Спроба релігієзнавчого аналізу особливостей вияву релігійної функціональності на Євромайдані 2013. Частина 2 : Історичний досвід та буттєві обставини як чинник формування відношення до ЄвроМайдану релігійних організацій. В ситуації протистояння людини (окремої особистості чи громадян) та системи (державної влади) релігія в сучасній Україні незалежно від конфесійно-церковної визначеності стала на бік людини. Таким чином церковні організації сучасної Україні демонструють своє служіння не царству світу цього, а Царству Божому, що здійснюється через людську душу та діяльність.

Протягом останніх днів релігієзнавці почали інтенсифікуватися із спробами дати кваліфікований аналіз впливу Майдану на церкви та церков на (Євро)Майдан. Це свідчить про гостроту проблеми та надзвичайну актуальність її осмислення. Крім того, дається взнаки темпоральна відтермінованість найгострішого піку емоційної включеності дослідників – відтепер кількість релігієзнавчих експертиз наростатиме, їхня проблематика – класифікуватиметься, тематика – диференціюватиметься. Українські релігієзнавці отримали й продовжують безпосередньо сприймати неймовірно багатий, щільний, насичений емпіричний матеріал.

Ми ж повернемось до нашого загального аналізу. І якщо в першій частині було змальовано євроМайдан (у його двовекторності: як Євромайдану – у горизонтальній цивілізаційно-політичній площині та як Революції Гідності – у вертикальній богословсько-екзистенційній площині) як подію в ситуації якої релігія та церкви отримали можливість інтенсивно функціонувати за покликанням та у щирості власних намірів перед Богом, Людиною та Україною, то в другій частині спробуємо збагнути, що ж власне впливає на позицію різних церков в ситуації євроМайдану, що визначає кожну окрему точку зору і чи є щось спільне, що свідчило б про загальну тенденцію трансформації релігійної функціональності в Україні сьогодні.

 

Частина 2.

Неоднозначність з боку Церков та релігійних діячів оцінок Євромайдану, їх позицій, точок зору та відповідної діяльності спирається на 1) історичний досвід цих церков в Україні; 2) їх сучасний стан у теперішній Україні та непрості взаємовідносини із різними шарами населення і владою; 3) ті перспективи та наслідками для них, які бачать ці церкви в Україні (без змін, чи з врахуванням сучасних культурно-цивілізаційно-суспільних змін та їхнього напрямку).

І тут слід наголосити, що чи не найважливішим аргументом на користь дійсної функціональної трансформації релігії в сучасній Україні є та обставина, що жодна із наявних (і визнаних) в Україні церков офіційно не засудила Євромайдан та не підтримала антимайданних дій влади. Про що це свідчить? Щонайменше про те, що в ситуації протистояння людини (окремої особистості чи громадян) та системи (державної влади) релігія в сучасній Україні незалежно від конфесійно-церковної визначеності стала на бік людини. Таким чином церковні організації сучасної Україні демонструють своє служіння не царству світу цього, а Царству Божому, що здійснюється через людську душу та діяльність.

Безумовно, цьому сприяла ціла сукупність найрізноманітніших обставин, які треба враховувати при оцінці дій та офіційних висловлювань різних релігійних організацій, їхніх представників. До таких щонайперше зарахуємо історично сформовану полірелігійність та поліконфесійність, етно- та віротерпимість народу України, його толерантність та доброзичливість; нетотожність конфесійної та національної ідентичності; десятиліттями утверджувану (зокрема й через репресії та взаємонедовіру) дистанційованість церкви і держави; послідовно розбудовувану в роки незалежності релігійну свободу, свободу релігії, віросповідання, віровизнання та совісті; відсутність державної церкви як ідеологічної інституції, що на замовлення влади всебічно (зокрема й через освітні державні інституції, різні держустанови та ЗМІ) опікується формуванням уніфікованої суспільної свідомості тощо. Узагальнено можна сказати, що інституалізована релігія в Україні традиційно звикла спиратися у своєму функціонуванні не на державно-владний апарат (який був схильний або ж її грубо використовувати для вдоволення власних зисків, або ж утискати чи й винищувати), а на народ, допомагаючи вижити якому вона й собі торувала шлях у майбутнє.

