Як утвердити духовну незалежність?
«Iз середини січня майже кожен тиждень надходить інформація про перехід закарпатських парафій під юрисдикцію Православної Церкви України», — Микола ПАЛІНЧАК
Історик, юрист та економіст-міжнародник, професор, декан факультету міжнародних економічних відносин УжНУ, голова Закарпатської обласної організації Української Асоціації релігієзнавців Микола Палінчак є одним із найкомпетентніших у питаннях історії релігії та сучасного конфесійного стану на Закарпатті. Його кандидатська та докторська дисертації присвячені питанням державно-церковних відносин в Україні та країнах Центрально-Східної Європи. Тривалий час на юридичному факультеті УжНУ він читав курс «Церковне право», присвячений аналізу впливу християнства на європейську традицію права. Нині на факультеті міжнародних економічних відносин читає не менш цікавий курс «Релігійний фактор у міжнародних відносинах».
«ПРАВОСЛАВ’Я НА ЗАКАРПАТТЯ ПРИЙШЛО 1156 РОКІВ ТОМУ»
— Пане Миколо, оскільки ви очолюєте Закарпатську обласну організацію Української Асоціації релігієзнавців, то можете компетентно змалювати конфесійну структуру, яка сьогодні склалася в релігійній сфері Закарпаття.
— Станом на 1 січня 2019 року в Закарпатті діють 1977 релігійних організацій 37-ми віросповідань, течій та напрямів, з яких 151 релігійна громада діє згідно з частиною третьою статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» — без реєстрації статуту, 61 монастир, 7 духовних навчальних закладів, 9 місіонерських товариств, 7 релігійних братств, 3 центри та 15 управлінь. При релігійних громадах функціонує 1076 недільних шкіл. Богослужбову діяльність здійснюють 1993 священнослужителі, серед яких 82 іноземці.
Віруючі задовольняють свої молитовні потреби в 1602 культових спорудах та приміщеннях, пристосованих під молитовні, з яких у власності релігійних громад перебувають 1346 храмів та молитовних будинків, у користуванні — 101, ще 155 будівель пристосовано під молитовні. За період незалежності вірники Закарпаття збудували 733 культові споруди.
Найчисельнішою за кількістю релігійних організацій залишається колишня Українська православної церква (Московського патріархату), яка нараховує 670 релігійних організацій. Другу позицію посідає Мукачівська греко-католицька єпархія — 466 організацій. Закарпатська реформатська церква налічує 117, а Мукачівська дієцезія римо-католицької церкви — 102 релігійні організації. До складу колишньої Закарпатської єпархії Української православної церкви Київського патріархату входили 54 релігійні громади та один монастир. Колишня Українська Автокефальна Православна церква в області об’єднувала 24 релігійні громади та єпархіальне управління.
— Розкажіть детальніше про історію православ’я на Закарпатті.
— Православ’я на Закарпаття прийшло 1156 років тому, коли Святі Кирило і Мефодій прямували з проповіддю в Моравію. За історичними джерелами це відбулося у 862 році. Угорські джерела свідчать про те, що на час приходу угрів у Панонію місцеві слов’яни уже мали християнство. До речі, угорці спочатку прийняли православ’я, а вже потім перейшли до католицизму. Мало кому відомо, що у 1391 році Грушівський монастир отримав грамоту ставропігії від Константинопольського патріарха Антонія. Це спеціальне право монастиря безпосередньо підпорядковуватися Вселенському Патріарху, як у діючих сьогодні монастирів Святої гори Афону в Греції. У середині XV століття православні Закарпаття були підпорядковані сербському митрополиту. В 20—30-х роках ХХ ст. відбувалося відродження православ’я на Закарпатті. У часи Карпатської України існувало 140 православних парафій та 5 монастирів (один із них на території Пряшівщини), які належали до юрисдикції Сербської православної церкви, а православного віросповідання дотримувалося 155 тис. наших краян. У 30-х роках ХХ ст. і до 1946 року православні Закарпаття були в підпорядкуванні Константинополя.
