За українськими церквами в Канаді прослідковую тяглість емігрантської культури й емігрантського середовища, — Устя Стефанчук
Розмова із Устею Стефанчук, збирачкою української старовини та мистецтва, дослідницею та блогеркою із м. Едмонтон (Канада) відбувалася тоді, коли добігала кінця її виставка світлин покинутих українських церков у канадських преріях (в кав’ярні «Штука» у Львові вона вже завершила свою роботу 31 липня цього року – прим. ред.).
Устя Стефанчук родом зі Львова, перед еміграцією до Канади сім років тому жила в Німеччині й Польщі. За її словами, вона виросла з атрибутивного патріотизму на кшталт «треба будувати Україну в Україні». Має одну з найбільших в Північній Америці колекцій традиційного українського строю, досліджує життя та побут українців першої хвилі еміграції, відвідує та позначає на своїй мапі занедбані українські церкви в Канаді. В 2020 році отримала першу нагороду Гільдії письменників Альберти за англомовний текст. Із колекціонеркою ми вели мову про роль культури в діаспорі і церков зокрема; про віднайдені дослідницею покинуті українські церкви та їх історії.
— Кому культура сьогодні потрібна? Це питання Ви неодноразово ставите у публічному дискурсі – під час інтерв’ю, в дописах у соцмережах. А чи потрібна культура українцям в Канаді і як ви її «розпізнаєте» там?
— Коли я опинилася за межами України, для мене якось в іншому світлі постали питання: «Хто я? І що це означає?». Значним чином через виховання, через середовище, в якому зростала, зокрема і львівське, культури (в широкому сенсі) є наріжним пунктом в цьому усвідомленні. Відповідь на питання “Хто я?” є для мене дуже візуальним ‒ через якісь архітектурні пам’ятки, старовину, українське мистецтво.
Коли я опинилася в Канаді, для мене цілком природнім і логічним було шукати якісь сліди моїх людей саме тут. Українські церкви на цих теренах дають розуміння, ким вважали себе ці люди ‒ наші ранні емігранти, як вони себе бачили. І цікаво, особливо тому, що значна частина їх не могла себе ідентифікувати українцями ‒ через брак освіти, знання, як відомо, процес піднесення національної свідомости заледве заторкнув представників першої хвилі еміграції, які виїжджали до Канади в 1890-их рр. Але через культуру ми можемо цей зв’язок з Україною прослідкувати. Через неї ми можемо сказати: «Оце Буковина», наприклад, або: «Це Галичина», «Це Україна», навіть коли ці люди самі не усвідомлювали цього. Для мене це дуже цікавий індикатор, і він дає можливість прослідкувати тяглість емігрантської культури й емігрантського середовища.
— Ви зазначали неодноразово, що від діаспори є очікування культурної дипломатії, але часто це «закриті спільноти, які зі страшним скрипом приймають щось ззовні, і не приймають культурного продукту з України». А як це стосується сакральної культури з матірної землі, наприклад, храмобудівництва, облаштування церков українцями в Канаді?
— Тут наголошую, що я не є релігійною людиною, практикуючою греко-католичкою, з моїх уст це може звучати двояко і не конче прихильно. Та мені здається, що в українській довколацерковній культурі дуже багато такого напускного, атрибутивного. І це характерно як для Україні, так і для діаспор, в тому числі, і в Канаді.
Тут присутня мода, принесена, не в останню чергу, новоприбулими мігрантами. Полягає вона в оновленні старих пам’яток архітектури. Здавалося б класно, так, але про що йдеться в таких випадках? Це є “оновленням” часто в досить специфічному сенсі ‒ в умовах браку знань про історію споруди, про мистецьку чи культурну цінність і цілісність об’єкту. Себто, щоб замінити ті речі, які є, на думку людей, старими (сміється), на якісь нові, красивіші — щоб яскравіше блистіло, щоб дорожче виглядало… Ця тенденція повним ходом триває в Україні, і вона мене страшенно засмучує, якось невидимо це почало просочуватися до Канади. Тож тут теж можна побачити і оббиті вагонкою храми, і заміни інтер’єру церков, де автентичні розписи, нехай такі дуже своєрідні і не конче давні, порівняно зі Старим краєм (переважно здійснені малярами-аматорами в 1920-1940 рр.), але все ж самобутні, які сучасні емігранти намагаються зробити «красивими», осучаснити.
