Єрусалимські етюди
Людина і світ. — 2000. — №6. — С. 51-55
Марина ВОРОБЙОВА
Місійні лікарі
На початку минулого століття в Єрусалимі майже не було медичних установ і гостро відчувалася нестача лікарських засобів. Єдина аптека з необхідним набором медикаментів належала Францисканському монастирю.
Мандрівники, що відвідували Єрусалим, регулярно повідомляли про епідемії чуми та холери, пов’язані з браком води і їжі, відсутністю медичної допомоги й ліків, загальним неуцтвом. У періоди епідемій християнські монастирі — майже єдине джерело медичної допомоги — наглухо закривали ворота, ізолюючи себе від міста.
У 1834 р. під час чергової епідемії чуми Єрусалим відвідав лікар Дж. Розер, який констатував, що в місті з 22-тисячним населенням немає жодного справжнього лікаря. Європейці, приїжджаючи в Єрусалим у справах, вдавалися до допомоги лікарів з англійських кораблів, що прибували в Яффський порт. Не було їх і в турецькій армії.
Гнітюче враження справляв і факт існування в місті кварталу прокажених. Ці нещасні люди, що тулилися в глинобитних хижках неподалік Сіонських воріт, промишляли жебрацтвом на ринках, біля міських воріт і на Яффській дорозі. Тільки в 70-ті роки в Єрусалимі з’явилися перші закриті установи, в які вдалося помістити частину хворих. Решта була виселена за межі міста.
1838 р. в Єрусалим приїхала делегація Лондонського місіонерського товариства й почала організовувати різні медичні служби. Перші ж медичні установи були засновані протестантськими місіонерами з Німеччини. Жебраки й позбавлені багатьох громадянських прав єрусалимські євреї здавалися їм благодатним грунтом для поширення християнських ідей (до того ж офіційно переходити в іншу віру дозволялося лише немусульманам). Однією з привабливих сторін місіонерської діяльності, безумовно, була медична допомога.
Реакція з боку іудеїв була негайною. Глава сефардської общини, який був і її політичним лідером, загрожував прокляттям і вигнанням з общини всякому, хто насмілиться прийняти допомогу у християн. Місіонерам простіше було мати справу з ашкеназами, які не до такої міри підкорялися своїм рабинам: вони вважалися іноземцями, і їхні інтереси захищали західні консули. Община відчайдушно чинила опір новим впливам, спалюючи християнські книги й відкидаючи будь-яку добродійну допомогу, в тому числі й медичну. Рабини забороняли євреям, навіть у разі небезпеки для життя, звертатися до лікарні Англійської місії, що була неподалік Єврейського кварталу. Адміністрація же лікарні, «звітуючи про роботу», повідомляла, що приймає на лікування виключно євреїв. Правда, при ретельних перевірках виявлялося, що в лікарні тримали й випадкових, цілком здорових людей — «для підтримки статистики».
Але факт залишається фактом: євреї час від часу вдавалися до допомоги місіонерів. Вони навіть купили ділянку землі поруч з єврейським кладовищем і ховали там померлих у їхній лікарні євреїв, яким община відмовляла в похованні за єврейським обрядом.
Боротьба з місіонерами дала й набагато більш позитивні результати. Багаті західні євреї зрозуміли, що найдійовішим засобом може бути тільки створення власних медичних установ. У 1842 р. сер Монтефіоре з цією метою прислав до Єрусалима лікаря Симона Френкеля. Він оплатив йому дорожні витрати, забезпечив необхідними медикаментами та хірургічними інструментами, поклав гідну платню й пообіцяв заступництво британського консула та турецького паші. Клініка д-ра Френкеля розмістилася в північно-західній частині Єврейського кварталу.
У 1853 р. з Парижа приїхав посланець сімейства Ротшильдів, якому було доручено заснувати у Святому місті кілька добродійних і медичних єврейських установ. Так 1854 р. в Єврейському кварталі з’явилася лікарня Меїра Ротшильда, весь штат якої складався з головного лікаря, хірурга, двох фармацевтів та адміністратора. У ній було три невеликі палати: чоловіча та дві жіночі — всього 18 ліжок. Там щорічно безкоштовно приймали 600 хворих і виписували близько 30000 рецептів. Серед пацієнтів лікарні були й неєвреї. Однак вона була дуже мала й не могла конкурувати з християнськими лікарнями, яких на той час в Єрусалимі було вже досить багато. У 1857 р. ашкеназійське товариство «Бікур Ходім» орендувало дві ділянки для будівництва аптеки і клініки. У газеті «Га-Магид» було опубліковано заклики робити добродійні внески; першу велику суму пожертвував Мозес Монтефіоре.
