Юрій Чорноморець «Втілення чернечої молитовності на престолі Київських митрополитів – це було б щось нове»
Українські ЗМІ час від часу зворохоблюють твердження, що Українську Православну Церкву (Московського Патріархату) зі середини розбиває внутрішня боротьба за спадкоємство предстоятельського престолу. 26 січня має відбутися Синод УПЦ. З’явилися припущення, що на ньому можуть розглядатися важливі для майбутнього цієї Церкви питання, зокрема, кадрові. З цим та іншими запитаннями ми звернулися до православного публіциста, док. філос. наук Юрія ЧОРНОМОРЦЯ.
— Повідомлялося, що на засіданні Синоду УПЦ 26 січня буде вирішено низку кадрових питань. Що це за питання?
— По-перше, існує проблема Харківської кафедри. Потрібно вибрати єпископа для Харкова, оскільки попередній архипастир – митрополит Никодим помер минулого року. Крім, того, Харківська єпархія – одна із остатніх, які ще не поділено. Ще десятиліття тому межі єпархій приблизно співпадали із межами областей – за кількома виключеннями. Але потім почався процес поділу, як правило, «на два». Створювалися нові єпархії, ставилися молоді архиєреї, і лише в Харкові та Одесі збереглися великі єпархії.
— З чим був пов'язаний такий поділ?
— Багато хто вважає, що митрополит Кирил, тодішній голова Відділу зовнішніх церковних стосунків РПЦ, що курував Україною, примножував єпископат, який мав проголосувати за нього на виборах Патріарха. І в принципі це йому вдалося. Українські єпископи навіть не домовилися про якісь преференції, просто злякалися більш консервативного Климента і проголосували за митрополита Кирила, який і став Патріархом.
Але тепер процес не завершено. Об’єктивно стоїть питання про поділ Харківської та Одеської єпархій. Але є спротив і цьому процесу, особливо в Одесі. Тому діяльність митрополита Агафангела останнім часом – це свого роду контрнаступ: нав’язати власний сценарій розвитку подій взагалі, щоб про його Одесу всі забули. В принципі, можна було і не ділити, залишити як виключення кілька таких великих митрополій. Але очолювати такі кафедри, подібні до Київської єпархії, мали б авторитетні пастирі, і тут постає питання про сильну фігуру на Харків.
— Отже, від Синоду 26 січня можна очікувати розв’язання питання вакантної кафедри в Харкові та прийняття рішення щодо поділу Харківської та Одеської єпархій. Але головне питання – це проблема влади в УПЦ взагалі. Які тут можуть бути зміни?
— Взагалі Блаженніший Митрополит Володимир може бути Предстоятелем і далі, якщо таким буде вибір Церкви. Католицька Церква пережила хворобу Івана-Павла II. Ця хвороба була усвідомлена як співстраждання Папи Христові, і вся Церква побачила в тій хворобі для себе певний духовний зміст. Сьогодні Блаженніший Митрополит Володимир переживає власну Голгофу. Церква може сприйняти це як певний знак, символ, урок для себе. Взагалі традиція такої жертовності, співстраждання більш характерна для католицизму. Але і в православ’ї існують прецеденти. Наприклад, будучи ще головою Відділу зовнішніх церковних стосунків Московської Патріархії, митрополит Кирил наполіг, щоб митрополит Сурожський Антоній служив навіть тоді, коли не міг стояти перед престолом. Тобто, були вже приклади, і для Церков це був певний важливий досвід. Хоча з іншого боку, можна подивитися на активізацію Патріарха Філарета із його багатьма інтерв’ю останнім часом і подумати про певні варіанти розвитку подій. Тобто, якщо Предстоятель залишається, то єпископи-помічники звичайно більш активні, хоча б публічно, в ЗМІ. Це закономірно, і так було в УГКЦ – коли були аналогічні проблема зі станом здоров’я кардинала Любачівського.
— В Інтернеті з’являються всякі дописувачі, зокрема, з певних містечок на Поділлі чи російських шовіністичних видань, які говорять про недієздатність Митрополита Володимира і неможливість збереження існуючого стану управління в УПЦ.