З возз’єднанням краю з Радянською Україною у 1945 році, утворенням 22 січня 1946 року Закарпатської області та встановленням комуністичного режиму, розпочався процес створення парафій Руської православної церкви, яких досі тут ніколи не було. При виконкомі Закарпатської обласної ради були створені управління в справах релігій та окремо у справах РПЦ, які організовували й координували цю роботу, а паралельно ліквідовували Мукачівську єпархію греко-католицької церкви та піддавали репресіям її священиків, 125 з яких були засуджені та відправлені в табори ГУЛАГу, а наявні православні парафії підпорядкували РПЦ.
«РОСІЯ ВТРАТИЛА ЛІДЕРСТВО В ПРАВОСЛАВНОМУ СВІТІ»
— З отриманням Православною Церквою України канонічної автокефалії від Вселенського патріарха Варфоломія розпочався якісно новий етап розбудови сучасного українського православ’я. На вашу думку, чи зміцнить він державну і національну єдність України?
— Отримання Томосу — історично важливе рішення, плацдарм для нового духовного розвитку нашого суспільства. Я щиро сподіваюся, що українське православ’я буде консолідуватися для створення потужного духовного осердя нації, усього українського суспільства. Об’єднання розрізнених донедавна православних течій, розбудова єдиної Української Помісної Церкви, поза усяким сумнівом, зміцнить державну і національну єдність нашого народу. З отриманням Томосу збулася давня мрія українського народу про власну незалежну церкву, яка нині має можливість стати в один ряд з іншими Помісними православними церквами світу.
Крім цього, канонічне визнання автокефалії українського православ’я значно послабило імперські устремління Москви та зміцнило авторитет Вселенського Патріарха Варфоломія. Водночас Росія втратила лідерство в православному світі.
— Які виклики очікують нас на цьому шляху?
— Звичайно, це не простий процес. На нещодавньому круглому столі, присвяченому цій тематиці, я наголошував, що є низка складних проблем, які стоятимуть перед Україною після отримання Томосу. Є й проблема з перейменуванням УПЦ на «РПЦ в Україні». Та найбільшу небезпеку таїть у собі переділ церковної власності. Позитивним у цьому напрямі є прийняття закону, що регулює порядок переходу культових будівель, якщо дві третини громади вирішили змінити свою конфесійну приналежність. Будемо стикатися й з протидією автокефалії релігійно-церковними і політичними силами Росії, можливі провокації та підбурювання православних українців із боку РПЦ та агентів російських спецслужб.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
«МІЖКОНФЕСІЙНИЙ ДІАЛОГ МІЖ ПЦУ ТА УГКЦ — ОБОВ’ЯЗКОВО ПРИНЕСЕ ПОЗИТИВНИЙ РЕЗУЛЬТАТ»
— Що слід робити активній частині суспільства, аби достукатися до розуму і душі значної частини українських громадян, що життєво важливо мати і розвивати власну державу і церкву?
— Науковці, інтелігенція повинні мати час, щоб пояснити значення створення Православної Церкви України. Хотілося б відзначити велику роль у цих питаннях моїх колег із відділення релігієзнавства Інституту філософії АН України професора Анатолія Колодного, професора Людмили Филипович, професора Олександра Сагана та професора, депутата Верховної Ради України Віктора Єленського.
Учені нашого університету, спільно з Інститутом стратегічних досліджень при Президентові України, планують у квітні 2019 року провести круглий стіл, на який будуть запрошені представники усіх православних конфесій. У цих питаннях ми маємо чималий досвід. У 90-х роках 60% території України було охоплено міжконфесійними конфліктами між православними та греко-католиками, на сході — між православними різного підпорядкування. На той час я очолював Інститут державного управління та регіонального розвитку нашого університету. Ми збирали священнослужителів та голів сільських рад тих населених пунктів, у яких гострим було міжконфесійне протистояння, намагалися сприяти порозумінню між ними та наголошували на верховенстві права при розв’язанні спірних питань. Базуючись на дослідженнях, крізь призму аналізу політики та прийняття рішень, ми запропонували священнослужителям 7 моделей виходу з конфлікту.
Сьогодні свідома частина нашого суспільства повинна поширювати розуміння того, що створення Православної Церкви України є вагомим поступом на шляху до утвердження української духовної незалежності та зміцнення національної єдності. Важливим для нашого суспільства є відхід від Московської церкви, яка протягом століть мала важелі впливу над нашою духовною незалежністю, незважаючи на те що сама першооснова православ’я та християнства була закладена в Київській Русі в 988 році, тобто на території України за кілька століть до самого заснування Москви. Приємно, що з середини січня майже кожен тиждень надходить інформація про перехід закарпатських парафій під юрисдикцію Православної Церкви України. Дуже важливим фактором у цьому процесі є налагодження відкритих взаємин із тими священнослужителями, які не є закоренілими апологетами РПЦ і перебувають на порозі свого світоглядного і громадянського вибору.