А) І в цьому плині зрозуміло, що на передових позиціях духовного натхнення й підтримки євроМайдану стали ті церкви, для яких їхня історично-географічна батьківщина виявилась й місцем реалізації Божого покликання. Зокрема щонайпотужніше так про себе заявили УГКЦ та УПЦ КП, духовно-історичне джерело та інституційний центр яких знаходиться безпосередньо в Україні. Доля цих церков залежить від долі українського народу та держави, а служіння Богу реалізується через служіння українській людині. Тож їм притаманно почуватися на своєму місці в ситуації Євромайдану – Революції Гідності, де служіння Богу, Україні та Людині є насправді єдиним покликанням. Отже, ті релігійні організації, доля яких не лише в минулому та теперішньому, але й – що чи не найважливіше – майбутньому реалізується невіддільно від долі власне України як не тільки місця місійного покликання, але й його мети, знайшли себе на євроМайдані як пастирів, сповідників, учасників. Україна для них не просто територія, а український народ – не тільки паства. Сам Бог поклав на них місію обробляти цей шмат дійсності, зробив їх сіллю цієї землі і світлом цього народу, й у відповідальний момент вибухового розквіту як України, так і її народу, на них лежить обов’язок всіляко сприяти й оберігати від спотворення чи знищення життєдайних сил викохуваний тисячоліттями плід. Саме тому на Майдані знаходяться й представники УАПЦ та українських протестантів (лютеранів, п’ятидесятників, баптистів). Навіть українські неоязичники прийшли на Майдан, хоча цивілізаційний вибір – не їхня тема. Водночас для УПЦ КП та УГКЦ євроінтеграція – вибір започаткований Володимировим Хрещенням.

Б) Та не варто недооцінювати виважено-стриманої позиції тих релігійних інституцій, що організаційно певним чином підпорядковані зарубіжним релігійним центрам і мають з-поміж своїх послідовників значну частину тих, хто ідентифікує себе належним не Україні, а імперському утворенню. Тут варто згадати офіційні заклики до любові та злагоди УПЦ (МП); підкреслене відсторонення від «політичного православ’я», що прислуговується імперським цілям; повчання любові та біблійним цінностям на народних віче євроМайдану. Для церкви, належністю до якої демонстрували свою набожність владні державні персони, така позиція насправді є вартою поваги. І щонайбільше тоді, коли ця церква, переступаючи через примарний статус обласканої владою релігійної інституції, наважується засудити застосування сили, брехню, закликає противитися гріху. Справді, якщо релігійна організація не може вести щиру і гідну діяльність (узгоджену із Божим задумом) в межах земної Батьківщини (політична площина), то найпристойніший спосіб зберегти в чистоті помисли і дії – вилучити себе з цієї площини, піднестися до надприродного рівня, наголосивши, що Церква – понад політикою. Якщо лише в надземній Батьківщині є можливість зібрати паству (яка належить різним політичним виборам, а отже – перебуває і на євро- і на анти- майданах, мислить себе в різних Батьківщинах/Отєчєствах та майбутніх) в єдність Церкви, то заклик до любові, єдності в утвердженні біблійних та християнських цінностей, спротиву гріху при відсутності офіційної підтримки дій влади, відстороненні від так-званого «політичного православ’я», доручення до спільних заяв (Всеукраїнської Ради Церков щодо), виступ представника на народному Віче євроМайдану – є досить красномовним підтвердженням того, що релігійна організація підтримує людину – християнина , а не репресивну владну систему.

В) Якщо ж і цивілізаційний вектор Євромайдану по-суті співпадає із духовним тяжінням релігійної організації до її культурно-конфесійного осереддя, то Церква без сумніву демонструє свою підтримку. Так підтримка Євромайдану Українською Римо-Католицькою церквою є природною не лише через євроінтеграційну спрямованість політичного поступу країни, що в перспективі ущільнює зв’язки УРКЦ із її організаційним центром, але й ущільнює світ у європейській культурно-ціннісній нормативності, яка базується на християнських джерелах. Якщо сприяння духовному зростанню української Людини суміщається із служінням християнському світові й Богу, співпадає з прагненням до нової євангелізації та відновлення духовних джерел християнської культури, а щонайбільше – співзвучне закликам папи Франциска до периферизації церковного служіння (церква має бути щонайбільше там, де потерпають і очікують на духовну підтримку, а не ховатися за стінами комфортно-стабільного освоєного і збайдужілого світу), то обов’язок священиків (якщо це не суперечить їх особистому сумлінню) боронити права і гідність людини, боронити правду, мир, світло, любов, протистояти дияволу в його найрізноманітніших (зокрема й владних) формах. Тому католики й не бояться відкрито висловлювати свою прихильність ЄвроМайдану, діяльно та духовно підтримувати людей, що на ньому зібралися. Крім того, вони розуміють, що європейський вибір українців, що доросли до статусу Гідної Людини (до свідомості вільного громадянина, що є фундаментом громадянського суспільства – як то продемонстрував ЄвроМайдан), а не раба земних владарів, насправді є шансом й для цілої Європи ковтнути незатьмареного прагматизмом духовного християнського піднесення, що окрилює людську волю протистояти злочинній силі корумпованої владної системи в ім’я людяності, гідності, любові, братерства, солідарності. Католицька церква, що пережила в секуляризованому світі досвід поступової елімінації із багатьох сфер життя людини, зрештою повернулась до життя людини, зокрема й української людини на Майдані.