— Очевидно, що Католицька Церква могла мати хворого Папу, тому що має налагоджений механізм управління – курію. Блаженніший Митрополит Володимир доволі давно вже має проблеми зі здоров’ям, але центральний апарат УПЦ в принципі справлявся із завданнями управління Церквою, допомагаючи Предстоятелю. Деякі критики сьогоднішнього стану речей закидають помічникам Митрополита Володимира відсутність стратегічної лінії, деяку пасивність, переважання піару над реальними справами, імпульсивність при прийнятті кадрових рішень, багатовекторність (чи то «всеядність») співпраці із політиками та бізнесменами. Але все це – дуже характерні риси стилю управління самого Блаженнішого Митрополита Володимира. Він сам так завжди керував – в 1990-ті за допомогою свого секретаря протоєрея Косовського, в 2000-ні – за допомогою цілої команди найближчих помічників. Я не бачив жодного випадку, щоб хтось із цих помічників відхилився від вказівок Блаженнішого чи зміг нав’язати йому своє власне бачення. Митрополит завжди робив чи благословляв зробити лише те, в правильності чого він був впевнений на 100%. Оскільки таких речей не так вже багато в житті людини і християнина, то УПЦ завжди концентрувалася на вирішенні кількох пріоритетних завдань. В усьому іншому панувала вичікувальна позиція – якщо щось від Бога, то воно визріє саме, якщо від людей – то зів’яне само. І так УПЦ жила всі двадцять років.
— У тих самих джерелах дорікають молодістю найближчих помічників Митрополита, акцентуючи на їх стрімких кар’єрах. Найчастіше згадують про владику Олександра, критикуючи його за стрімкість кар’єри.
— Митрополит Володимир завжди мав молодих помічників. Коли в 1992 році його найближчим помічником став о. Віталій Косовський, то він був молодою, але талановитою людиною. У 1990-ті в доволі молодому віці розпочинав допомагати Блаженнішому сьогоднішній архиєпископ Митрофан. Отже, молодість архиєпископа Олександра – це не виключення, це – правило.
Ці критики забувають про те, що до початку цієї кар’єри майбутній владика Олександр майже десять років щодня допомагав Блаженнішому у всьому. І в цей час його не вдалося умовити прийняти навіть дияконські свячення. І якщо додати це перше «ембріональне» десятиліття, про яке забувають критикани, то кар’єра архиєпископа Олександра – дуже повільно розвивалася. І найголовніше: всі найближчі помічники Блаженнішого – і названі сьогодні, і не названі – працювали і працюють із Митрополитом, тому що люблять його як пастиря та духовного батька. Навіть якби вони залишилися простими єреями чи монахами, вони б все одно так само працювали б із Блаженнішим. У цих людей є різні недоліки, але вони працюють жертовно і мають певний талант. Коли я ще в рукопису прочитав майбутню книгу тоді просто Олександра Драбинка «Православ’я в посттоталітарній Україні» я привітав усіх із народженням в УПЦ талановитого історика. Ясно, що свої здібності він спрямував на інші завдання, але талант є, і саме тому він – найближчий помічник Блаженнішого.
— В мас-медіа також час від часу виникають дискусії про боротьбу «партій» чи центрів впливу в УПЦ.
— УПЦ – це не парламент, а Церква, тому «партій» в УПЦ немає. Є курс Блаженнішого Митрополита Володимира і є альтернативне бачення перспективи. Курс Блаженнішого підтримується УПЦ, що довів і Собор 2011 року. Альтернативне бачення перспективи УПЦ, яке проповідують митрополит Агафангел та ще кілька архиєреїв, підтримки не має. УПЦ звикла до консенсусу, тому Митрополит Володимир систематично йде на поступки галасливій меншості, враховує їх точку зору. Але це ознака доброї волі Блаженнішого, а не впливу цих кількох патріотів сусідньої держави. Отже, партій немає.
«Помаранчева партія» – це міф, яким одесити лякають Москву, прохаючи про преференції. Самі ж одесити – теж ніяка не партія, а кілька архиєреїв із оригінальними поглядами. Ну і ще їх підтримували всякі «миряни» типу Вітренко, але, слава Богу, віруючі УПЦ вже не мають жодних ілюзій щодо цих «ревнителів православія».
— Багатьох зараз турбує, якщо Блаженніший Митрополит Володимир відійде від керівництва Церкви, чи зможе митрополит Агафангел отримати владу в УПЦ?