Це загрозливо з кількох точок зору. По-перше, це руйнує історичну цілісність і цінність, по-друге, тому що це все-таки культурний пласт, який має бути презентованим. Його втрата позбавляє нас отієї культурної тяглості, про яку я сказала на початку.
— У яких нових місцевостях за останній час Ви виявили покинуті храми?
— Оскільки я живу в Едмонтоні, то в більшості в останній час подорожувала Альбертою, хоч об’їздила частину Саскачевану, подорожувала Британською Колумбією. І якщо говорити про загальну кількість відвіданих церков, то вона становить сотні сакральних об’єктів. Тільки в самій Альберті можна тижнями звідувати колишні українські околиці.
В Британській Колумбії мене, окрім самих церков, ще цікавлять вуглевидобувні поселення, де українців також не бракувало, поряд з іншими біднішими емігрантами ‒ італійцями, шкотами. Вугледобувні містечка тепер, здебільшого, міста-привиди ‒ це окрема вельми сумна розповідь, адже умови праці, побут канадських шахтарів початку століття багато розповідають про “канадську мрію” і яким коштом вона далася багатьом нашим людям. Загалом мені хочеться, щоб ця історія також здобула своє місце в загальній історії України, щоб оця тяглість і пов’язаність була прослідкованою.
— Як пандемія вплинула на Ваші пошуки покинутих українських церков?
— Взагалі ніяк. Здебільшого, коли подорожую периферією, а мене передусім цікавлять церкви, які є поза межами міста – Едмонтона чи інших більших міст ‒ віддалені закапелки, українські поселення в канадській глибинці, то життя там справді мало змінилося (сміється). Автом просто їду в якусь визначену цятку на мапі і звідую терени. Це подорож сільськими дорогами, на яку світові процеси мало впливають. Ба більше, десь в розпал пандемії їздила в таке віддалене українське поселення, і мені трапився старший чоловік, який розповідав історію церкви. Питаюся його: «Ви маску не носите, пандемія ж…», а він каже: «Шо???» (сміється).
В мене іноді складається таке враження, що нащадки українців, прості місцеві люди тут, в цих віддалених селах, настільки українські типажі, що здається їх просто витягли з якогось там села в Україні і поставили в село в Канаді. Спосіб мислення, світоглядні речі є наскрізь українські в позитивному і негативному сенсі того слова (сміється).
— Чи Ви привернули більше уваги своїй аудиторії в соціальних мережах до Ваших відкриттів у канадських преріях в період пандемії? Яким є відгук людей на показані храми у світлинах?
— В мене якось ніколи не було проблем з залученням і зацікавленням аудиторії, може тому, що це не було самоціллю. Якщо правильно будувати меседжі, розповідати не просто сухі книжкові факти, а замальовки з життя, то це знаходить відгук. Більше того, я здивована, бо видається, що це дуже вузька ніша — те, що стосується українських церков в Канаді, а зацікавлення не бракує.
— В чому полягає Ваше головне зацікавлення церквами? Чи є такий храм, який особливо вас зворушив?
