- UK
Отже – сталося. Україна де-факто й офіційно стала територією, на якій присутня не одна, а декілька «канонічних» церков, які визнаються світовим православ’ям.
В селі Камишівка Ізмаїльського району Одеської області було відкрито храм в юрисдикції Румунської православної церкви. Ще 1995 року Румунський Патріархат дав митрополитові всієї Бессарабії Петрові (Педурару) статус екзарха «нових земель» із правом створювати парафії за межами Румунії. Першою такою парафією стала зареєстрована в 2003 році в селі Камишівка парафія храму святих Петра й Павла. А 2007 року Синод Румунської Православної Церкви утворив 7 нових єпархій. Зокрема, було відновлено 3 єпархії Бессарабської митрополії, які існували до 1944 року на території України. Наразі їх центри знаходяться в молдавських містах Бельци, Кантемирі та Дубоссарах. Румунська Церква прямо заявляє, що з часом хоче перенести єпископські катедри в Хотин, Ізмаїл та Білгород-Дністровський. За словами представників Рум.ПЦ, «коли складуться сприятливі обставини», вона планує мати єпархії у відповідних українських містах.
З відкиттям храму в Камишівці в Україні не лише на папері, за рішеннями румунського патріарха, але й фактично починають розбудовуватись структури канонічної православної церкви, яка може створити альтернативу «русскому миру» від Московської патріархії.
Нагадаємо, що коментуючи недавній конфлікт між Рум.ПЦ та Єрусалимським патріархатом, Румунський патріарх заявив наступне: «в сучасних умовах неможливо зі всією строгістю буквально слідувати територіальному розмежовуванню Помісних Церков». Схоже, що подібну тактику «неможливості буквальному слідуванню» Бухарест вирішив застосувати й до українських теренів.
До цієї боротьби «канонічних» за Україну завжди може підключитися й Вселенський Константинопольський патріархат. Константинополь неодноразово заявляв, що не визнає правомірним підпорядкування Руської православної церкви (Київської митрополії) до Московського патріархату. Ще у своєму Томосі від 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх Константинополя Григорій VII пише: "вiддiлення вiд Нашого Престолу Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних Митрополiй Литви та Польщi, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонiчних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно вiдносно повної церковної автономiї Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу".
Під час зустрічі офіційної делегації Константинопольського патріархату з президентом України 24 березня 2005 р. глава делегації Вселенського престолу архиєпископ Скопельський Всеволод (Майданський) заявив: "Матір Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка - Московський патріархат - має ту канонічну територію, яка існувала в цій Церкві до 1686 року». Підпорядкування Київської Митрополії під Московську Церкву (1686) було здійснено Патріархом Діонiсієм без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової". А 26 липня 2008 року у своєму Зверненні до Українського народу Патріарх Варфоломій каже: «.Українська Церква сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687). І справді, Церква-Мати, за відомих несприятливих обставинах, обмежила себе задля того, щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи.» Таким чином, за тих же сприятливих обставин й Вселенський патріархат завжди може пред’явити свої аргументовані права на Київську церкву.
Ще одним вектором в розвитку українського християнства візантійської традиції є вектор спрямований на Рим. Українська греко-католицька церква є церквою східного (православного) обряду й називає себе прямою спадкоємницею Київської церкви "Володимирового хрещеня". Адже саме православний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі з більшістю єпископів православної Київської митрополії провели собор та прийняли Берестейську унію з католицькою церквою. А Софіївський собор якийсь час був резиденцією унійних Київськиїх митрополитів.
Але якщо в діях Константинополя і Ватикану політична складова видається невеликою, то Румунська й Російська церкви досить сильно влиті в великодержавні інтереси цих країн. Обидві церкви, влада їх країн, розглядає як складову національних ідеологій та інструментів захисту національних інтересів.
А що ж Україна? Вона як завжди залишається лише розмінною картою в руках геополітичних імперських «миров». За пасивної (а деколи активної) підтримки чинною владою московської церкви, постає ще одне питання - Чи можливе постання автокефальної української церкви без міцної державності. Відомо, що остаточне прийняття християнства як державної релігії в Київській Руси було закріплено саме силою державної влади Володимира. Відкол Московської митрополії від Київської 1458 року (й фактичне утворення РПЦ) також відбувалась за активної підтримки Московських царів. Після прийняття унії православною Київською митрополією (1596 р.), саме військова й державна підтримка гетьмана П. Сагайдачного дозволила створити нову православну Київську церкву в підпорядкуванні Константинопольського патріархату 1620 р.. Всі інші кардинальні події в історії українського православ’я також пов’язані не так з рухами в середині церкви, як з зовнішньополітичними чинниками.
Тому, як показує історія, саме влада вирішує, що буде з православною церквою в їх державі, й чи буде вона мати автокефалію, або буде підпорядковуватись закордонним центрам впливу. І дивлячись на поведінку сьогоднішніх лідерів нації, можна зробити висновки, що вони в чергове обирають «багатовекторність». А на практиці – пасивно споглядають за боротьбою, що активно точиться за душі українських віруючих.