— Це так само можливо як обрання комуніста президентом України. Тобто шанси – мінімальні. Хтось, чиї погляди більш помірковані, очолить в перспективі УПЦ. Тут є кілька варіантів. Людина, світогляд якої співзвучний ідеям Партії регіонів – тобто такий собі поміркований русофіл би підійшов. Але таких немає. Русофіли в УПЦ не схожі на Віктора Януковича, вони подібні до Дмитра Табачника. Сьогодні є таке уявлення в оглядачів процесів в УПЦ: кого б не вибрали б із русофілів – він буде дрейфувати в сторону українського патріотизму. Це уявлення помилкове. Якщо б Президентом України став Табачник, він би ні до якого українського патріотизму не дрейфував. Так і ці люди, які давно русифікувалися, які насміхалися над українською мовою та говорили про її непристосованість до богослужіння, – ніколи не стануть українськими патріотами. Надіятися на їх безпринципність та пристосувальний рефлекс – помилка.
Отже, перша реальна можливість – це обрання когось, подібного за своїм світоглядом до Табачника. І тут виникає кілька моментів. Перше – це загроза розколу, бо навіть у Партії регіонів свій Табачник не подобається багатьом. Ну в УПЦ такі настрої є, і якщо вибрати – вони можуть швидко наростати по екстремі. Пошуки «канонічної альтернативи» при сьогоднішніх напружених відносинах Москви і Константинополя, а ще при нових перспективах в історії УПЦ КП та УАПЦ – все це суттєвий фактор нестабільності для УПЦ.
Звідси – друга можливість, про яку вже давно всі думають. Це вибір такого як митрополит Володимир – тобто поміркованої фігури, без русофільства та українофільства, такого собі «свого для всіх». Цей варіант цікавий не лише заради збереження єдності УПЦ. Майбутній Предстоятель не повинен бути русофілом, а повинен бути поміркованим як Блаженніший, щоб бути привабливим Предстоятелем і для українських автокефалістів. Москва все ще думає про можливість повернення їх до УПЦ на правах, аналогічних до прав РПЦЗ в РПЦ, і тому кадрові рішення мають враховувати і цей фактор. Також такий поміркований Предстоятель був би більш інтелектуальним і симпатичним для ЗМІ, а це важливо в наш час, коли в УПЦ КП маємо талановитих риторів – Патріарха Філарета і митрополита Димитрія, а в УГКЦ двох прекрасних пастирів – Блаженніших Любомира і Святослава.
Але в УПЦ є і третій варіант: вибрати людину, яка взагалі вище всіх політичних моментів – як «екстрем», так і «поміркованостей». Такі люди є, і певна затребуваність на таку кандидатуру є в самій Церкві. Втілення чернечої молитовності на престолі Київських митрополитів – це було б щось нове, і які були б тут перспективи – точно не відомо. Але це було б цікаво. Хоча з точки зору піару може був би програш порівняно із варіантом поміркованого предстоятеля, але такий молитовник все одно краще б виглядав, ніж русофіли.
— А як Ви думаєте, наскільки можливий прихід нового «варяга» на керівництво УПЦ, про що так люблять говорити в Київському Патріархаті?
— Ну, один із варягів вже заздалегідь був присланий спочатку в Суми, а зараз править в Хусті. Всі варяги в УПЦ якось не сприймаються – і це наслідок самостійного існування УПЦ протягом 20 років. Крім того, Митрополит Володимир в часи застою служив в Україні, був всім відомий. Він не був класичним варягом. В 1992-му він повертався додому. Про сьогоднішніх можливих претендентів «з-за кордону» такого сказати не можна.
Ну і який був би в цьому зміст? Якби в УПЦ була боротьба партій – і потрібна була нейтральна людина! Але боротьби власне немає – лише русофіли борються з усіма, звинувачуючи всіх поспіль в участі в якихось міфічних партіях і проведенні власної політики. Ось свіжий приклад: Труди КДА надрукували статтю Чорноморця – тому що це відповідь на рецензію на мою книгу, що була в попередньому номері журналу. Не друкувати відповідь на рецензію неможливо – це було б порушення наукової етики! Ну ще не був би автор відповіді на рецензію доктором наук, ну ще якось можна було б проігнорувати. Але одесити та їх симпатики відразу починають думати про те, що ця стаття могла з’явитися лише в результаті якоїсь політики. І тому думають та гадають — хто там ще може бути в міфічній партії, з якою вони так наполегливо борються.
У людей існує певна манія пошуку ворогів, які були б об’єднанні в якісь «партії». Вони записують в одну партію людей, які не спілкуються, не симпатизують один одному, критично налаштовані один до одного. Записують навіть таких, хто взагалі давно відсторонився від усіх процесів в УПЦ. Наприклад, записувати мене в якусь партію – це все одно, що Скороводу зачислити до якоїсь партії певного єпископа і таким чином пояснювати його критику Церкви. Це просто смішно. Чи записати до якоїсь партії Василя Васильовича Болотова і спробувати на основі цього пояснити особливості його історичних і взагалі наукових поглядів у чотиритомній «Історії Церкви».
