Втрачений шанс: як Почаївська лавра могла стати святинею Київського Патріархату в 1992 р.
І все ж у 1992 р. цей монастир міг стати українською й перейти до створюваної тоді Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП).
Річ у тім, що настоятелем лаври в 1990 році став Яків (у миру – Іван Дмитрович Панчук) [1], який займав проукраїнську позицію. Варто сказати кілька слів про цю людину, життя котрої значною мірою було пов’язане з Почаївською лаврою.
Народився він 1931 р. у селі Лосятин, що знаходиться неподалік від цього монастиря. Його батько, Дмитро Іванович Панчук, працював столяром, а мати, Марія Марківна, — домогосподаркою. Сім'я Панчуків була багатодітною. Дмитро Панчук співав у монастирському хорі Почаївської лаври. Він бажав, аби один із його синів став ченцем у цьому монастирі. Це й зробив Іван. У 1944 р. Дмитро Панчук загинув на фронті. Таких, як він, було багато. У 1944 р. радянські «визволителі», прийшовши на західноукраїнські землі, масово мобілізовували до своєї армії місцевих жителів. І без належної підготовки та озброєнь кидали на фронт, де ті масово гинули. Їх було не шкода.
У 1948 році Іван закінчив школу. У 1952-1955 рр. служив у збройних силах СРСР. А після закінчення служби, у вересні 1955 р., став послушником Почаївської лаври, де виконував обов’язки соборного пономаря. У той час монастир ще не зазнав гоніть й знаходився у відносно благополучному стані.
У 1957 році Івану Панчуку вдалося вступити до Ленінградської духовної семінарії. Після закінчення першого курсу, 29 жовтня 1958 року він постригався в монахи з іменем Яків у Почаївській лаврі. Тут же 4 грудня того року архиєпископ Львівський і Тернопільський Палладій (Камінський) рукоположив Якова в єродиякона. 19 листопада 1961 р. на 4-му курсі семінарії Яків (Панчук) уже був рукоположений в сан єромонаха митрополитом Ленінградським і Ладозьким Гурієм (Єгоровим). З 1962 по 1966 рр. навчався в Ленінградській духовній академії, яку закінчив з вченим ступенем кандидата богослов'я за твір «Споглядальне й дієве життя за вченням святих подвижників».
Здавалося, Яків (Панчук) міг зробити блискучу кар’єру в РПЦ. До речі, чимало українців зробили й роблять непогану кар’єру в цій Церкві. Відразу ж після закінчення академії Якову (Панчуку) запропонували висвяту на єпископа та відправлення на служіння за кордон. Зрозуміло, для цього треба було піти на співпрацю з радянськими спецслужбами. Однак, наскільки можемо судити, Яків (Панчук) відмовився від цього. І в 1966 р. повернувся до Почаївської лаври, де виконував різні послухи – працював бібліотекарем, уставщиком, регентом, а потім благочинним лаври.
На прохання єпископа Львівського і Тернопільського Миколая (Юрика), який одночасно був і священноархимандритом Почаївської лаври, 8 серпня 1974 р. указом Патріарха Московського Пімена (Ізвєкова) Якова (Панчука) призначили намісником Почаївської лаври. Після цього в житті обителі намітилися позитивні тенденції – вдосконалювалося проведення богослужінь, велися ремонтні й реставраційні роботи. Саме в цей період у лаврі почали активно приймати зарубіжних гостей. Робилося це, зрозуміло, з санкції органів радянської влади. Так, у 1974 році Почаївську лавру відвідав глава Японської Автономної Православної Церкви, архиєпископ Феодосій (Нагасіма Сіндзі). Разом з ним прибув єпископ Можайський Миколай (Саяша), представник Московського патріархату при Токійському архиєпископі. Цього ж року в лаврі перебувала делегація Національної ради Церков Христа в США. У 1975 р., на Пасху, монастир відвідав Румунський Патріарх Юстиніан (Марина), який відслужив тут пасхальну Літургію. Того ж року у вересні в лаврі побували єрархи Антіохійської Православної Церкви. У травні 1978 р. монастир відвідав глава Кіпрської Православної Церкви Хризостом (Арістодіму). Крім нього, в лаврі в цьому році побували представники Ефіопської Церкви.
