Як ідуть Великі
Борис ЃУДЗЯК: Наступному главі Церкви буде складно, якщо ми надіятимемося лише на нього
Учора в прес-центрі Українського дому Блаженійший Любомир (Гузар) на зустрічі із журналістами заявив, що йде з посади глави Української греко-католицької церкви. А напередодні телефоном «Дню» він сказав, що його відставка пов’язана зі станом здоров’я: нехай прийде той, хто має більше сил. Після свого відходу від керівництва УГКЦ Блаженійший Любомир аж ніяк не має наміру покидати церковне і громадське життя. Вже цього місяця у нього запланована зустріч із студентами Києво-Могилянської академії. А також розпочнеться робота над другою аудіотрилогією під назвою «Суспільство». «Я переконаний, — заявив він, — що без мене нічого не розвалиться. Врешті, те, що вже є, — не моя заслуга. Цю працю розпочав Шептицький, а ми її тільки продовжуємо... Шептицькому не було легко. Сліпому не було легко. Любачівському і мені теж. І тому, хто прийде за мною, легко не буде. Але це не трагедія. Нам є на що спиратися. В нас міцна основа. Тому зміні керівництва не варто надавати аж так багато значення».
Та все ж коли Великі відходять від справ, це одразу стає відчутно. Практично в усіх сферах. Відтак на молодих лягає подвійна, а то й потрійна робота у ділянках, де раніше діяли Великі.
Хто стане наступником Любомира Гузара, найближчим часом вирішить Синод єпископів. Про це та багато іншого «День» говорить із ректором Українського католицького університету Борисом ҐУДЗЯКОМ.
|
— Отче Борисе, Блаженійший Любомир вирішив піти з посади глави УГКЦ. Вірних цієї церкви та й, зрештою, просто українців цікавить, якою вона буде, коли нею не керуватиме Любомир Гузар?
— Про це годі зараз говорити. Про це треба питати пророків, а я історик (сміється. — Авт.). Вважаю, перш за все важливо не боятися. Це — одна із Христових заповідей, слова, які Господь промовляв після свого воскресіння: «Не бійтеся! Мир вам!». Це — слова, якими починав свій понтифікат Іван Павло ІІ, беатифікацію якого ми чекаємо першого травня.
Якщо ми мирно витискатимемо страх, не зосереджуватимемося над загрозами, а дивитимемося на дар життя — щастя духовного покликання і на вигоди, які кожен з нас має, то плоди праці блаженнішого Любомира лише розвиватимуться.
— Що для України принесли десять років патріаршества блаженнішого Любомира?
— У час аномалій, тектонічних зміщень нашого політичного, економічного та соціального ландшафту кардинал Любомир приносив глибоку стабільність, яка не забезпечувалася ні силою, ні якимось репресивним законодавством, та стабільність випромінює із злагодженої душі, в якій більш-менш усе на своєму місці. Блаженніший як aрхієрей був завжди архинормальним. А якщо подумати спокійно, то ми всі прагнемо нормальності. Щоб наші стосунки були нормальними, а не напруженими. Щоб у наших відносинах була краса, шляхетність, легкість і гумор, аби цінності наші були впорядковані, пріоритети були здорові.
Патріарх не був автором багатотомних видань, спритним адміністратором чи фінансистом, який забезпечував би, передовсім, матеріальний стан Церкви. Він був розумним, второпливим і проникливим душпастирем. І паства, яку передає своїм послідовникам, є злагоджена, вона позначена гарною атмосферою в чернечих спільнотах, які за останні десять років між собою в особливий спосіб знайшли спільну мову.
Цією паствою керує Синод єпископів, котрі теж мають між собою добрі, дружні, конструктивні стосунки. У нашому житті, коли нема конфлікту та війни, коли не летять кулі та гострі слова, це дуже багато значить. Ми вважаємо, що це нормально, але ця «нормальність» для багатьох є в реальному досвіді чимось особливим. І саме цю особливість у нормальності запропонував народові Любомир Гузар.
Таким главою церкви могла б пишатися будь-яка церква будь-якого народу.
— Чи наступнику блаженнішого Папа Римський також має присвоїти звання кардинала?