— Для мене церкви, церковне життя цікаві в якомусь соціально-антропологічному зрізі, тобто, побут, ритуальність, які традиції, знані з батьківщини вони практикували і як пристосовували до канадських умов, яке було оформлення церкви, і чому саме таке. Найсильніше враження на мене справила греко-католицька церква в Саскачевані, в такому місці, де «дідько добраніч каже». Туди не їздить взагалі жодний нормальний транспорт. Для Канади це доволі стара за віком церква, з 20-их років XX ст. Вона була в такому стані, що я можу порівняти з церквами в Закерзонні (тепер територія Польщі – прим. І.С.), бо мені свого часу довелося там бачити звандалізовані українські храми. Вперше у Канаді я побачила церкву, в якій поглумилися над церковним майном, над зображенням святих. Це боляче спостерігати. Те, що я не сповідую ту саму віру, чи бачу речі та називаю їх інакше, не робить святе для когось іншого місце менш вартісним. Сумно, що не всі це сприймають саме так.
— Які постаті з матірної землі пов’язані з історією покинутих церков?
— Я не заглиблювалася у персоналії довкола покинутих церков, якщо відверто казати. Хоч мені цікавий сам факт присутності церковних єрархів зі Старого краю, зокрема, йде мова про першу чверть XX ст., тобто як вони робили візитації у периферійні, далекі парафії в Канаді. Як відомо, відсутність релігійної опіки для ранніх мігрантів з України була дуже відчутною і мала в подальшому плачевні наслідки, як це показала пізніша історія. Свого часу мені було цікаво читати про візит митрополита Андрея Шептицького до Канади в 1910-их роках, не менш цікавою для мене є постать владики Никити Будки, який в 1912-1928 рр. служив як єпископ для українців-католиків в Канаді.
— Чи Ви не вбачаєте якісь паралелі між минулим і сьогоденням в Україні, щоб часом церкви у нас не стали теж покинутими?
— Я не футуристка (сміється). Відповідь на це питання підвела мене до історії з греко-католицькою церквою в Славському на Львівщині (навесні 2019 року там під час ремонту було знищено розписи відомого маляра Модеста Сосенка – прим. І. С.). Цей храм я колись відвідувала з мамою в дитинстві, і для мене це був дуже чіткий і важливий сакральний символ. З одного боку, маємо релігійні громади, які готові «ходити до церкви», вкладати в неї гроші, але на своїх умовах, що передбачає руйнування і підлаштування під свою візію, підлаштування церкви під себе. Громада, яка це робить, буде триматися цієї церкви, тому що вкладає туди кошти. Але тут постає питання, що краще ‒ нищительство сакральних мистецьких пам’яток анальфабетами, чи щоб церкви лишалися порожніми, але законсервованими, збереженими? Особисто для мене це досить складне питання.
— Тоді як загалом виглядає справа в Канаді щодо збереження церков для майбутніх поколінь?
— Виглядає все набагато простіше. Тут вже немає, чи майже немає, носіїв релігійної і культурної традиції. В поодиноких випадках їх нащадки мають якусь прив’язаність до церкви, але загалом ситуація, особливо поза межами більших спільнот українців, виглядає так ‒ вмирають останні українці і вмирають церкви.
Взагалі, якщо говорити про збереження архітектурної і культурної спадщини, то Канада є дуже своєрідною країною. Тут присутній доволі прагматичний підхід до цього: ось давня будівля, яка займає багато площі, а на її місці можна було б збудувати щось «корисне», «практичне» для загального користування, нумо валити цю будівлю… Отож, для канадців така будівля є старою розвалюхою, валізою без ручки. І це стосується не лише українських церков.
Щодо українських храмів, то це справи і процеси, які знаходяться в руках Церкви і активістів місцевих громад. Тому доля покинутих українських церков – це питання до проводу місцевих православних чи греко-католиків. Церковні влади подекуди не знають, що відбувається із покинутими церквами на периферії, мовляв, якщо вони не діючі, то яке вони мають відношення до єпархії. Мабуть, це справедливо. Не знаю.
Це також питання і до українських організацій, які, випливаючи з мого (наголошую на цьому) досвіду, не конче зацікавлені займатися збереженням історичної чи культурної пам’ятки. З іншого боку, усе це досить природній процес. Громада видозмінюється, має свою динаміку, і релігія в цій сучасній українській громаді має свою нішу, але це вже зовсім інша ніша, ніж та, яку вона займала в суспільному житті ранніх емігрантів. Роль церкви змінилася. Це сьогодні менше сакральна споруда, а, мабуть, більше все таки культурно-історична. Та не усі розуміють культурно-історичну спадщину, але це окрема довша розмова.
