В Черкасах з інтервалом в кілька тижнів пройшли заходи зі вшанування пам’яті Архієпископа Луки (Войно-Ясенецького). Розпочала ПЦУ, приурочивши заходи до 100-річчя архієрейської хіротонії, а продовжила УПЦ МП, приурочивши свої заходи до Дня пам’яті.

Замість того, щоб відсвяткувати тихо, без галасу і почати розмовляти як жити далі, як розвиватися православʼю в області, та й по всій Україні, та і про обʼєднавчі процеси, черкаські єпархії ПЦУ і УПЦ МП влаштували гучні святкування. З неодмінними нагородженнями. Зробили в найгірших традиціях СРСР часів Сталіна і пізнього Брежнєва. Не вистачало хіба барабанщиць в гусарських костюмах. Святкування йшли з пишнотою і помпою, яких так не любив Владика Лука. Адже він був дуже скромною людиною. А тут…

Не кажучи вже про те, що іде війна, і всі ті пишноти виглядають дико і недоречно, а нагород заслуговують лише ті, хто воюють, а не ті, хто сидять в тилу.

Валентин Войно-Ясенецький. Його більше знають як Архієпископа Луку. Професор медицини, хірург, і священнослужитель.

Про нього написано десятки публікацій і буде написано ще більше. Надто яскравою і не стандартною людиною він був. Міг зробити карʼєру на будь-якому поприщі. Аби пішов по партійній лінії, то міг би стати щонайменше першим секретарем ЦК КП(б)У, а пішов би по чиновницький, то став би наркомом охорони здоровʼя УРСР, а може і СРСР. І замість системи Семашко, система охорони здоровʼя СРСР називалась би системою Войно-Ясенецького.

Втім, історія не знає терміну «якби». Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, саме таке повне світське імʼя майбутнього Архієпископа Луки, прожив таке життя яке прожив. Поєднавши в своїй одній особі унікального лікаря-практика, лікаря-вченого, Владику і вʼязня.

Так склалося, що частину свого життя він прожив на Черкащині, а в самих Черкасах мешкали його батьки.

Попри це, широкому загалу на теренах Черкаської області він був маловідомий, як власне і по всій Україні. Навіть із здобуттям Україною Незалежності мало що змінилося. Про людський і священичий подвиг Владики Луки масово почали розповідати лише в першій декаді 2000-х.

На відміну від багатьох, лікарі про нього знали. Особливо хірурги. Знали і шанували.

У 1980–му році я побачив як тато, хірург від Бога, уважно роздивлявся чорно-білу фотографію. Було видно лікаря, котрий робив операцію, а поруч стояли ще якісь люди в білих халатах. Запитав у батька: а хто це? «Войно-Ясенецький. Професор, хірург і священник. Дуже талановитий і скромний».