— Це не є обов’язковим. Кардинальська гідність не є нерозривно пов’язана з керівництвом УГКЦ. Любомир Гузар, його попередник Мирослав Любачівський і Йосип Сліпий були кардиналами, а, наприклад, митрополит Андрей Шептицький не був.
— Любомир Гузар відстоював і відстоює ідею єдиної помісної церкви в Україні. Проте таке в найближчому майбутньому здається зовсім нереальним. А може, усе нехай би залишалося так, як є, оскільки все це не зустрічає достатнього порозуміння поміж інших конфесій?
— Християнство і духовне життя в цілому ніколи не може залишатися на одному місці. Бо наступить параліч, духовна смерть. Ми маємо чітку й недвозначну Христову заповідь, що його послідовники покликані бути єдиним цілим перед ним. В останньому своєму зверненні до учнів-апостолів, яке записане в кількох розділах в Євангелії від Івана, Ісус останніми своїми силами закликає послідовників до єдності. Якщо відхиляємо цей заклик, то не розуміємо основи основ проповіді Спасителя.
Бачите, єдність між людьми — це передумова нашої єдності з Богом. Той же апостол Іван у своєму посланні каже: «Той, хто любить Бога, а не любить людей, є неправдомовець».
Ми не можемо задовольнятися порочними міжконфесійними відносинами, якщо дійсно живемо автентичним духовним життям. Але яким способом і якими заходами іти до мети поєднання християн і всіх людей — не так просто визначити. Гадаю, таке завдання непідсильне людям, воно нездійсненне без Божої благодаті й нашої відкритості до Господнього підходу в цьому питанні.
— Чи можете вже визначити, з якими проблемами зіткнеться новий патріарх, зважаючи на сьогоднішню владу, яка зовсім не прихильна до будь-якої конфесії, крім Московського патріархату?
— Гадаю, один з найбільший викликів для церкви, її провідників — пошук мови для постмодерного секуляризованого суспільства (суспільства, яке певною мірою відійшло від релігії. — Ред.), в якому традиційні вартості, наприклад вартість сім’ї, далеко не очевидні великому відсоткові населення.
Світ за останні п’ятдесят років змінився більше, ніж за попередні п’ятсот, і темпи змін в різних сферах випереджають іноді спроможність адаптуватися. Це в жодному разі не фаталістична оцінка ситуації і не вислів розпачу. Навпаки. Як на мене, наше розуміння християнського ідеалу через гоніння і свідчення мучеників водночас очистилося і отримало новий приклад.
Мені здається, що майбутнє УГКЦ близько пов’язане з її недавнім минулим, з досвідом сповідників віри й мучеників, які зуміли, будучи фактично безсилими, побороти радянську систему. Радянська система кане в забуття, а їхнє свідчення піднімається на п’єдестал. Чому? Тому що воно правдиве, життєдайне. Уміти черпати з цього джерела та знаходити той кухоль, який українець ХХІ століття візьме в свої руки і зуміє випити до дна, — це є один великий виклик.
Другий виклик, над яким інтенсивно працював блаженніший Любомир і до якого покликаний кожен архієрей, особливо верховний архієрей Папа Римський, — це зберігання єдності. Єдності єпархій в Україні, екзархатів і душпастриських станиць, які є в десятках країн на п’яти континентах. Але досвід показує, що Господь є близьким до тих, хто не відвертається від викликів історії. І ми можемо бути певними, що так і буде в майбутньому.
Третій — це традиційна турбота глав УГКЦ від часів митрополита Андрея Шептицького, а саме єдність церков. Цьому питанню віддавав свої сили і патріарх Любомир.
— Тобто сьогоднішня влада і її дії вас абсолютно не лякають?
— Наша церква пережила Сталіна. А зараз нема сталінізму, і ми не повинні перебільшувати й панікувати, лякати одне одного. У жодному разі я не закликаю до байдужості чи пасивності. Навпаки — треба пильнувати, треба відважно виступати й говорити, працювати. Треба, щоб кожна людина брала на себе відповідальність.
Наступному главі церкві буде важко, якщо ми очікуватимемо, що він працюватиме за нас. І навпаки — якщо кожен з нас доросте до свого покликання, своєї особистої відповідальності, ми побачимо, що таким чином породимо великого патріарха правдивої, автентичної, зрілої церкви.
Оксана КЛИМОНЧУК
