Як свій має повернутися до своїх і не стати чужим: про реінтеграцію громад та військовослужбовців говорили у Львові
Ірина Березовська
Модерувала панельну дискусію «Свій серед своїх. Реінтеграція громад та військовослужбовців» Тетяна Калениченко, соціологиня релігії, фасилітаторка, аналітикиня, координаторка ініціативи «Діалог у дії». Дискусія відбулася на Філософсько-богословському факультеті УКУ.
Розпочали з визначення термінів. На допомогу експертам прийшли визначення соціологів.
“Соціологи кажуть, що ми ділимо людей на «своїх» і «чужих» за таким принципом: «свої» – це ті, хто не може нам зашкодити, «чужі» для нас ті, хто має іншу від нашої ідентичність. Ідентичність при цьому складається з певного набору (вірування, регулярні практики та ін). Ми побудували коло церкви паркан, зібрали донати на РЕБи для хлопців, отже, ми з вами свої, я вам можу довіряти. Я можу довіряти вам, якщо ви будете розділяти мої цінності і практики”, – пояснює Олена Копіна, мати військовослужбовця, фасилітаторка діалогів та психологиня, розробниця програми “Захисник вдома”.
Страхи людей у тилу зрозумілі. Тож мама військовослужбовця і психологиня радить, попри страх, визнати, що нам усім доведеться змінювати життя з чоловіком, колегою, співгромадянином, це нормальна практика. З цих міркувань варто виходити, приймаючи рішення у громаді.
Рецептом роботи з ветеранами поділився Павло Коваль, ветеран, керівник Офісу у справах ветеранів та їхніх родин в УКУ.
"Зараз я не можу воювати, але поки йде війна, я можу допомагати іншим. Мені відгукнулися цінності УКУ і спільнотність, служіння, тому погодився очолити Офіс. Багато ветеранів, які приходили за допомогою до Офісу, було власне зі спільноти УКУ, тому Офіс орієнтувався багато в чому на них. Військові, які приїжджають додому, відчувають свою приналежність до цих цінностей. Бо є ще багато таких, хто повертається і розуміє, що їх ніхто не чекає вдома", – пояснює модель роботи Офісу Павло Коваль.
Позитивний досвід має юридична клініка Офісу у справах ветеранів та їхніх родин. Тут можна залагодити чимало питань після повернення. Ще один "кит", на якому тримається Офіс, – духовна опіка. Але найперше повернення ветерана – це повернення в сім'ю. Тому Офіс будує роботу з сім'ями. Якщо не буде тут роботи, тоді всі навчання, юридичні і психологічні послуги не допоможуть.
Керівник Офісу радить громадам налагодити роботу з родинами, адже чимало сімей руйнуються ще на етапі військової служби. Робота священників, громади також має зосереджуватися у сім'ї.
Причиняти добро чи отримати запит на нього? Чи потребує людина зцілення, яку ми намагаємося зцілити? Такі питання пропонує поставити собі Тарас Дятлик, богослов і менеджер богословської освіти в Україні. Як він сам стверджує, це має бути робота між Церквою і суспільством, на кордоні Церкви і суспільства.
“Люди хочуть зцілювати, не питаючи, чи потребує людина зцілення. Проблема полягає у тому, що є ризик, що ми тебе зцілимо, бо ти незручний зі своїми шрамами тіла і душі, ми хочемо зцілити для свого комфорту, а не добра ближнього. Тут є виклик суспільству і храму. Теологія шраму – це те, як прийняти військового і жити з ним далі. Теологія шраму – те, чого зараз бракує у наших духовних семінаріях усіх конфесій, і те, над цим маємо працювати. Є багато всілякої модної інформації, але немає позиції Церкви щодо цієї проблеми. Коли мій брат загинув у липні цього року, один пастор спитав мене, чи брат встиг покаятися в тому, що він пішов вбивати людей. Ще один пастор сказав, що наша родина і сам Андрій мало молилися, якби ми більше молилися, він би не загинув.
Церква має почати задавати питання: що таке героїзм? Поки що бачу певний спротив, є окремі громади, які це починають, але в більшості ще є відторгнення. Хто такий герой і чи потрібно це підкреслювати – не обговорюється.
Ще один виклик – переосмислення маскулінності. Є багато жінок-ветеранок, і Церква має дати відповідь, що таке справжня мужність. Проблемою є і теологія пам'яті – ми не хочемо згадувати війну. Рідко чую проповіді про війну у церквах. Я розумію, що ми потребуємо простору без війни, розумію, що війна всюди, на роботі і вдома. Але це дуже важливо – що і як ми пам’ятаємо, з ким ми це пам’ятаємо. Якщо ми хочемо, щоб люди були частиною спільнот, то мусимо пам'ятати”, – пояснює Тарас Дятлик.