Однак діяльність Якова (Панчука) не влаштовувала представників влади. До того ж у нього виникали конфлікти з окремими представниками монастирської братії. Фактично, на вимогу владних органів 16 липня 1982 р. Яків (Панчук) був увільнений зі своєї посади. Єдине місце, де йому дозволили служіння, був Кавказ. І лише в грудні 1983 р. тодішній екзарх України, митрополит Київський Філарет (Денисенко) добився того, щоб Якова (Панчука) призначили духівником і священиком Красногорського монастиря (м. Золотоноша Черкаської області). 29 квітня 1985 року цього священнослужителя призначили настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці у місті Черкаси Київської єпархії. Водночас він обіймав посаду благочинного Черкаського округу і духовника Покровського жіночого монастиря у Києві. Саме кандидатуру Якова (Панчука) пропонував митрополит Філарет (Денисенко), коли у 1988 р. постало питання про призначення намісника відроджуваної Києво-Печерської лаври. Однак цю пропозицію відхилили. Показово, що на Помісному соборі РПЦ 1990 р. коли митрополит Філарет (Денисенко) звернувся з проханням про рукоположення Якова (Панчука) на єпископа до новообраного Патріарха Московського Алексія (Рідигера), той відмовив, сказавши, що отцю Якову слід мати «добре свідчення і від зовнішніх», тобто від високопоставлених світських осіб. Як бачимо, Яків (Панчук) й далі не влаштовував представників радянської влади.
Можна сказати, що покровителем Якова (Панчука) став митрополит Філарет (Денисенко). Той багато чому йому завдячував. Зрештою, цей єрарх став покровителем для багатьох священнослужителів РПЦ, намагаюсь створити «свою партію». Проте не всі люди, яким він допомагав, виявилися вдячними йому. Яків (Панчук), на відміну від деяких, не забував благодіянь свого покровителя й лишався вірним йому.
24 листопада 1990 р. Український екзархату РПЦ був трансформований в Українську Православну Церкву (УПЦ), яка отримала деякі автономні права. Після цього священний синод УПЦ обрав Якова (Панчука) єпископом і намісником Почаївської лаври. 14 грудня 1990 р. під час літургії у Володимирському соборі Києва він був хіротонізований на єпископа Почаївського, вікарія Тернопільської єпархії. Хіротонію здійснили митрополит Київський Філарет (Денисенко), а також низка архиєреїв УПЦ.
Керівництво РПЦ пішло на створення своєї дещо автономної філії УПЦ не від хорошого життя. Наприкінці 80-их рр. ХХ ст. на теренах Галичини почався процес відновлення, фактично виходу з підпілля Української Греко-Католицької церкви. Також тут у 1989 р. була створена й почала розгортати діяльність Українська Автокефальна Православна Церква. Причому одним із головних осередків автокефального руху стала Тернопільська область.
УПЦ мала би протистояти цим процесам і зберігати в Україні російське православ’я. Зокрема, керівництво цієї Церкви відстоювало те, що богослужбовою мовою має залишатися мова церковнослов’янська, насправді – змосковщений варіант цієї мови. Зрозуміло, в цій Церкві і далі продовжували шанувати російських святих і російські святині. Та все ж нові віяння змушували духовенство УПЦ поступово переорієнтовуватися. Так, деякі священнослужителі (передусім на теренах Галичини й Волині) почали виступати за те, щоб вести богослужіння мовою українською.
Повернувшись до рідного Почаєва, Яків (Панчук) теж висловлювався за те, щоб здійснювати богослужіння українською мовою. Він говорив ченцям: ми живемо не в Римі, не в Росії, будемо читати й співати по-українськи. Також він хотів створити в лаврі музей , де були би зібрані старі ікони з Волині, давні почаївські видання, у т. ч. й унійного періоду.
Наскільки така проукраїнська позиція Якова (Панчука) була щирою? Звісно, він як священик сформувався під впливом російської релігійної традиції в лоні РПЦ. Та все ж його українське походження давало знати про себе. Тим паче, що на Волині, попри тривалу русифікацію, все ж зберігалися традиції українські, у т. ч. у релігійній сфері. Зрештою, поступовий підйом українського національного руху в кінці 80-их рр. ХХ ст. так чи інакше зачепив і Якова (Панчука).
Щоправда, його проукраїнська позиція не подобалася російським та проросійськи налаштованим монахам, яких у Почаївській лаврі була більшість. З ними наміснику монастиря важко було знайти мову. Зрештою, не завжди він виявляв необхідну дипломатичність.
При Якові (Панчуку) благочинним лаври був ігумен Петро (Петрусь). Останній також належав до прихильників переходу богослужіння на українську мову. 4 травня 1992 року він за згодою намісника лаври спробував ввести під час недільної літургії читання Євангелія українською мовою. Однак це йому зробити на вдалося через протидію проросійськи налаштованих ченців.
З проголошенням незалежності України в середовищі УПЦ почалися непрості процеси. 1-3 листопада в Києво-Печерській лаврі відбувся Помісний собор цієї Церкви, де було вирішено добиватися автокефалії. Це рішення підтримала абсолютна більшість учасників собору. Одним із найактивніших прихильників незалежності Української Православної Церкви виявився Яків (Панчук).