— Чи Ви не зафіксували такі випадки, коли українські храми в Канаді були перевезені з села до міста? Чи загалом збережені від руйнації?
— Мені відомі кілька таких випадків. Одна із церков, яка мені страшенно подобалась і одна з моїх улюблених, ‒ Спаса на Москаликах (греко-католицька церква Преображення Господнього неподалік Едмонтона). Чоловік на ім’я Григорій Москалик надав ділянку своєї землі під будівництво церкви (на той час це була поширена практика серед ранніх мігрантів з України), тому за церквою закріпилася ця назва. Вперше я її побачила років десь шість-сім тому і вона була в абсолютно безнадійному стані, її фундамент повністю осів, вона прогнила зі споду, тобто шансів врятувати цю церкву було досить мало. Її чекала така сама участь, як й більшості церков в подібному стані в Альберті, Саскачевані чи Манітобі. Вона або сама мала завалитися, або це зробили б з допомогою бульдозера. Через якийсь час, приїхавши туди, довідалася, що люди зібралися і думали, як її відновити. З цієї парафії Спаса, до речі, походить кілька єпископів-українців в Канаді. Тепер її відновлюють, вже поставили на новий фундамент і думаю, все буде в порядку з цим храмом (усміхається). Це один з небагатьох прикладів збереження церкви.
— Коли повертаєтеся до Львова, які Ваші відчуття, чи те, що вВи робите, оця дослідницька робота з відкриття покинутих в Канаді церков, викликає достатній інтерес з боку громадськості?
— Я роблю те, що люблю і в що вірю. Кому ця тема підходить, він помітить. Взагалі не відчуваю браку уваги до своєї дослідницької роботи. В 2020 році я мала виставку у Львові в Музеї «Тюрма на Лонцького», і відгук від громадськості був дуже великий, в людей виникло багато питань про історію поселення українців в Канаді, зокрема, й про церкви, про сакральну культуру та історію.
Мені здається, бракує знань і інформації, є якісь книжкові, «шкільні» факти, які не завжди показують глибину проблеми та її різносторонність. Навіть якщо окремо взяти релігійне життя українців в Канаді – це складна тема. Дуже важливо розуміти суперечності в характері самої еміграції того часу, важливо розуміти, які сили було задіяно і чому вони мали успіх. Взяти до прикладу ту ж Російську православну місію на початку XX ст. в українських поселеннях в Канаді, яка активно і доволі успішно переманювала наших людей у свою Церкву. Такі речі мають свої причинно-наслідкові зв’язки, і їх потрібно витягати на світ для того, щоб розуміти краще що і чому. На жаль, в українському дискурсі про історію українців в Канаді цього бракує — бодай мені так видається, — і тому я намагаюся цю прогалину заповнювати, наскільки це в моїх силах.
— Чи не розглядаєте можливості видання окремої книги про покинуті храми в Канаді і хто би мав стати героями цієї книги?
— Наразі проект такого видання є ще «в голові». А героями мали би стати старенькі, часто самотні люди, які залишилися в селах, вони ніколи не були в Україні, вони часто вже не знають мови їхніх прадідів, які емігрували до Канади з Буковини чи Галичини. Та вони косять траву довкола церкви, вони прибирають на цвинтарі, хоч, можливо, там поховані не їх родичі, вони тримають ключі від храму і стараються утримувати те, що всередині, наскільки їхньої сили і можливостей вистачає. Там, де провалюються якісь громадські ініціативи, недопрацьовують церковні чи світські структури, там ці маленькі великі люди на місцях тримають ще цю нашу культуру. Мені би хотілося побудувати розповідь саме на історіях цих людей, і через них перейти до пам’яток, які вони зберігають.