Г) Протестантські церкви по-різному й неоднозначно в кожній конфесії відгукнулись на ЄвроМайдан. Тут очевидно слід зважати на традицію поваги до особистого вибору й особисту відповідальність за такий в кожному окремому випадку та говорити не загально (про позиції церков і конфесій), а індивідуально – про позиції окремих пастирів, духовних лідерів, їхні міркування, висловлювання, дії. Звичайно, ЄвроМайдан – це шанс протестантам продемонструвати і свою співдію в Божій справі духовного зростання українського народу (чи піднесення до вищого християнського рівня – охристиянення – українського суспільства, зрештою – виправлення наданого шматка дійсності за Божим планом), й живу віру в Живого Бога, що діє й дихає та надихає через Майдан, й запобіжну боротьбу з (тоталітарною в зародку) авторитарною владною системою (а скільки разів протестанти потерпали від таких, переживали гоніння, гноблення, нищення?). Стати на бік Гідної Людини, на бік правди, на бік світла, на бік закону Божого (на противагу його спотворення земною злочинною владою), захистити й підтримати те нове Боже натхнення, що народилося на Майдані від паплюження й виродження, стати сіллю землі та світлом світу – ось чому приходять протестантські пастори на ЄвроМайдан. Христос має бути на Майдані, пастир має бути на Майдані. Хіба ж той, хто сповідує живого Христа може відсторонитися від його безпосереднього життя та сучасної діяльності із розбудови світу? Протестанти не одностайні. І ті, хто вилучають себе з вирішення цих (земних, а не духовних – за їхнім переконанням) завдань, зазвичай не сприймають Україну своєю Батьківщиною, не пов’язують з розбудовою її майбутнього свого духовного покликання. Ті ж, що відчувають себе причетними до вирішення тут світової боротьби між Добром та Злом, до здійснення Божественного плану й розбудови нової охристияниної дійсності, до життя Бога Живого, діють та служать на Майдані. Нагадаємо, що міжконфесійний молитовний намет на ЄвроМайдані було вставлено протестантами (пастирем Калюжним), які надали його у користування тим християнам, хто має потребу здійснювати тут молитву та богослужіння. Й на цьому ніде й ніхто не наголошує. Протестанти на ЄвроМайдані йдуть шляхом не зовнішньої церкви (скажімо, УПЦ КП, УГКЦ та УАПЦ намагаються періодично декларувати народження на Майдані єдиної Української церкви), а шляхом внутрішнього насичення собою самого ЄвроМайдану, шляхом індивідуальної діяльної участі й співучасті. Протестанти не стільки декларують, скільки просто діють, служать, й не церковним, а особистим служінням (моляться, роздають Біблії, заварюють чай, несуть нічні вахти тощо). На ЄвроМайдані протестанти (лютерани, баптисти, п’ятидесятники) стали живою церквою, яка живе й діє в людях, конкретних особистостях, які беруть на себе персональну відповідальність за перетворення дійсності (співдіють із Богом у справі розбудови цього сегменту буття – майбутньої України) на засадах Біблійних і християнських.

 

Звичайно, цей дещо схематизовано-узагальнений і поверхневий аналіз потребує наступних доопрацювань. Поза нашою увагою лишились ті, хто не демонстрував своєї підтримки ЄвроМайдану. Але вважаємо, 4 основні стратегічні позиції українських церков та конфесій щодо ЄвроМайдану нами були означені. Бачимо, що історичний досвід релігійних організацій та буттєві обставини є чинниками формування відношення церков до ЄвроМайдану. Підтримка його залежить від того, чи вписується в служіння Богу духовна підтримка української людини та чи бачить (і як) себе певна релігійна організація в майбутній Україні (майбутньому України).

Частина 1