Однак після цього собору керівництво РПЦ при допомозі російських спецслужб почало тиснути на предстоятеля УПЦ митрополита Філарета (Денисенка). Але той не відмовився від ідеї автокефалії. Тоді росіяни почали обробляти архиєреїв УПЦ, водночас розгорнувши шалену пропагандистську кампанію проти митрополита Філарета (Денисенка). Зокрема, в пресі були оприлюднені дані про співпрацю цього єрарха з радянськими спецслужбами. Звісно, ці звинувачення були небезпідставні. Але таке можна було б сказати й про більшість (або й всіх) інших архиєреїв РПЦ. Однак російські спецслужби цих даних про них не оприлюднювали. А преса їх не «розкручували». Зрозуміло, єрархи боялися таких прилюдних розвінчань. До того ж на них існували й інші засоби тиску й шантажу з боку верхівки РПЦ та тодішньої російської влади. Тому більшість архиєреїв УПЦ відмовилася від автокефалії. Серед тих, хто цього не зробив, був Яків (Панчук).
Зрештою при допомозі російський спецслужб 27-28 травня в Харкові з грубими порушеннями церковних канонів відбувся т. зв. архиєрейський собор УПЦ, насправді – псевдособор. Самозваним керівником цього собору був митрополит Харківський Никодим (Руснак). На цьому псевдособорі засудили й звільнили з посади митрополита Філарета (Денисенка). Натомість на місце глави УПЦ «обрали» митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Хоча, згідно зі статутом УПЦ, предстоятель мав обиратися з числа єпископату цієї Церкви, до якого останній не належав. Окрім того, Володимир (Сабодан) взагалі не був присутній на соборі. До речі, цей єрарх теж свого часу був багато був зобов’язаний Філарету (Денисенку). Але він, фактично, пішов проти свого колишнього благодійника.
Яків (Панчук) став одним із тих архиєреїв, який не підтримав рішення псевдособору в Харкові. На свято Вознесіння він за богослужінням разом із іменем Константинопольського Патріарха згадав ім’я Філарета (Денисенка). Це викликало незадоволення серед проросійськи налаштованих ченців, яких перед тим спеціально присилали до лаври. Вони вимагали від Якова (Панчука), щоб той зрікся Філарета (Денисенка) й припинив із ним спілкування. Той відмовився це зробити.
10 червня 1992 року Філарет (Денисенко), як законний керівник УПЦ, перепризначив Якова (Панчука) керуючим Тернопільською єпархією й затвердив настоятелем Почаївської лаври. Проте російські й проросійські ченці (не без підтримки з боку Москви) вчинили бунт. Вночі вони розтрощили двері до покоїв настоятеля, ввірвалися до приміщення, де він перебував зі своїми прихильниками. І брутально вигнали його за межі монастиря. Слабка ж українська влада в цій ситуації «умила руки».
Далі Яків (Панчук) відіграв помітну роль у становленні УПЦ Київського Патріархату. Зокрема, з 1995 р. до самої смерті в 2004 р. він очолював одну з найбільших єпархій цієї церкви – Волинську.
Як бачимо, шанс зробити Почаївську лавру українською все ж існував. Тим паче, що її намісник Яків (Панчук) у 1992 р. займав загалом проукраїнську позицію.
Намісником Почаївської лаври після Якова (Панчука) став Федір (Гаюн), який проводив відверту проросійську політику. Керівництво монастиря неодноразово відзначалося діяльністю в дусі російського шовінізму, знищуючи «сліди українства». Відразу ж після перевороту в лаврі з прилавка її крамниці почали зникати україномовні видання, зокрема україномовні богослужбові книги. Проводилася ідея, що богослужіння українською мовою недопустиме. Відбулася зачистка бібліотечних фондів від проукраїнської літератури. Дійшло навіть до того, що окремі ченці звертаються до місцевих жителів приносити книги Івана Огієнка та інших українських авторів про історію Почаївської лаври нібито для створюваної при монастирі «воскресной школы». Потім ці книги вони спалили [2].
Керівництво Почаївської лаври послідовно проводило й проводить проросійську церковну політику, вдаючись до різноманітних акцій. Монастир отримував всіляку підтримку з боку проросійських керівників України, зокрема Віктора Януковича. Натомість ченці лаври під час виборчих кампаній демонстрували підтримку проросійським політикам, даючи зрозуміти своїм прихожанам, що треба голосувати за них. Таким чином, лавра перетворилася в осередок «русского міра» на західноукраїнських землях. Хоча цього можна було уникнути в 1992 р.
Примітки:
- Про Якова (Панчука) див. : Фульмес В. Митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук): життя і архіпастирське служіння. Волинська єпархія: минуле і сьогодення (922–2012 рр.). Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 1020-річчю Волинської єпархії. Луцьк, 2012. С.226-233.
- Тимошик М. Історія церкви