Спочатку в лікарні «Бікур Холім» було три палати на 12 хворих, а до 1891 р. — вже 36 ліжок. Тричі на тиждень лікар оглядав пацієнтів; ліки надавалися за символічну плату. Лікарня утримувалася за рахунок пожертвувань з Росії, Америки, Німеччини, Австрії, Угорщини та єрусалимської ашкеназійської общини. Аж до І Світової війни лікарня перебувала під заступництвом німецького консула. Коли Єрусалим вийшов за стіни Старого міста, лікарня переїхала на вулицю Пророків, а у старому приміщенні розмістився госпіталь для хронічних хворих.
Бухарський квартал
У кінці XVIII ст. в Бухару прибув емісар сефардської общини Єрусалима рабин Йосеф Маман. Він виявив тут численну єврейську общину, яка, однак, чималою мірою асимілювалася й віддалилася від іудаїзму. Маман доклав багато зусиль, аби повернути бухарських євреїв на шлях Тори.
На початку XIX ст. кілька бухарських сімей переселилися в Єрусалим. Незабаром репатріація помітно активізувалася, чому немало сприяла політика бухарських властей. Ось що розказували бухарські жителі: «Емір, що правив Бухарою, безжально переслідував євреїв. За його наказом вони носили особливі головні убори, так само як середньовічні володарі зобов’язували євреїв носити на одягу жовті нашивки. У другій половині XIX в., коли російська армія завоювала Бухару, місцеві євреї дістали рівні права з мусульманським населенням. Бухарські євреї негайно почали освоювати торгові шляхи в Росію й «імпортували» звідти ідею національного єврейського відродження».
Імміграція з Бухари в Єрусалим набула великих масштабів. Перша хвиля бухарських євреїв прибула в Палестину 1872 р. Але пік репатріації припав на 80-ті pp. Люди розпродували свої лавки та майно, так що вивезені кошти дозволяли їм і в Палестині підтримувати той високий рівень життя, до якого вони звикли.
До кінця XIX ст. бухарська община Єрусалима налічувала близько 1500 чоловік. Вона відіграла важливу роль у розвитку Єрусалима. У 1891 р. було придбано 113000 акрів землі, по три піастри за лікоть. Община побудувала на ній власний квартал — Реховот, більш відомий як Бухарський квартал. Реховот разом з його комунальними спорудами був зареєстрований в офіційній книзі записів як «вічний, неподільний і не підлягаючий продажу наділ святої общини Бухари, Самарканда й Ташкента».
Ось що писало в 1894 р. солідне лондонське видання: «Колонія бухарських євреїв. Незважаючи на перешкоди з боку правителів магометанських країн, у Палестину стікаються заможні євреї. Євреї Бухари вже зібрали кошти на будівництво власного села. Вони купили земельну ділянку в 1700 ярдах від Єрусалима, недалеко від Яффської дороги, що належала раніше до англійських володінь. Там уже поселилися 40 сімей і ростуть нові гарні й респектабельні будинки. Місцеві жителі мають здоровий, квітучий вигляд і добротно вдягнуті, чим разюче відрізняються від навколишніх бідняків-йєменітів».
До 1897 р. квартал було забудовано майже повністю, У ньому нараховувалося 179 будинків, три синагоги, талмуд-тора та єшива. Чимало багатих євреїв, що жили в Бухарі, купували будинки в Бухарському кварталі Єрусалима й дарували їх видатним знавцям Тори та біднякам або жертвували під молитовні. Імена дарувальників були увічнені на меморіальних дошках, які збереглися й досі.
Двоповерхові будівлі в патріархальному стилі побудовані у вигляді прямокутника з внутрішнім двором. Кожний дім складався із семидесяти окремих квартир, призначених для глави сімейства та його одружених дітей.
Адміністрація кварталу підтримувала порядок, організовувала соціальні служби. У кварталі було 18 синагог і молитовних будинків, талмуд-тора, великий базар, безліч лавок, дві бані і дві микви. Вулиці утримувалися в чистоті, багато уваги приділялося озелененню.
У кінці XIX ст. Бухарський квартал вважався найбільш респектабельним в Єрусалимі. Сам турецький паша, який регулярно сюди навідувався, говорив, що його вирізняють «краса і багатство, достоїнство і пишність».
Після Жовтневої революції у Росії євреї Бухари, втративши своє майно, почали спішно переїжджати в Єрусалим. Перенаселення досягло неймовірних масштабів, і процвітаючий район став скидатися на трущоби.
Третій етап заселення відбувався вже в період утворення держави Ізраїль, коли жителі кварталу, що не мали права власності на будинки, мусили потіснитися задля східних євреїв, що ринули в Єрусалим з великою алією 1948 р. Сьогодні про минуле благоденство кварталу нагадує хіба лише Бейт Машиах, споруджений в минулому столітті сімейством Ієгудаєвих (зараз тут школа кустарних ремесел). Господарі були впевнені, що Месія, спускаючись з Масличної гори, не зможе не помітити палац, побудований для нього на високому місці, й обов’язково прийде саме сюди...