— У ЗМІ дедалі частіше йдеться про необхідність започаткування в Україні міжконфесійного діалогу, особливо між ПЦУ та УГКЦ. Чи можливий він і яким може бути його результат?
— Приємно, що УГКЦ позитивно поставилася до об’єднання українського православ’я. Як зазначив єпископ Борис Ґудзяк, екзарх для українців у Франції, Швеції та країн Бенілюксу, «кожен реальний крок до поєднання — велика радість для християн». Я думаю, що започаткування в Україні міжконфесійного діалогу, особливо між ПЦУ та УГКЦ, є дуже реальним і рано чи пізно обов’язково принесе позитивний результат. Я вже не кажу про масштабний екуменістичний рух між усіма християнами, який, до речі, теж блокує РПЦ.
«ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЦУ — ЦЕ ПРОДОВЖЕННЯ ОБ’ЄДНАННЯ ТА ЗМІНА СОЦІАЛЬНОЇ ДОКТРИНИ»
— До яких кроків має вдаватися держава, аби зняти перепони на шляху розбудови автокефальної Православної Церкви України?
— Держава повинна проводити демократичну та виважену політику в цьому напрямі, адже, як зазначає Гантінгтон, релігія є одним із тих факторів, які найбільше впливають на свідомість та почуття людини. Подолання перешкод на шляху до розбудови автокефальної Православної Церкви України повинно бути поступовим для того, щоб не викликати дестабілізуючої ситуації в суспільстві, зберегти толерантне ставлення до священнослужителів та віруючих інших конфесій.
Але головне завдання, яке стоїть перед ПЦУ, — це зміна соціальної доктрини. Визнаний факт, що авторитет православної церкви на тлі католицької, греко-католицької та різних течій протестантських — падає, і передусім — через малу кількість соціальних проектів. Сьогодні за рівнем довіри церква зберігає лідерство в українському суспільстві, але тільки тому, що іншим інституціям держави сьогодні не надто довіряють. Але суспільство активно змінюється, проводяться реформи органів державної влади та місцевого самоврядування, зростає роль неформальних громадських організацій. Усе це буде сприяти зростанню їхнього авторитету і якщо православна церква не буде адекватно реагувати на ці суспільні виклики, її авторитет і вплив, особливо в молодіжному середовищі, неухильно падатиме.
— Які приклади ілюструють позитивний вплив релігії на життя сучасного суспільства?
— Їх є чимало. Візьмемо життя ромських громад Закарпаття, яких у нас найбільше в Україні. Загальновідомо, що роми важко піддаються соціалізації. Починаючи з 90-х років минулого століття до нас приїжджає чимало місіонерів із-за кордону, яким вдалося навернути частину ромів у свої конфесії (п’ятидесятники, церква Живого Бога, адвентисти сьомого дня, мормони і т.д.). Саме релігія зробила частину ромів більш законослухняною та соціально адаптованою — активні вірники цих церков не вживають алкоголь, не чинять правопорушень і чесною працею заробляють собі на життя.
— Ви щодня спілкуєтеся з молодою генерацією нашого суспільства. Які настрої щодо релігії панують у цьому середовищі?
— Студенти є свідомою частиною нашого суспільства, яка завжди «свіжим» поглядом дивиться на кожну ситуацію. Звичайно, вони усвідомлюють усю важливість цього історичного моменту. Хоча мусимо визнати, що кількість віруючих серед молоді постійно падає. Якщо загальний відсоток віруючих в Україні становить 67%, то серед молоді — 52%. Але це значно більше, ніж у багатьох європейських країнах. Наприклад, відсоток атеїстів у Чеській Республіці серед молоді становить 91%, в Угорщині — 67%, у Франції — 64%, у Німеччині — 45%, у Польщі — 17%. Такі реалії сьогоднішнього життя.
Василь Ільницький
"День", №27, (2019), 13 лютого 2019
