Чому був правий Сковорода? Українці не вміють реагувати на критику, особливо якщо мова йде про церковні інституції. Сьогодні знову піднімається хвиля критики УПЦ МП. Вона дійсно винна в тисячі речей – від новітнього москвофільства, яке просто не визнає особливостей України взагалі і всяку українську думку, владу, церкву вважає русофобською за визначенням (http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/46780/). До маніпулювання лозунгом реституції – із яким все вже давно ясно після того як у Калінінградській області за цією реституцією МП взяла собі католицькі та протестантські храми. Ясно, що ці візьмуть все що мало хоч якесь відношення до церкви. Всі пам’ятки культури, всі території, всі руїни. Приватизує або захопить. Зруйнує чи реставрує як завгодно. Вижене музеї, навіть якщо юридично об’єкт належатиме саме музею – «бо так вирішив настоятель» (http://www.ank.in.ua/forum/index.php?id=1351001). Якщо у католиків один папа, то тут кожен настоятель – цар і бог, істинна в останній інстанції та втілення всіх чеснот, особливо ж – непомильності. Я вже звик, коли ображаються в МП. Врахування помилок, намагання виправитися – це дійсно було лише в 2005 році, і дійсно принесло плоди, дозволило уникнути маргіналізації впливу УПЦ МП, дозволило відновити авторитет, підірваний листівками у храмах під час пам’ятних виборів 2004-го. Але сьогодні існує нова тенденція, яка дійсно дивує мене до глибини душі. Нетерпимість до критики від наших новітніх українських церковників, таких європейських та толерантних, таких відкритих та щирих. Що це? Я думаю – тут кілька причин. Вплив російського світу із його культурою оцінювати критику як вияв ворожості. Перегорання на роботі, яке не дозволяє побачити конструктив у критиці. Неможливість віднайти адекватні відповіді на новітні виклики життя в Україні Щербицького номер два (http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/4447-ukrayina-shherbickogo-2-u-proekti-ruskogo-svitu.html). І тому – «не тратьте куме сили, спускайтеся на дно!». І кожен критик стає новим Сократом. Якому залишається або далі служити своєму покликанню, або мовчати. Я все більше схиляюся до другого. Саме такий вибір – покинути все заради мандрів душі в пошуках вічного – зробив Сковорода. В часи нетерпимості до дискусій треба кинути все – буквально все – і знати лише себе та Бога. І в тому новітній внутрішній еміграції – єдине спасіння. Після всього цього розчарування, яке гірше за полин. І головне моє розчарування – це бажання слухати критику МП, і небажання чути критики на власну адресу. Чи може все-таки якась надія є? Парадокс у тому, що особисто у мене давно немає надії. Церкви хочуть мати якийсь особливий народ, особливий політикум, особливе громадянське суспільство – не корупційне та зовсім нове – і тоді вони поведуть його за собою, тоді почнуть втілювати в життя те, до чого закликає їх власна соціальна доктрина: бути в авангарді розбудови правової держави, демократії, суспільства солідарності та любові. Ну а поки всі ці народ, політикум та суспільство – хворі, то церкви будуть окремо, вище, чекаючи на нових, або ж на чудесне переродження «знизу». Але якщо суспільство повернеться до тих церков і спитає про їх власну чистоту рядів? Про їх власні кадрові особливості? Про їх власні «хатинки» та «машинки»? Хто слідує власному ідейному вченню, не йде із народом – яким би він не був, той зазнає далі і критики неконструктивної. І в тому не буде нічого дивного. Бо від обговорення проблем із втіленням постулатів соціального вчення щодо розбудови національного та громадського життя, культурного та освітнього простру, критики перейдуть до тих самих «хатинок» посеред сіл. Адже дискурс сьогодні закрити неможливо. Все вільне, все відкрите, все в доступності одного кліка. І вибір в дійсності існує не між мовчанням і критичними дискусіями. А між дискусіями критично-конструктивними та нескінченним гниттям сварок на кухні (де б не була розташована остання). Отже, якщо не готові до самокритики – то не критикуйте нікого – навіть якщо це загарбник, який ввійшов у Ваш дім і оголосив його власним «міром».