Як політична заангажованість впливає на релігійну традицію: приклад українських баптистів

З головною доповіддю виступив доктор Євген Люткевічюс ― дослідник постдокторської програми Вільнюського університету, фахівець із соціокультурної антропології.

Доктор обрав таку тему, аби зрозуміти, як політичне життя впливає на зміни релігійного розуміння, інтерпретації релігійного тексту. Євген Люткевічюс пояснює, що соціальна антропологія передбачає делікатність у підході до дослідження, адже науковець не просто знайомиться з групою людей, але й стає частиною цієї групи, детально фіксує всі досвіди й спостереження, бере безпосередню участь у процесах.

Його розслідування відбувалося 2016-го року здебільшого у Львові:

«Інтерес був у внутрішній зміні українського баптистського руху. Відбувається відхід від радянської традиції ізоляціонізму, який почався наприкінці 80-их, коли стали послаблюватися релігійні обмеження. Виникло питання, чому в Україні цей відхід відбувається так швидко? Однією з відповідей, звісно ж, була політична заангажованість вірян».

Доктор Люткевічюс каже про те, що традиція баптистів у радянському просторі формувалася ще до часів СРСР. Однак умовно називаємо її «радянською», бо саме за час існування Союзу її дотримання дозволило спільноті зберегти свою віру в умовах заборон і обмежень. Також доцільно згадати про буквалізм сприйняття: однією з характеристик цієї традиції є переконання, що Біблія написана Богом. Її, звісно, писали люди, однак продиктована вона Господом і кожне слово належить Йому.

«Упродовж десятиліть гноблення радянські баптисти розвинули традицію, засновану на чіткому розділенні між фізичним світом і світом трансцендентним на користь останнього. І баптисти, і п’ятидесятники, і харизмати асоціюють себе з дослівним розумінням біблійного тексту. Але це дослівність не вузька, має різні нюанси. Часом бувають дуже непрості й неоднозначні інтерпретації: один текст може говорити зовсім різні, навіть суперечливі між собою речі. Якщо говорити про інші характерні ознаки традиції «радянського баптизму», то це і одяг, і етика, й норми поведінки», ― пояснює дослідник.

Чіткий поділ між двома світами був легітимізований буквальним тлумаченням біблійних текстів і фізично виражений в закритих спільнотах однодумців, у родинах. Однак кінець гноблення, за словами доктора, відкрив нові можливості. Багато вірян почали змінювати своє ставлення та послаблювати причетність до традиції. У цьому також відіграли роль суспільні та політичні процеси в країні. Як приклад Люткевічюс наводить пастора Ірпінської Біблійної Церкви Миколу Романюка. Його свідчення представлені в книжці «Церква на Майдані» Олексія Гордєєва. Ось декілька з них:

«Я нічого не зробив, щоб Майдан відбувся, і нічого, щоб він не відбувся. Я просто зустрівся з Майданом як з фактом, який не міг ігнорувати як християнин і громадянин, як пастор… Я зробив висновок, що масові вуличні протести ― не для християн. Найефективнішим, якщо не єдиним, методом протесту для дітей Божих є святе життя, яке саме по собі є докором суспільству. Я все ще погоджуюся з цією думкою, але вона недостатня після того, як озброєні групи (беркутівці ― ред.) напали на беззбройних студентів-протестувальників посеред ночі та почали переслідувати їх і бити».

у Біблії є уривок, який каже, що кожен повинен коритися правлінню та владі, бо немає влади не від Бога. Отже, той, хто виступає проти влади, противиться тому, що встановлене Богом. Якщо сприймати його буквально, то проти режиму Віктора Януковича протестувати було зась. Однак пастор Микола Романюк не зупиняється на такій рефлексії. Він досліджує саме поняття сили й влади, починає паралельно студіювати Конституцію України, де чітко написано, що джерело влади ― народ. Тобто пастор починає інтегруватися у політичні події, що відбуваються у його країні, ставить питання й намагається на них відповісти. Він читає ті ж уривки Біблії, але може інтерпретувати їх в іншому світлі, використовує для підкріплення висновків інші ― не біблійні ― тексти.

Ще одним прикладом відходу від традиції та більшого залучення в суспільне життя, за словами Євгена Люткевічюса, є віцепрезидент Всеукраїнського Союзу Церков Євангельських Християн-Баптистів. У своїй промові «Не дивитись назад» під час одного з форумів він узагалі не згадав біблійного тексту, натомість використав приклад з літератури:

«Ігор Бандура розповідав про відродження місіонерського духу. У середині промови він наводить алегорію ― пташку з історії Миколи Гоголя. Птаха долітає до середини Дніпра, де зупиняється, починаючи сумніватися, чи зможе перетнути всю річку, чи вистачить їй сил. Бандура каже, що це алегорія до України. Є країни, де розпад Радянського Союзу називають найбільшою катастрофою ХХ століття. Вони намагаються повернути час назад, щоб відновити втрачене ― те, чого більше не існує й не може існувати. Україна ж не потребує на середині річки дивитися назад на те, чого більше не існує. Адже відстань до обох берегів ― однакова. Їй треба просто летіти вперед», ― пригадує доктор.