Історія з топографією
Усього лише 100 років тому вивчати географію Єрусалима ми могли б лише по численних картинах і гравюрах, які хоч і становлять історичну й художню цінність, але не можуть служити путівниками. Перші карти, що з’явилися в минулому столітті і складалися на основі записів мандрівників, демонструють наївність і неосвіченість їхніх укладачів.
Західних вчених XIX ст. цікавила передусім історія Єрусалима періоду І та II Храмів, правління мусульман і хрестоносців і набагато менше — сучасність. Можливо, вони мимоволі уникали неминучого порівняння прекрасної столиці єврейської держави й усього християнського світу з убогим, запущеним, напівзруйнованим містом на задвірках турецької провінції. «Чаша гніву і презирства Господня пролилася на Єрусалим, і він занурився в пітьму і прах», — писав 1838 р. історик Робінсон.
Проте з тих заміток можна почерпнути чимало цінних відомостей про Єрусалим XIX ст. Найбільш надійні й достовірні відомості належали тим європейцям, яким довелося довго там жити: консулам, християнським місіонерам, лікарям.
Перші спроби наукових топографічних досліджень Єрусалима зробив 1818 р. німецький лікар і ботанік Ф. Зібер. Вони зустріли лютий опір мусульманського населення, що сприйняло малюнки й карти святих місць як святотатство. Ревнителі Аллаха вистежували й закидали камінням сміливців, що проводили топографічну зйомку з міських стін. Доводилося приховувати характер робіт, а це було можливо далеко не завжди.
У 30-ті pp. минулого століття, в період єгипетської окупації Палестини, власті офіційно дозволили такого роду дослідження. Велика заслуга у складанні науково обгрунтованої карти Єрусалима належить архітектору Ф. Кетервуду та його колегам (1833). Вони не тільки провели всі необхідні картографічні зйомки, а й створили макет «Панорама Єрусалима» і склали топографічний план Храмової гори. Кетервуд розмістив обладнання на даху палацу Понтія Пілата, звідки все місто було видно як на долоні, і за допомогою спеціальної камери, що складалася з ряду призм, наніс на папір загальну панораму міста та найважливіші споруди.
Ризикуючи життям, Кетервуд перший насмілився не тільки проникнути в мечеть Омара, а й зробити там необхідні виміри. До нього жодному західному вченому не вдавалося скласти навіть зовнішнього плану розміщення мечеті. Єдиним європейцем, що побував там на початку XIX ст., був один іспанський аристократ, який прикинувся мусульманином (а згодом і насправді прийняв іслам), щоб безперешкодно пересуватися по Близькому Сходу. Складений ним на основі особистих спостережень географічний атлас містить лише приблизний план розміщення мечеті Омара та інших мусульманських будівель на Храмовій горі.
Вагомим результатом топографічного дослідження Єрусалима став англійський тритомний науковий збірник «Військово-топографічна зйомка Єрусалима» (1865). Він містить точну карту Єрусалима та його околиць, плани Вежі Давида, Храмової гори, Храму Гробу Господнього, а також 43 фотознімки міських стін, воріт і головних споруд.
Але Єрусалим швидко розбудовувався й вийшов далеко за межі своїх «історичних» стін. Одна з перших карт Нового міста була складена німецьким архітектором Конрадом Чиком, який багато років прожив в Єрусалимі і зробив чималий внесок в його архітектуру та планування.
У другій половині XIX ст. з’являються путівники по місту. Перший з них належить францисканському ченцю де Хамму. Згодом було видано знаменитий путівник Бедекера (1876).
У середині XIX ст. в Єрусалим на пошуки Гробниці царів приїхав французький археолог де Солсі. Він провів перші в Палестині археологічні розкопки. Першу же наукову археологічну експедицію (1867) очолив англієць Чарльз Уоррен. Свої незліченні й багатющі знахідки він описав у відомій книзі «Підземний Єрусалим», яка містить цінну інформацію не тільки про древнє місто, а і про Єрусалим XIX ст.
Не залишилися осторонь близькосхідного археологічного буму і європейські євреї. На початку XX ст. барон Ротшильд спорядив до Єрусалима археологічну експедицію, яку очолив французький єврей Раймонд Вейль. Серед її численних знахідок склеписті тунелі, скельні ніші з древніми похованнями, що, як гадають науковці, належать царям з дому Давида. Усі події, що відбувалися в Єрусалимі минулого століття, ретельно реєструвалися в архівах європейських консульств. Араби же та турки не залишили майже ніяких історичних і географічних записів про той період. Те саме можна сказати і про єврейських жителів першої половини минулого століття. Деякі уривчасті відомості про Палестину тих часів можна дістати лише з листів учнів віденського Гаона та зі спогадів глав єврейської общини, а також зі своєрідного путівника, складеного рабином де-Бет Гіллелем.
