Історія протестанської колонізації Півдня України фактично почалась з Маніфесту 1763 року. Найбільші поселення німців, в першу чергу, меннонітів та лютеран були на Волині, біля Олександрівська (територія сучасного Запоріжжя) та у районі р. Молочної. Звісно, були колоніі й біля Одеси, Херсону, Бердянську, у Криму. Але для історії Йоганаса Корніса - неофіційного лідера меннонітів Півдня Украіни першої половини ХІХ ст. найбільш важливим був регіон біля сучасного Мелітополя. Менонітські поселенці в районі річки Молочної приїхали з вкритого лісами гирла річки Вісла в Пруссії, з лісистих районів Вюртемберга та Пфальца. Дерева були невід'ємною частиною їхнього життя. Деревиною опалювали, на ній готували, з неї робили вози, плуги і, звісно ж, будували будинки. Фруктові дерева були джерелом улюбленої їжі, а виноградні лози давали вино та коньяк. Але крім цих практичних міркувань, дерева для менонітів були частиною "нормального, цивілізованого" життя. Йоганн Корніс ясно висловив це ставлення у словах, написаних ним 1841 року: "Села і подвір'я з хорошим ґрунтом, але не вистачає фруктових дерев. Це свідчить про лінь і безграмотність поселенців і не заслуговує на повагу. З незапам'ятних часів люди, що вийшли з дикого стану, почали обробляти землю і культивувати фруктові сади".

Саме тому, незалежно один від одного, меноніти у своїх поселеннях починають висаджувати дерева та різні деревні насадження. Це не лише плодові дерева, а й невеликі лісові масиви для захисту земель від вітру, піску та інших природних проблем.

Успіхи менонітів у поширенні лісових насаджень були досягнуті насамперед завдяки І. Корнісу та його таланту керівника. Він спланував процес, надав дерева, керував проектом і змушував інших менонітів виконувати поставлені завдання. Успіх моделі полягав не стільки в самих посаджених деревах, скільки в поєднанні зусиль талановитого керівника і державної підтримки. В інших громадах держава або не хотіла, або не могла надати аналогічну підтримку і знайти лідерів такої ж якості.

Спроба розширення лісових насаджень в 1840-х роках і викликане ним фіаско вказують на розрив між державними ініціативами та їхньою практичною реалізацією на місцях. Менонітська модель, яка могла бути ефективною в одних умовах, не змогла адекватно відповідати на виклики в іншому контексті, зокрема через культурні та мовні бар'єри між населенням та менонітами.

З ініціативи державних органів українські і татарські селян направляються на навчання до І. Корніса. Однак, обрана модель навчання зіткнулася з серйозними перешкодами: мовний бар'єр і обмежене охоплення.

У 1845 році Йоганн Корніс розпочав створення лісу неподалік від Мелітополя, на березі річки Молочної, виділивши для цього 117 гектарів землі. Цей ліс був задуманий не тільки як місце для прогулянок та захисту від піску, але й як дослідницький центр для вивчення дерев і чагарників, здатних рости в степових умовах, та розробки нових методів їх посадки. У 1846 році тут було висаджено перші 1846 дерев, серед яких клен, ясен, в'яз, дуб, акація та осика. Ще до створення цього лісу, у 1830 році, Корніс висловив думку про важливість залишення чогось значущого для майбутніх поколінь, вирішивши, що його внеском стануть дерева. Він нписав другові: "Я думаю, що кожна людина повинна залишити після себе щось для майбутніх поколінь. Я вирішив, що моєю спадщиною будуть дерева". З часом Старобердянське лісництво, як воно стало відомим, виросло до понад 1000 гектарів, на яких тепер росте понад 165 видів дерев і чагарників, ставши живим пам'ятником його засновнику і важливим центром біорізноманіття. Так, на фоні сучасних подій такі акценти виглядають неважливими, а прикладі - далекими та несучасними. Але я думаю, що бажання залишити по собі щось добре , повинно жити у кожній людині, особливо - у серці християнина. Не кожному це вдається. Але перед особистостями, які здіснили свою мрію, маю бажання скинути капелюха та виразити повагу.