідчать про колосальну роботу та велику допомогу людям. Про які ще результати, плоди варто говорити? Особисто для вас, для вашої команди?

– Я бачу реальні зміни в людях. У тих, хто отримує допомогу, і в тих, хто їм допомагає. Ми все робимо з пристрастю й любов’ю. Навіть прості, рутинні справи наповнюємо елементами творчості. Зараз усі наші думки про працевлаштування біженців і місце для їхнього проживання на Одещині. Розробляємо, плануємо. Ми намагаємося в ці важкі, темні часи бути світлом, підтримкою та місцем, де Бог лікує душі.

Благодійний фонд «Добрий самарянин» було створено 29 років тому Петром Сердиченком, єпископом Одеської народної церкви.

Основні напрямки роботи: допомога літнім людям, дітям з інвалідністю, багатодітним і малозабезпеченим родинам; робота з дітьми та молоддю; допомога закладам охорони здоров’я; соціальна робота в закладах державної пенітенціарної служби, СНІД- і реабілітаційних центрах; суспільна діяльність; благодійні акції.

Великі проєкти фонду: «Збери добрий подарунок», «Резиденція добра», «Великодня реконструкція», «Друге життя ваших речей», «Добрий гість», «Особливі діти», кібуц «Добрий самарянин».