Перші систематичні відомості єврейських авторів датуються другою половиною минулого століття. На їх основі складалися путівники для єврейських паломників. Такою, зокрема, була книга рабина Моше Райхеля «Брами Єрусалима» (1874), яка, крім іншого, подавала й цінну інформацію про тогочасну Палестину. У ній наводилися відомості про святі місця, єврейську общину, місцеві традиції, органи управління, грошові знаки. За задумом автора, ця книга мала привернути увагу діаспори і сприяти якнайшвидшій репатріації євреїв на Святу землю.
Найвідомішим єврейським істориком того періоду був рабин Авраам Лунц, що заснував «Форум вивчення Палестини та загальних єврейських досліджень». Він є автором тринадцятитомника «Єрусалим», понад двадцяти альманахів і путівників по Святій землі.
«Вулиця поцілунків»
Ніде, мабуть, ви не зустрінете такого скупчення медичних установ, як на єрусалимській вулиці Невіїм. Будинок № 82 — колишня англійська християнська лікарня, побудована на гроші Лондонського товариства впровадження християнства серед євреїв. У місті все-таки знаходилися відчайдушні євреї, які наважувалися звертатися в цю лікарню, знаючи, що за це рабинат відлучить їх. Відомий єврейський педагог Давид Елін у книзі «Вчорашній Єрусалим», описуючи красу будівлі й обладнання християнської лікарні, гірко іронізував: «І все це заради євреїв?» Відома історія єврейки, яка померла в цій лікарні й була похована на християнському кладовищі, оскільки рабини заборонили ховати її за єврейським обрядом.
Обурення єврейського населення міста примусило християн обмежити місіонерську діяльність. У період британського мандата лікарня функціонувала як загальна, й тільки одне невелике відділення було відведено для християн. Сьогодні тут розмістилася англіканська школа.
На цій же вулиці знаходиться і вже згадувана лікарня «Бікур Холім». А на протилежному боці стоїть прикрашений мідною змією «Будинок лікаря», де спочатку планували розмістити Медичну академію. Протягом кількох років тут працював Культурний центр вихідців з СРСР.
Зграйки молоденьких медсестер, що снували між лікарнями, створювали в цьому районі своєрідну атмосферу, через що ще на початку століття вулицю Невіїм прозвали «Рехов анешикот» — «Вулиця поцілунків».
За проектом Конрада Чика
Перші християнські установи в Єрусалимі з’явилися на початку минулого століття, з появою в Ерець Ісраель американських протестантів.
На розі вулиць Штраус і Невіїм височить сіра будівля у формі бумеранга, прикрашена пірамідальною дзвіницею. То колишня християнська лікарня, побудована німецькими християнськими місіонерами за проектом німецького архітектора й археолога Конрада Чика. Сьогодні це єврейська лікарня «Бікур Холім». Затишний двоповерховий будинок зведений у стилі німецьких громадських будівель кінця минулого століття. Усередині колись розміщалась церква. Над входом обабіч вирізьбленої голубки німецькою й арабською мовами вибито слова з книги Вихід (15:6): «...Бо Я Господь, цілитель твій».
Конрад Чик з’явився в Єрусалимі в середині XIX ст. з групою молодих протестантів, що прибули сюди з місіонерськими цілями. Він почав з археологічних досліджень. Значним його досягненням було опублікування в європейських виданнях розшифровки староєврейського тексту про побудову тунеля-водовода від джерела Гихон до Силоамського ставка (Шилоах). Чик створив також макет Єрусалима часів царя Ірода, модель Єрусалимського храму та храму Гробу Господнього. На гонорар архітектор побудував власний будинок. Будучи глибоко віруючим християнином, він назвав свій будинок на честь гори Тавор, що згадується у книзі Псалмів.
В архітектурних проектах Чика простежується вплив місцевого арабського стилю в поєднанні з типово європейським. Власний будинок Чик оздобив «рогами жертовника», що прикрашали древні вівтарі. Стіни будинку складені з величезних каменів, територія огороджена високою стіною, а вхід нагадує ворота середньовічних німецьких фортець.
Після І Світової війни «Бейт Тавор» залишився безхазяйним і став занепадати. Однак з 1951 р. у нього з’явився новий господар — Шведський теологічний інститут, який розміщується там і нині.
Будівлі Конрада Чика можна побачити й на інших вулицях Єрусалима. Це, зокрема, колишня лікарня для прокажених, це всім відома вежа з годинником на площі біля Машбира — улюблене місце зустрічі єрусалимців; це залишки колишньої християнської школи для дівчат «Таліта куми». Чик також спланував квартали Батей Махасе у Старому місті та Меа Шеарим.