Ось мою статтю надрукував сайт Гліба Павловського «Русский журнал», то що – вони там теж помаранчеві? Чи вже я відразу став російським націоналістом після такої публікації? Бачення одеситами та їх прихильниками світу в біло-чорних тонах просто спотворює картину дійсності. Скоро у них в «помаранчевій» партії опинитеся весь світ.
— Отже, це хвороблива гра уяви?
— Саме так. Наприклад, прот. Віталій Косовський залишається одним із помічників Митрополита Володимира, виконує важливі доручення. А люди, які колись організовували демонстрації проти о. Віталія Косовського, видумують, що він відсторонений міфічними «помаранчевими». Ну і що б ми не взяли в їх розповідях – все це перекручення і фантазії. Закономірно, що такі люди або відійшли від Церкви – як Лукіяник, або не пережили воцерковлення і залишилися журналістами комсомольської преси – як Василій Анісімов.
— Але Василій Анісімов теж говорить, що в УПЦ немає партій.
— Так, але натякає на їх існування в своєрідний спосіб. Ось ніби він запрошує відомого батюшку на круглий стіл із релігієзнавцями, щоб бити «київську ідею». А той батюшка відмовляється, бо потрібно довго випрошувати благословення, подавши тези і тому подібне. Насправді, батюшка не хоче йти з іншої причини – оскільки він вже побував у смішному становищі. Під час місцевих виборів відбувається конференція на тему «Релігія та політика». Перед сотнею релігієзнавців цей батюшка розповідає, яка це погана антихристиянська річ – злиття Церкви та політичних рухів, натякаючи всіляко на УПЦ КП в 1990-ті. Потім його питають: «Скажіть, ось сьогодні скандал розпочався, бо архиєпископ Павло перейшов із списку комуністів до списку Партії регіонів. І на днях митрополит Агафангел очолив список Партії регіонів в Одесі. То як, Ви в своїй доповіді засуджували і їх? Чи УПЦ (МП) можна, а УПЦ КП – ні?» Бідний батюшка почав викручуватися, але всім – і йому самому теж – стало ясно, що чудові розмови про те, що Церква над політикою у випадку УПЦ (МП) краще не вести в підготовленій до конкретних питань аудиторії. Тому свої роздуми батюшка продовжив на сайті Анісімова, в своїх книжках, а «в живу» намагається тепер говорити про щось більш абстрактне. Так що, лише у фантазії Василя Анісімова таким батюшкам хтось заважає вести пропаганду проти УПЦ КП чи «київської ідеї». І, до речі, лише у фантазіях Василя Анісімова, цей керівник самозваної прес-служби перемагає страшних опонентів. Наприклад, у фантазії Василя Анісімова засідання філіалу російського політичного клубу могло перетворитися на помаранчеву тусовку, в якій комсомольський журналіст героїчно щось там захистив. Лише в уяві Василя Анісімова єпископ Євстратій з УПЦ КП міг погодитися на те, що Україна – це частина «Русского мира» Патріарха Кирила. Думаю, що повне випадіння сайтів фантазерів Анісімова та Каурова із числа популярних в Україні – це закономірність. Маргіналізація церковних симпатиків комуністів та вітренківців відбувається слід за маргіналізацією самої КПУ та Вітренко. Повернути колесо історії в цьому напрямку не вдасться, як не старайся.
— Отже, УПЦ підходить до Синоду 26 січня як єдина Церква, і лише окремі діячі мають власну політику, яку активно виставляють, через що і складається враження про боротьбу партій?
— Саме так. Слава Богу, УПЦ – єдина і стабільна, може витримати і діяльність русофілів, і фантазії численних критиканів. І може бути єдиною у співпереживанні щодо хвороби власного Предстоятеля. І які б випробування не чекали на УПЦ, вона має практично невичерпний запас міцності. Звісно, можна і в найкращому кораблі зробити пробоїну і його потопити – що і хочуть давно зробити всякі прибічники повернення до статусу екзархату. Але в принципі, якщо УПЦ не потопити спеціально, то нічого їй не загрожує. І тому, в майбутнє можна дивитися з оптимізмом.
— Дякую за цікаву розмову!
