Сьогодні вночі у Києві було демонтовано об’єкт, званий в УПЦ (МП) Десятинним храмом, а в народі відомий як «храм-кіоск». У моїй стрічці – ціла гамма емоцій, від сліз і похмурих пророцтв до веселощів і пропозиції влаштувати на місці споруди концерт панк-гурту Хаммерман Знищує Віруси. Звісно, кожна з цих реакцій (переважно полярних) – далеко не випадкова: у епізоді зі знесенням «малих архітектурних форм» зосередилася боротьба сил і світоглядів, що виходять далеко за межі цієї конкретної ситуації. І я маю зізнатися, що в мене є питання до обох сторін.

Але спершу кілька слів про те, чому вся ця історія мені особисто небайдужа. Річ у тім, що благоустроєм теренів перед нинішнім Музеєм історії України 80 років тому займався мій дід, скульптор Арон Футерман. Ставши напередодні війни директором Республіканської художньої школи (у приміщенні теперішнього Музею), він отримав на свою голову масу проблем. Територія навколо Школи була захаращена, там височіли терикони золи із пічок мешканців Андріївського узвозу. Через цей бедлам були звільнені двоє дідусевих попередників. Однак ласка Божа і єврейська вдача допомогли молодому митцеві не просто позбутися териконів, а продати їх якомусь заводу. На отримані кошти у підвалі Школи були облаштовані студентські гуртожитки, а перед школою наведено лад і висаджено знайомі всім ялини.

Не знаю, що сказав би про історію з храмом/ МАФом дідусь, тому можу поділитись лише власними міркуваннями. Чимало моїх знайомих не лише із УПЦ, а й із Помісної Церкви побачили у знесенні споруди наругу над святинею: оскільки ПЦУ офіційно визнає таїнства УПЦ, «кіоск» доводиться визнавати законним храмом, на вівтарі якого звершувалась Євхаристія. Цей пафос є загалом зрозумілим – однак тут доречно провести просту аналогію. Уявіть, що ми з Вами, дорогі отці, брати і сестри, раптом вирішили освятити тимчасовий храм (неважливо якої конфесії) на честь Римських мучеників – ну нехай посередині Колізею. Увага, питання: скільки хвилин простоїть наша чудова церква?... До чого це я? Це я до того, що весь епізод зі знесенням Десятинного храму – дуже типова для України історія про наслідки випрошеного колись кимось дозволу робити щось, чого в принципі робити не можна, але «авось якось проскочимо».

Своє друге питання я не раз намагалася ставити під постами різного спрямування, але відповіді так і не отримала. У англійському місті Ексетер, де я живу зараз, є так званий «Перенесений дім» (the House that Moved) – будинок XV ст., який в ході повоєнної розбудови міста переїхав у інше місце і щасливо стоїть там по сю пору. (Мабуть Ви вже згадали музей у Пирогові, куди в ті ж 60 ті почали звозити сільські хати з усієї України.) Так от якщо в 1961 можна було успішно перевезти з місця на місце двоповерховий середньовічний будинок, то чому б ми в ХХІ ст. не могли перенести кудись офіційний МАФ без фундаменту? Гадаю, відповідь Ви вже знаєте: а кому воно треба!

Чому воно не треба українському суспільству, зрозуміти неважко. Ієрархія УПЦ, яка то МП, то не МП, зі своєю безпрограшною тактикою «нас там нєт», останнім часом викликала надто багато негативу, щоб суспільство воліло бодай поворушити пальцем для збереження її власності – а надто новобудов такої сумнівної історичної та естетичної цінності, як храм-кіоск, що безпосередньо загрожує пам’ятці історії. Тим більше, що гібридна споруда від початків була оточена аурою проросійського ресентименту. Чого вартує хоча б постать очільника цієї «лавочки», одіозного єпископа-колаборанта з російським громадянством Гедеона Харона. Коли в 2012 р. мої знайомі архітектори здійснили підпал «храму-кіоску», я, тоді ще будучи вірянкою УПЦ (МП) щиро сподівалася, що священноначаліє зробить із цього випадку якісь правильні висновки; навіть намагалася зустрітися із М. Онуфрієм, щоби щось йому пояснити. Зараз мені смішно й згадувати про свою наївність...

Адже на сьогодні цілком ясно, що ніяке перенесення не було потрібне і самій УПЦ. Як я особисто переконувалась раз у раз, провід цієї структури ніколи не шукає простих, логічних чи мирних шляхів. Синодалам МП/ не-МП не потрібні ніякі компроміси, переговори, діалогічні рухи, Софійські Братства і взагалі все, що сприяє розв’язанню тих чи інших казусів. Їхнє мистецтво вимагає жертв і руйнувань. Тому-то і зведення Десятинного храму одразу замислювалося як гра win-win: або на фундаментах історичної Десятинки буде споруджено файний лубочний собор із московськими цибулинами – або буде файний скандал із міжнародним осудом і мученицькими вінцями. Звідси і непропорційно розкішне оформлення тимчасової споруди – щось на кшталт урочистого вбирання камікадзе, загибель якого мала викликати яскраві враження громадськості і преси... Уявляю, як зараз хтось із відповідальних єпископів виправдовується перед кураторами, чому під час такої довгоочікуваної події не вдалося зробити жодного яскравого фото (молитвенниця на місці знесеної будівлі – явно не те, що від нього чекали).

Ні, я далека від зловтіхи; знесення храму, навіть такого, не викликає у мене веселощів. Однак відтоді як єпископат УПЦ домігся від міської влади дозволу на недозволене, ніяких «правильних» сценаріїв закінчення цієї історії не існувало.