Разом з тим, на його переконання, має відбутися переосмислення святості, треба знайти відповіді на питання: що таке святість для людини зі шрамами і як з цим працювати у Церкві, говорячи про Божу святість і святість людини.
Однак, попри всі виклики, Церква може запропонувати щось таке, чого не можуть дати людині інші суспільні інституції.
“Передовсім, це молитва. Ми запрошуємо людей до молитви. Церква – також це місце, де ти можеш побути з собою в тиші. Тут ти можеш заспокоїти себе. Церква має можливість допомогти людям. Світ каже, що ти маєш бути весь час сильний, мужній, але ми не можемо бути сильні 24 години на добу. У Церкві ти можеш виплакатися, але тут сльози інші, у церкві можна виплакати сльози не депресивним шляхом, ти вийдеш після плачу в церкві іншою людиною”, – пояснює о. Володимир Коткевич, синкел у справах духовенства Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ.
Коротку інструкцію громадам для адаптації військового вдома запропонував Олег Василиха, офіцер-психолог 3 батальйону 710 окремої бригади Держспецтрансслужби.
"Дуже прошу людей розуміти: військовий, коли повертається у цивільне життя, стає зовсім іншою людиною, ніж був раніше. Між тими періодами має бути перехід. Навіть коли він повертається додому у відпустку, він все одно ще військовий. Йому треба поступово повертатися до цивільного життя, це має бути плавно, не можна його занурювати з гарячої води відразу в холодну", – аргументує Олег Василиха.
Психолог у жодному випадку не радить запитувати у військового, що ти там робив, чи ти вбивав інших. Можна навчити людей так говорити з військовими у школах, церквах. Буває, тривалий час після звільнення зі служби ветерана накривають емоції від будь-якого різкого звуку, тому людей треба вчити, як говорити з ним, як заспокоїти реакцію військового на різкі звуки. Взагалі вдома, у громаді, варто максимально залучати ветеранів до різних проектів, щоб вони відчували себе потрібними і важливими, допомогти оформити документи і залагодити різні справи, залучати варто навіть у вихідні, щоб вони не були покинутими, адже ці люди виконали свій обов’язок, тепер Батьківщина має подбати про них.
Для о. Ярослава Войтіва, штатного капелана з м. Шептицький (колишній Червоноград), усе почалося з того, що з війною чимало знайомих, які пішли воювати, зізнавалися, що у зоні бойових дій мало можливостей вести духовне життя. Так священник став військовим капеланом – щоб бути там, де його паства.
“Я не мав рожевих ілюзій, коли погодився стати капеланом. Просто хотів принести користь у свій спосіб, тому і пішов служити до військових. Зрозумів, що треба мати певні напрацювання про війну, а ми їх не маємо ніде – ні в медицині, ні в побуті, ні в Церкві. Моя ціль – принести користь тим, хто того потребує, незалежно від конфесії, і поділитися своїм досвідом з тими, хто прийде після нас. Бо проблема не минеться, коли війна закінчиться, нам і далі треба буде працювати з наслідками війни і мати досвід. Бути тут страшніше, ніж бути серед хлопців у зоні бойових дій. Вони дійсно – сім'я і родина, це дуже швидко відчуваєш там. Тут, удома, має бути робота з родинами військових, особливо коли воїн загинув. Для цього треба працювати усією громадою”, – роздумує капелан.
До військового капелана іноді приходять військові, щоб просто поговорити. Це також треба, молитва – це одне, а розмова – це інше, треба розуміти потребу людини в моменті. Деколи проста людяність вирішує задачі, з якими приходить ветеран до суспільства.
Запрошуємо переглянути повний запис дискусії:
Панельна дискусія продовжує Екуменічний соціальний тиждень, який має на меті створити платформу для діалогу та пошуку спільних рішень для відбудови країни та зцілення суспільства. Триватиме він 4 дні. Учасники обговорять теми реінтеграції громад та ветеранів, переслідування релігійних спільнот на тимчасово окупованих територіях та інші актуальні виклики, з якими стикається українське суспільство у цей непростий час.
Організатори: Інститут екуменічних студій УКУ, Український католицький університет, Фонд Конрада Аденауера в Україні та Євангелічна Церква Німеччини.
РІСУ є ексклюзивним інформаційним партнером Екуменічного соціального тижня.
