Терористичний акт 8 лютого 1923 року, коли у власній резиденції поблизу варшавського собору Св. Марії Магдалини був застрелений очільник Православної митрополії в Польщі митрополит Георгій (Ярошевський), так і залишається однією з “загадок історії міжвоєнного двадцятиліття” в Польщі. Попри те, що в цьому конкретному випадку відомо й про злочинця – архімандрита Смарагда (Павла Антоновича Латишенка(-ова), котрий і не крився від правосуддя, і – принаймні, в загальних рисах – про мотиви його вчинку. Йшлося про зведення особистих порахунків (заборона в священнослужінні, яка унеможливлювала єпископську хіротонію), “помсту” за усунення з кафедр низки єпископів – противників політики митрополита Георгія та спробу призупинити (в ідеалі – унеможливити) відокремлення від Російської православної церкви.

Але те, що не потрібно шукати виконавця та вибудовувати складні версії щодо його мотивації, не робить цей сюжет менш детективним та заплутаним. Слідчим не вдалося довести, що мало місце щось більше, аніж дії вбивці-одинака, який керувався мотивами особистої неприязні. Проте йдеться саме про брак прямих доказів змови чи “замовного” характеру вбивства. Однак не про достеменно встановлений факт, що руку Латишенка ніхто “закулісно” не скеровував.

На відміну від російського белетриста Ніколая Брешко-Брешковського, що майже “по гарячих слідах” подій, написав детективний роман “Ряса и Кровь” (1925), в якому досить переконливо звинуватив Смарагда (виведений в цьому творі під іменем “Мардарій”) у співпраці з радянськими спецслужбами, історики не можуть голослівно “розкидатись” подібними звинуваченнями. Адже за сто років, що минули з моменту вбивства, до відкритого доступу так і не потрапили документи, котрі б дозволили розставити всі “крапки над “і” в “этом проклятом деле” (вираз одного з свідків подій поч. 1920-х, російського публіциста-емігранта Дмітрія Філософова).

Спробуємо систематизувати, що ж достеменно відомо про “ангажованість” в історію “варшавського вбивства” радянських урядовців, дипломатів та представників спецслужб.

Насамперед, беззаперечно, що цей сюжет пильно відслідковувався на найвищому з можливих рівнів - у Політбюро ЦК РКП (б). Він, як мінімум двічі згадується в протоколах т.зв. “Антирелігійної комісії при Політбюро”. 20 лютого 1923 року ця комісія заслуховувала інформацію про ситуацію, пов'язану з вбивством митрополита Георгія (Ярошевського), надіслану тимчасовим повіреним в справах РСФСР та СРСР в Республіці Польща Леонідом Оболенським. На жаль, деталі змісту цієї таємної депеші невідомі, а рішення по ній було вкрай лаконічним (“принять информацию к сведению”). Вдруге, на засіданні від 13 листопада 1924 року (цікавий, хоча й випадковий, збіг – саме в цей день у Константинополі патріархом Григорієм VII було підписано Томос про автокефалію Православної митрополії у Польщі), вже йшлося персонально про Латишенка, причому – в дуже конкретному контексті: чи варто добиватись його визволення з польської в'язниці. Дискусія між членами комісії завершилась вердиктом “Считать ненужными хлопоты за СМАРАГДА”.

Самі по собі ці згадки нічого не доводять і не спростовують. З одного боку, можна обережно виснувати, що Смарагд не був особливо “цінним” для радянської сторони – принаймні настільки, щоб його “витягувати” з ув'язнення. Зрештою, початкові сподівання, що таке безпрецедентне вбивство може спровокувати якісь серйозні заворушення в Польщі, не виправдалися. З іншого – це також дотично свідчить, що архімандрит-терорист не становив жодної небезпеки в тому сенсі, що міг розповісти польській контррозвідці, скажімо, про радянську агентурну мережу. Схоже, що ніякою “чутливою” інформацією такого роду він не володів.

Але чому ж тоді взагалі виникали ідеї щодо потреби “допомогти” екс-архімандритові? Чому в СРСР його вважали умовно “своїм”?

Наскільки можна судити, цьому були, як мінімум, три причини.

Перша з них випливала з визнання “корисності” його злочину для загальної дестабілізації політичної ситуації в Польщі. Радянська преса активно відслідковувала цю історію, повідомлення про судовий процес над Латишенком в 1923-1924 роках з'являлися навіть в “Правде” та “Известиях ВЦИК”. Головний акцент, що робили в таких публікаціях – йдеться не про покарання за вбивство, а нібито про протиправні переслідування дисидента, невдоволеного “пропольським” курсом керівництва Варшавської митрополії. Втім, справа все ж не була “топовою”. Коли наприкінці 1924 року до СРСР з Польщі прибув аферист-перебіжчик, який видавав себе за рідного брата Смарагда та співучасника варшавського вбивства (виразно сподіваючись на те, що його приймуть як героя і винагородять), з'ясувалося, що про цю історію мало хто з радянських чиновників й спецслужбістів чув чи звертав на неї увагу. Вона просто “загубилася” на тлі іншої, резонанснішої, міжнародної хроніки.

Друга лежала в річищі “національного питання”, хоча також, зрештою, зводилась до того, що такі деструктивні елементи є природними “союзниками” для СРСР. І Смарагд, і більшість пов’язаних з ним осіб були білорусами (сам Латишенко багато разів підкреслював свою національну приналежність, проте невідомо жодного документу, написаного ним білоруською мовою). Радянські спецслужби на початку 1920-х покладали великі сподівання на білоруське прокомуністичне (та й будь-яке антипольське) підпілля і всіляко його підтримували. До речі, з уривків слідчої справи Латишенка ми знаємо про те, що саме вірогідність його зв'язків з “білоруськими бойовиками” початково найбільше заінтригувала слідчих. Цікаво, що навіть по тому, як і Москва, і Варшава відмовилися від ідеї обміну, її не відкидали в Мінську. 19 квітня 1925 року, Бюро ЦК КП(б) Білорусі, в контексті розгляду “Белорусского вопроса за кордоном”, прийняло рішення “выступить с инициативой обмена Смарагда Латышенки, осуждённого в Польше на 12 лет каторжных работ за убийство митрополита Георгия”.

І, нарешті, третя була пов’язана з міркуваннями про можливість використання такого “унікума” (чернець – вбивця митрополита) для потреб “революційної” та/чи атеїстичної пропаганди. Показово, що ініціатором обміну Смарагда на одного з заарештованих у у Петрограді католицьких ксьондзів виступив повноважний представник СРСР в Польщі Пьотр Войков, причетний до вбивства родини імператора Ніколая ІІ. Припускаю, що “царевбивця” (а Войков хизувався цим фактом) відчував якусь “спорідненість” з “архієреєвбивцею”. Втім, польський уряд, в грудні 1924 року поставив остаточну крапку в предметних переговорах на цю тему, підкресливши, що “звільнення Латишенка, людини вкрай вороже налаштованої до Польської держави було б особливо небезпечним для нашої політики щодо Православної церкви, а особа Латишенка була б Совєтами вміло використана в ході акцій, спрямованих на збереження залежності польського православ'я від Москви”.

Залишається відкритим питання, наскільки про те, що його персоною “переймались” на аж такому високому рівні, знав сам Павло-Смарагд Латишенко. Але якісь сподівання на скоре звільнення в нього були. “Граючи роль” у публічній площині, він не просто так наприкінці вересня 1924 пафосно відмовився від подачі апеляції на винесений вирок. Припускаю, що причиною цьому була якраз поінформованість про те, що його включено до радянсько-польських списків на обмін. В інший спосіб важко витлумачити той факт, що в січні 1925, майже одразу по тому, як з'ясувалося, що польський уряд не погодиться на подібну комбінацію, він раптово “передумав” і почав активно оскаржувати вирок в вищій судовій інстанції.

До речі, неможливо ані підтвердити, ані спростувати твердження, що міститься в згаданому романі “Ряса и Кровь”, про те, що послуги адвокатів Смарагда таємно оплачували резиденти радянської розвідки. Можливо це лише домисел, який базується на репутації окремих з цих правників (зокрема, Тадеуш Врублєвський у дореволюційній Росії захищав багатьох з “революційних елементів”, зокрема, й знаменитого лейтенанта Шмідта). Але, у будь-якому випадку, виглядає дивним той факт, що до кінця 1924-го Латишенко міг собі дозволити найняти одразу чотирьох захисників, натомість апеляційні скарги в наступні роки йому доводилося, за браком коштів, оформляти й подавати самостійно.

Таким чином, немає достатньо підстав для тверджень, що Павло Латишенко (архімандрит Смарагд) був прямим агентом радянських спецслужб та/чи діяв строго за їхніми вказівками. Не був він також і наївним “корисним ідіотом”, який не розумів, що собою являє більшовизм чи, боронь Боже, поділяв його ідеологію. Розумів дуже добре – при чому з власного і дуже травматичного досвіду. У 1919 році архімандриту дивом вдалося уникнути розстрілу, коли “червоні” захопили його і ще низку представників духовенства Кремінця в заручники.

“Союзником” радянських спецслужб “попа с револьвером” зробило, насамперед те, що Смарагд (як і ціла низка церковних діячів того часу, включаючи Патріарха Тихона (Бєллавіна)) інтуїтивно відчули, що всі радянські гасла про національне самовизначення та рівноправ'я є лише ширмою чи тимчасовою девіацією. А насправді СРСР - це нова “редакція” Російської імперії. “Висока мета” - збереження надбань “государства Российского”, його впливів (у тому числі - через структури РПЦ) в межах кордонів періоду максимального розширення, цілком виправдовувала будь-які засоби для їхнього досягнення. В такій системі координат недопустимим (“зрадницьким”) вважалось йти на тісне співробітництво з владою держав, що постали на колишніх околицях імперії. “Владыка, вы должны расстраивать Польшу, а вы её обустраиваете!” - таку фразу запам'ятав свідок одного з діалогів між архімандритом Смарагдом та митрополитом Георгієм. І під цією “претензією” до Ярошевського могла б підписатись ціла низка осіб з оточення Латишенка: від єпископа Володимира (Тихоницького), якого згадана Антирелігійна комісія при Політбюро в 1924 році пропонувала «провести в Варшавские митрополиты» до архімандрита Тихона (Шарапова), який - з відома і “благословіння” радянського Народного комісаріату закордонних справ - виконував функції кур'єра між єпископами-русофілами в Польщі та Патріархом Тихоном. Радянська влада для цих людей була такою, що могла не подобатись, але вона була “своєю”, якій треба було коритись “не за страх, а за совість” та поділяти і підтримувати у всіх “заботах, радостях и печалях”...

У символічному плані, на жаль, через сто років, що минули від кривавого чину Латишенка, важко сказати, чиєю “спадщиною” живе сучасна Польська автокефальна православна церква: її фактичного “батька-засновника” митрополита Георгія чи його вбивці, архімандрита Смарагда. Як і на початку 1920-х, нині “притягальна сила” ідеології “Русского міра” залишається для православних в цій країні дуже сильною. Втім, намагання прямувати в російському фарватері для польського православного духовенства не обов’язково є свідченням прямої роботи на російські спецслужби.