Чому Бог допустив війну?
Микола Малуха
Коли Церква не виконує цієї настанови, а лише шукає комфортного співіснування у суспільстві, щоб "приміщення не відібрали", "реєстрації не позбавили", "обшуки не провели", то за її мовчазної згоди відбуваються найстрашніші злочини.
Дарована Господом свобода вибору за собою тягне наслідки від цієї свободи. У нашому випадку українці стали заручниками свободи вибору російських християн.
Проживаючи у російському Мурманську до 2007 року, я був безпосереднім свідком, як помісні протестантські церкви (членом однієї з яких я був), так і загальноросійські церковні союзи, ігнорували встановлення авторитарного режиму путіна в росії. Тоді я, крім виконання обов’язків керівника Спілки української молоді Мурмана, намагався активізувати участь російських протестантів в рамках федеральних демократичних рухів, зокрема, Християнського демократичного клубу та політичної партії «Яблуко». На всі спроби я отримував наступні відповіді від церковного керівництва: «ми хочемо шукати взаємовигідної співпраці з владою» (тобто представниками партії «єдина росія» — прим. автора); «церква поза політикою»; «призначення християн проповідувати Боже слово» тощо. За всіма цими відмовками ховалася спроба знайти тепле місце під сонцем та бути в «зоні комфорту», закриваючи очі на те, як з кожним роком згортаються демократичні свободи, права людини, політична конкуренція тощо.
А були й ті, хто намагався ідеологічно обслуговувати владу та виконувати її вказівки заради отримання членства в дорадчих органах, грамот та навіть державних нагород. І я зараз не кажу про РПЦ, бо з ними все зрозуміло, ще з 1927, коли митрополит Сергій видав Декларацію про лояльність радянській владі.
Керівник Російського об’єднаного союзу християн віри євангельської п’ятидесятників (РОСХВЄ), єпископ Сергій Ряховський за системну підтримку дій влади отримував численні винагороди. Він регулярно заперечував щорічні звіти Державного департаменту США про релігійну свободу, мовляв, в росії немає переслідувань релігійних меншин. Також був корисний кремлю за свої зв’язки з відомим у США євангелістом Френкліном Гремом, що має вплив та авторитет серед консервативної частини американського суспільства (у т.ч. серед політичного істеблішменту), який регулярно виступав на підтримку росії та засудив слова Президента США Джо Байдена про путіна (назвав російського диктатора «вбивцею»).
За це Ряховський отримував: членство у Громадській палаті російської федерації, Раді зі взаємодії з релігійними об’єднаннями при президенті російської федерації та інших органах; державні нагороди – орден «Дружби», медаль «За заслуги перед Вітчизною» ІІ ступеню тощо.
Керівник іншого протестантського об’єднання – Російського союзу євангельських християн-баптистів – Олексій Смірнов у 2010 році потрапив до рейтингу «Лизость к телу» видання Коммерсантъ за слова на адресу путіна: «…Господь щедро наделил вас талантами разумного лидера и творческого организатора…».
Російські церкви – від РПЦ до п'ятидесятників та баптистів – ідеологічно обслуговували путінську владу, замість того, щоб її викривати, як це робили старозавітні пророки по відношенню до ізраїльських царів.
Також російські церковні діячі залюбки виконували функції інструменту м’якої сили в Україні. Про УПЦ МП і так все відомо. Тому знову зосереджуся на протестантах. У 2012 році в Ірпені проходив Євангельський собор, організований головним чином РОСХВЕ С. Ряховського, а керував безпосередньо Сергій Градіровський. На той момент керівник факультету з державного управління при Російської академії народного господарства та державної служби при президенті рф, а після 2014 займав різні посади в окупованому Севастополі.
Цей захід мав мету об'єднання протестантських євангельських церков пострадянського простору для вироблення якоїсь спільної позиції Церкви у суспільстві. Але по факту це був інструмент з насадження російських кремлівських наративів. Яскраво пам'ятаю як презентували результати російського семінару "Реформація versus Революція", сенс якого можна стисло сформулювати так: "не варто виступати проти влади, треба через співпрацю з нею здійснювати зміни".
Лідери українських протестантських союзів не дуже активно вступали з російськими колегами у дискусії на предмет історії та їхньої політичної лояльності путіну. Один з таких небагатьох був голова Собору незалежних євангельських церков України Анатолій Калюжний, який 2006 році критично відреагував на чергові закиди С. Ряховського на адресу воїнів УПА та українських протестантів (називав інструментом «Помаранчевої Революції»).
Але після 2014 року українські служителі протестантських церков стали вже чіткіше промовляти до російських єрархів і вказувати на небезпеку кремлівсько-путінської ідеології. Одним з таких яскравих служителів став пастор Церкви Добрих Перемін м. Маріуполя Геннадій Мохненко, який з 2014 року активно почав займатися волонтерством для українських військових.
У відповідь отримували "не треба займатися політикою, проповідуйте Христа краще".
Замовчування проблем та співпраця з кремлівською владою призвели до того, що перетворили російських християн на адептів людожерської теології, у центрі якого лежать протилежні Біблії цінності ретранслюючи наративи пропагандистів з телевізора. З мого колишнього церковного оточення переважна більшість або ховається за відмовками «ми не знаємо всієї правди», або палко підтримує війну. Лише одиниці проти дій російської влади, але жоден з них не готовий публічно виступити проти гріха.
Російські християни, як жаба в окропі, стали сатаністами. Їхнє християнство — це пошук біблійних віршів, щоб виправдати або злочинність своєї влади, або мовчазну згоду.
Чи могли українські християни щось зробити, аби зупинити диявольські плани путіна? Ні. У 2014 році окремі українські Церкви (в першу чергу УГКЦ, УПЦ КП та окремі протестанти) та віряни (до речі, в українському протестантизмі набагато активнішими були рядові члени, ніж керівництво церков) разом з активними представниками українського суспільства не дали Україні перетворитися на росію путіна. В чому виконали величезну цивілізаційну місію.
Чи достатньо українські християни робили, щоб сприяти підвищенню безпеки країни та її обороноздатності? На жаль, недостатньо. Чи постійно і системно українські Церкви (від УГКЦ і ПЦУ до баптистів і харизматів) говорили про корупцію в країні, викривали цей гріх? Не завжди. Чи активно включалися Церкви у суспільно-державні процеси для подолання таких хвороб як відсутність верховенства права, зловживання владою? Теж не завжди. Я можу лише пригадати створення центру протидії корупції при УГКЦ, завдання якого полягало у розробці та впровадженні політик для викорінення цього зла. Взагалі, хоч якась Церква відлучила когось зі своїх парафіян за корупційні дії? Питання риторичне.
Бог не може за нас або замість нас робити роботу / виконувати свою місію на цій землі. Бог благословляє нас і допомагає подолати неприступні стіни для досягнення мети. Але повинен бути крок і дія з нашого боку. На християнах лежить величезна місія, складна місія — не шукати комфортного існування, бути «подразником», чітко ідентифікувати зло та викривати грішника. І бути готовим постраждати за виконання цієї місії. Якщо цього немає, то ми не християни, а любителі релігійної філософії Ісуса Христа, а Церква — це кружок з обговорення філософського вчення одного юдея з Палестини.
Отже, українським християнам треба пильнувати, щоб завжди бути "сіллю та світлом". А над російськими "християнами" треба буквально проводити сеанси екзорцизму — звільняти їх від одержимості путініZму, бо в них зараз сидять біси і промовляють через них.
Про автора: Микола Малуха, директор з комунікацій Центру соціально-економічних досліджень CASE Україна
