Лев Шестов належить до числа найбільш загадкових представників т.зв. «київського кола» російських філософів. Український поет і культуролог Євген Маланюк взагалі вважав, що «Шварцман київський» (так Маланюк називав Шестова) зробив переворот у європейській філософії. Утім не варто шукати в Шестова струнких, раціональних концепцій. Його думка часами вражає своєю монотонністю. Але, навдивовижу не набридає, мабуть, завдяки проникливості погляду на речі відомі, звиклі, банальні. Його хочеться читати, але до цього необхідно дозріти. Шестов не для розбещених підлітків (хоч свого часу ним лякала революційна молодь своїх батьків), а для зрілих людей, які шукають не філософських концептів, а витесаних з мармуру релігійних фігур, що підпирають стрункими раменами мов небо готичні портали. Кожна його книга – це духовна вправа, «велика і остання боротьба за первісну свободу та приховане в свободі божественне добре зело».        

На противагу софіологам, на кшталт С. Булгакова чи пак П. Флоренського, Лев Шестов не був схильним до містично-екстатичних духовних завертів. Він радше по-аскетичному стриманий, а схильність до афористичного стилю нагадує писання палестинських самітників.  Утім в одній із своїх книг Шестов згадує про неземну істоту – «янгола смерті». Місія останнього – розлучати душу з тілом. Відтак філософ описує «янгола смерті», тіло якого, якщо так можна висловитись про безтілесну істоту, суцільно врите безмежною кількістю очей. «Для чого янголу, котрий все бачив на небесах, а на землі йому поготів немає на що дивитись, така безліч очей?», запитує читачів Шестов. Відтак поясненює, що незліченні очі у янгола не для власних потреб. Бо ж трапляється таке, що янгол навідавшись по душу, переконується у передчасності свого візиту: не прийшла ще пора й година душі розлучатися з тілом, а людині – покидати земне життя. Янгол проходить повз, навіть не торкаючись людини, проте його візит не залишається без наслідків. Зовсім непомітно він залишає людині двійко із числа безмежної кількості очей. Відтоді душа, що дивовижно залишилась при тілі, починає поглядом проникати у світи, яких вона раніше не помічала. Вона дивиться на все не як звичайна людина, а як нова істота, що прибула з «інших світів», тобто бачить речі у позачасовому проміжку їхнього існування, такими, що з’являючись – щезають, щезаючи – миттєво з’являються знову. Людина, яку навідав «янгол смерті», починає говорити іншою мовою, в якій сюжети повсякчас укладаються у все нові й нові конфігурації, наче в круговерті калейдоскопа. Там неможливо щось вгледіти, якщо забажаємо вдатись до стандартних кліше лінійного й послідовного мислення. «Адже ми потрапили в царину надприродного, вічно фантастичного par excellence», пояснює Шестов.

Опис схожої до Шестовського многоокого «янгола смерті» істоти зустрічаємо у «Заповіті прочанина» св. Ігнатія Лойоли. Перебуваючи в Манресі майбутньому святому неодноразово доводилось навіть серед білого дня бачити дивну з’яву: «Він не міг добре розгледіти, що саме це було, проте йому буцімто видавалося, наче воно має форму змії з безліччю якихось леліток, що сяяли, немов очі, хоч і не були очима. Приглядаючись до цієї речі, він відчував неабияке вдоволення і втіху; чим частіше він її бачив, тим сильнішою ставала його втіха. Коли ж видіння щезло, його охопило невдоволення». Але збагнути природу з’яви Лойола зумів лише тоді, коли одного дня клякнув помолитись перед придорожнім хрестом: «Там же перед ним знову з’явилося видіння, яке він бачив вже багато разів і ніяк не міг остаточно збагнути, тобто та річ, про яку мовилося вище і яка видавалася йому вельми гарною, з силою-силенною очей. Одначе там, перед хрестом, він ясно побачив, що річ ця не має своєї звичної чудової барви, й усвідомив без жодних вагань, з цілковитою згодою своє волі, що то був диявол»…

Не дарма Шестов так полюбив застереження, яке прочитав на одній з альпійських високогірних стежок Швейцарії: «Nur für Schwindelfreie» (лише для тих, хто не має головокружіння).