• Головна
  • Моніторинг
  • Я знаю, який вигляд може мати наша поразка – це "русский мир" під українським прапором...

Я знаю, який вигляд може мати наша поразка – це "русский мир" під українським прапором

16 червня, 11:00
Я знаю, який вигляд може мати наша поразка – це "русский мир" під українським прапором - фото 1
Вранці 24 лютого 2022 року в українців змінилася модель сприйняття реальності.

Хоча війна в нашому житті розпочалася ще у 2014-му, але тоді, 8 років тому, хтось обрав її не помічати. На жаль, це траплялося доволі часто, коли під час спілкування з європейськими партнерами ми уникали слова "війна" чи цієї теми взагалі.

Отже, заплющили очі й вирішили не помічати. Але все одно не вдалося втекти від реальності.

Упродовж тих 8-ми років існувало ніби дві загальні моделі України. Можна було перебувати на війні та в окопах і водночас – виїхати на мирну територію в Київ, Львів, Одесу, Харків для реабілітації та знову повернутися на фронт.

Більшість, звичайно, залишалася в мирному середовищі, але деякі категорії українців були постійно на війні. У будь-якому разі мирна модель України просто перестала існувати від ранку 24 лютого. У нашій свідомості більше немає спокійного, безпечного місця. Усі ми стали вразливі.

Відчуття загальнонаціональної вразливості, що ти під прицілом, де б не був – це те, що українці переживали впродовж першого-другого місяців цієї широкомасштабної агресії.

Сьогодні ситуація знову змінюється, фронт локалізується, однак безпечного місця в країні все одно не існує. Війна стала тотальною для української свідомості. А коли загроза стає настільки тотальною, людина особливо відчуває власну крихкість.

Питання людської крихкості приводить нас до ще однієї важливої проблеми – крихкості не лише індивіда, а й цілої нації.

Росіяни втрачають в кількості, а ми, на жаль, втрачаємо націю. Ми є носіями певної історичної спадщини, національного набору компетентностей.

Втратити людину-військовослужбовця, людину-поета, людину-фізика, людину-фахівця своєї сфери – це втратити десятиліття особистого досвіду й водночас десятиліття надбань цілої нації.

Мусимо розуміти, що також стаємо крихкими, і цю крихкість не здолати підписом про певні домовленості чи остаточне припинення війни. Підпис цього не здолає.

Зараз втрачені десятиліття конкретної людської долі, конкретного людського досвіду, того, що ставало здобутком цілої нації.

Усім же добре відомо, що жодної реальної причини для цієї війни не існує. От як у XXI столітті вигадана причина може спонукати людину до настільки жорстоких дій?

Для себе особисто я знаходжу відповідь у протистоянні "авторитарне суспільство VS демократичне суспільство".

Якщо людина народилася, жила, була вихована, ходила в школу й навчалася в університеті в суспільстві, де в національному та культурному дискурсах не співають про свободу, не говорять про гідність, де для цього просто бракує вербальних конструкцій, де про це мова не йде, де постійно в дискурсі бібікає "могучєє отєчєство, велікая страна" тощо, їй набагато легше зважитись на безглузду тваринну жорстокість. Бо особиста відповідальність – результат усвідомленої свободи.

Я колись намагався проаналізувати проповіді Патріарха Кирила. То там цитат із Євангелія або згадок про Ісуса мало, зате багато про "вєлікоє і могучєє". І це особливий культурний феномен.

В авторитарному суспільстві критерієм проходження на вищу ланку, критерієм суспільної інтеграції та визнання завжди залишається відповідність очікуванням влади. Потрібно підлаштуватися під те, що від тебе очікує кожен на наступному рівні. Тобі завжди необхідно задовольнити начальника. Усе.

Тоді, коли тебе кидають десь у Бучу, Ірпінь, під Київ і дають наказ "фас", ти не думаєш про моральні наслідки. Чому? Бо тебе не навчили, що в тебе є свобода, що ти – вільний, а твої дії мають наслідки, і ти за них відповідальний.

Ми, українці, інші. Усе, про що ми співаємо й про що пишемо байки – це свобода.

Це не означає, що ми завжди вміємо нею користуватися, а це теж інколи призводить до різних соціальних викликів. Та в будь-якому разі в цьому ми інші.

Коли я вільний, то розумію, що мої вчинки мають певні наслідки, відповідно, їх можна оцінювати, за них можна і треба нести відповідальність. І водночас я розумію, що моя свобода може щось змінити.

Звідси моє визначення індивідуальної суб'єктності – усвідомлена свобода, виявлена в дії.

Зараз важко уявити, якою на вигляд буде наша перемога, але точно знаю, який вигляд може мати поразка – це "рускій мір" під українським прапором.

Це коли всі зовнішні атрибути вільної держави залишаються, але внутрішня механіка повністю підпорядкована державноцентричному авторитарному суспільному проєкту. Тобто коли Україна перетворюється на ту ж саму інституційну архітектуру, яка сьогодні наявна в росії.

Аби Україна вижила, сьогодні потрібно:

  • захищати її зі зброєю в руках на фронті;
  • окопуватись на інтелектуально-формаційному фронті.

Ми маємо формувати нові покоління людей вільних та гідних, навчати людей відважитися на власну свободу. Завдання держави – уможливити обидва ці процеси.

Не творити штучних моделей і потім на рівні програмного забезпечення "вселяти" їх у людську свідомість, як це відбувається в росії – це програшний варіант.