Також Євген Люткевічюс наводить цікавий приклад про те, чому протестанти (як і будь-які християни) не можуть існувати й працювати поза контекстом політичної реальності:

«Під час однієї із зустрічей малої групи біблійських студій читали уривок з Діяння Апостолів, у якому йшлося про засудження апостола Павла. У ньому святий Павло є взірцем для нас, адже він, хоча й присвятив життя християнству, не відділяє себе від світової реальності. Він є громадянином Римської імперії, знає її право й опирається на нього».

Унаслідок розширення контексту, в якому діє Церква, відбувався відхід від консерватизму. А от політична заангажованість релігійних груп мала кілька наслідків:

• конфлікти всередині українського Баптистського руху (між вірянами, які намагалися зберегти традицію, та членами громади, які схилялися до так званого нового стилю);
• зіткнення між баптистами України й Росії, а також російськомовними баптистами в діаспорах;
• віряни різних християнських конфесій почали зближуватися одні з одними.

Своїми міркуваннями з приводу розвитку протестантизму в Україні поділилася релігієзнавиця, докторка філософських наук, професорка Інституту історії Церкви Вікторія Любащенко. За її словами, кожне покоління баптистів ― інакше, адже це люди, які живуть у щораз іншому світі. Нове покоління не вкладається в межі традиції, навіть якщо не займається політикою, бо змінюється світ і змінюються люди.

«Чи традиція та сучасність обов’язково мають бути в опозиції? Сучасність накопичує традицію і вносить щось нове ― це природний процес. Релігієзнавці запізнюються з поглядом на те, як розвивається сучасний протестантизм. У погляді на баптизм, як на мене, ми запізнилися десь років на 20. Зараз нам слід говорити не про те, що є традиція, а про те, у який спосіб реалізовувати нове. Баптисти, п’ятидесятники, адвентисти вже давно в політиці, посідають різні посади й беруть участь у різноманітних процесах. Баптизм є класичним прикладом того, як будь-яка Церква у світі швидко змінюється, прикладом динамізму, багатогранності, багаторівневості», ― пояснює пані професор.

Також вона характеризує молодіжні громади як такі, що формуються переважно в міському середовищі й означують себе не просто як Церкву, а як Церкву у світі.

«Церква ― це теж світська інституція. Вона має зв'язок з Богом, але може дати більше, ніж будь-яка світська організація для будь-яких галузей життя. Церква намагається знайти різні способи допомогти людині реалізувати себе в професії, освіті, сімейному житті. Є багато панцерковних організацій, які об’єднуються за інтересами. Також у нас надзвичайно потужний місіонерський рух. Уже десять років український баптизм і п`ятидесятництво є ледь не головними постачальниками місіонерства в усьому світі. Так розриваються зв’язки із зонами дії Росії та інших пострадянських республік. Українські протестантські Церкви давно мають храми в європейських країнах», ― додає професорка Любащенко.

Проректор УКУ і директор Інституту історії Церкви УКУ Олег Турій додає, що особливість українського контексту полягає в тому, що в Україні всі релігійні спільноти є частиною структур суспільства:

«Саме завдяки плюралістичності, у тому числі ― релігійної, в Україні формується громадянське суспільство, у якому приймаються рішення й люди стають на захист країни та свого життя тому, що чуються відповідальними частинками суспільства. У тих державах, де існує вертикальна влада, де зберігаються форми авторитаризму чи тиранії, існують уявлення про світ, як про щось вороже, про те, від чого краще втекти, сховатися за цитатами Біблії. А тут маємо ситуацію іншу ― будь-яка Церква є частиною суспільства й це не сприймається як суперечність до її віри. Суперечність виникає там, де за авторитетом віри стоїть авторитет державної влади. Цю специфіку України треба частіше представляти, а тоді на Заході більше розумітимуть джерело протистояння, про що зокрема йдеться в цій війні, чому українці так захищаються».

Цікавий підсумок озвучив Олексій Гордєєв ― автор книжки «Церква на Майдані». За його словами, Євромайдан і російсько-українська війна стали каталізатором формування мислення церковних громад. Наприклад, були пастори, які підтримували стосунки з Росією, однак після 2014-го року проросійського баптизму в Україні немає (а після 24 лютого 2022-го року ― остаточно). До того часу баптисти загалом не мали особливої потреби цікавитися політичними питаннями. Однак після порушень прав і свобод людини, жорстоких дій влади під час Революції Гідності, російської агресії все змінилося.

До речі: