На вихідних мала нагоду побувати на конференції присвяченій богопосвяченому життю. Захід відбувся за участю Блаженнішого Любомира в день його 79-річчя. Учасники конференції застановлялися над сучасною місією монашества. Крім монашества в конференції взяли участь також миряни.

Роль монашества в Церкві важко переоцінити. Писати про нього теж не просто, тим більше, якщо людина ніколи не була в монастирі, як я, наприклад. І все ж хочу поділитися кількома думками, які мені навіяла згадана конференція.

Про те, як миряни бачать монашество, на конференції говорила Голова Патріаршого Товариства Святого Рівноапостольного Великого київського князя Володимира п. Олена Ганцяк-Каськів. Перед конференцією вона провела опитування серед монашества і мирянства. п. Олена визначила такі сфери співпраці монашества та мирян: катехизація та євангелізація, місії та реколекції, видавнича діяльність, освітнє капеланство, праця в соціальних будинках, харитативна діяльність, академічне богослов’я та ін. По суті така співпраця заторкає майже все церковне життя, всі сфери життя християнина.

Про взаємодію мирян і монашества багато говорилося також у робочих групах.

Перше запитання, яке в мене виникло: чи справді миряни та монашество мусять співпрацювати? У східній духовності монахи є тими, хто зрікається світу. Первинно монахи жили у пустині. То чого ж ми сьогодні прагнемо втягнути монахів у світ? І зрештою чи справді „втягнути”? Західне і східно-католицьке монашество вже давно у світі. Так безумовно існують контемплятивні чини чи їхні гілки, але поруч із ними живе й працює соціально-активне монашество. Це не добре і не погано. Це просто факт. Разом із розвитком Церкви і християнської цивілізації відбувся також і розвиток монашества. Монашество вийшло до суспільства і стало його частиною. А, отже, монахи „приречені” на взаємодію з мирянами.

Колись миряни приходили до монастирів за порадами. За словами святого Василія Великого, монах – це досконалий християн. Натомість сьогодні говориться про обмін духовним досвідом між монашеством і мирянами. Монашество еволюціонувало і еволюціонували також миряни. Монахи вийшли до суспільства, показали достатньо прикладу і тим самим зросла роль і відповідальність мирян у Церкві. Тепер монахи можуть стати тими, хто веде мирян, хто координує мирянський апостолят.

Як слушно зауважує київський єпископ-помічник владика Йосиф Мілян, миряни можуть багато чого навчити монашество, адже спочатку монах виховується в родині і та свідомо чи несвідомо впливає на формування покликання. Адже до монастирів люди приходять з сімей і родин. Хочеться, однак, додати, що часто ті самі батьки, які дали дитині християнське виховання, часто протестують проти того, щоб їхні діти йшли в монастир. Виявляється, ми можемо бути християнами до тої міри, доки християнство не суперечить нашим особистим інтересам.

Це лише кілька думок на тему мирянсько-монашої співпраці. Ще багато речей треба переосмислити і на чимало запитань відповісти. Всецерковна ґрунтовна застанова відбудеться у вересні в Бразилії, де має відбутися Собор УГКЦ на тему монашества, в якому візьмуть богопосвячені особи та миряни з усього світу.

Фото Олени Ганцяк-Каськів та Лілі Гнатюк. Більше фотографій на http://www.facebook.com/album.php?fbid=10150152309720365&id=558580364&aid=337309