Щоб цінності були реальними, потрібні інституції, які їх захищають, але насамперед захищають людину, здатну бути вільною та гідною.

Держава заради держави – політичний маразм, ідеологічна деформація. Держава має існувати для людини. А бути людиною – це завжди ставати собою, ухвалюючи рішення, обираючи напрям руху. Це – про свободу.
Отже, завдання держави – захистити свободу людини, створити можливості для її реалізації.


Я шалено радію, що ми живемо в поліконфесійній державі.

В попередні століття церква відігравала важливу роль у європейських суспільствах, і Україні поталанило: у нас, на цілій території сучасної української держави, жодна церква не мала державної монополії.

Суспільство звикло до поліконфесійної дійсності – ми навчилися жити разом, навчилися толерувати "інших", поважати одне одного.

У нас ніколи не було однієї-єдиної церкви, хоча й сформувалася спільна для більшості духовна традиція.

Як на мене, варто взагалі відмовитися від схожих намірів. Бо, коли з'являється монополія однієї церкви з претензією на диктат стосовно політичного порядку, ми бачимо, що відбувається: як уже казав, про Євангеліє та Христа згадують мало, церква служить інтересам держави. Так було в Константинополі, так є в росії.

Наша традиція – "Бог посеред міста". Це – соціальна духовність.

Бог наш не в пустелі, як, скажімо, десь у східних православних церков. Не в академічних аудиторіях, як, скажімо, спадщина схоластики в латинській Європі.

Якщо ви ввійдете в Собор Софії Київської, в апсиді, над Орантою, виписана цитата з псалма грецькою мовою: "Бог посеред міста, воно не похитнеться, Бог допоможе йому перед світанком".

У цих словах для мене ціла духовність Київської церкви в розмаїтті її історичних проявів, різних конфесій – "бути посеред міста, бути зі своїм народом".

Київська церква – це церква, яка перебуває зі своїм народом. Я можу як приклад навести наш Патріарший собор УГКЦ у Києві, під яким ночували люди, що приїжджали на Майдан. Під час ковіду охочі там могли отримати щеплення. Під час бомбардувань столиці в перший місяць люди шукали там притулок. Отже, це і є бути посеред міста.

Наша церква залишається інститутом із завданням артикулювати цінності – в сім'ї, на роботі, у війську. Вона ніколи не виконувала функції легітимації державної влади, оскільки не існувало єдиної, повністю підпорядкованої церкви.

Я дуже боюся, щоб цього не сталося тепер. Уміння жити разом – наше надбання, а не недолік, як хтось уважає. Звичайно ж, за умов, що якась релігійна організація не несе загрози національній безпеці! Ніколи, як у росії, церква не легітимізувала єдиного царя чи єдиний уряд.

Важливо не забути, що ми можемо й ми зможемо. Можемо стояти. Зможемо прорватися, зможемо перемогти, зможемо не забути, зберегти пам'ять про тих, хто дозволив це зробити.

Отже, ми все це зможемо, але лише тоді, коли почнемо запускати цю хвилю нової формації, виховання нових поколінь вільних українців.

Молоді українці вже чітко усвідомлюють, що цінності свободи й гідності – це не просто слова. Вони мають стати механізмом ухвалення особистих рішень, механізмами функціонування інституцій, державних установ, зрештою лягти в основу цілої державної ідеології.

Але тут потрібно бути обережним, бо ідеології в нас часто віддають чимось авторитарним. Попри це, у людському суспільстві не існує ідеологічних вакуумів.

Перемога – це не тільки відвоювати територію. Це створити суспільство, у якому нам хочеться жити.

Для цієї трансформації потрібні інститути. Я люблю повторювати, що індивід не здатен трансформувати суспільство – трансформацію забезпечують інституції. Але індивід відіграє ключову роль в організації інституцій – їх творять люди.

Сьогодні нам слід дбати про те, аби механізми, які наближають перемогу, функціонували в правильний і ефективний спосіб.

Фундамент для майбутньої України ми вже сьогодні викопуємо на полях бою.

Ми ж постійно повторюємо це протягом 8-ми років – "аби усе було не марно". Ми вже втратили дуже багато, багато класних людей поклали за це своє життя. Це все не має просто зникнути, забутися. Боронь Боже!

Це все має стати нашим надбанням, міцним фундаментом, ми маємо створити супер-країну, де їхня пам'ять буде наріжним каменем у цілій архітектурі нашої безпеки, нашої економічної свободи, нашої політичної гідності – як особи, індивіда, так і цілої нації.

Саме тут ми нарешті маємо почати ставати нами. Аби все було не марно. Аби жодна пам'ять не зникла у мороці хаосу й безладу війни. Аби ми з вами встали на ноги і створили нову Україну, ту, яка вартувала би наших мрій і нашої боротьби.

Україна для мене – це земля добра, народ борців, край гідності і свободи. Отже, це про нас. Край гідності і свободи.

Це дуже конкретне завдання, і воно має бути дуже мобілізаційним, як на мене. Воно має просто запалювати кожного.

Для чого ми боремось? Для того, аби прориватися. Крізь що? Крізь морок болю. Ми втратили – втрата болить. Сьогодні нам треба мобілізувати свої сили для того, аби прорватися крізь цей біль втрат. Боротися скрізь і на будь-якому рівні: на рівні особистого розвитку, на рівні суспільної взаємодії, на рівні інституційного дизайну майбутнього України.