Вітаю з Рахманським великоднем! На 25 день після Пасхи українці пускали по воді яєчну шкаралупу, щоб повідомити аскетам далекої Індії про Воскресіння Христа. Це стислий висновок мого досить розлогого дослідження, опублікованого 5 років тому в журналі «Практична філософія». Цього року я вирішила стисло переказати цей матеріал, щоб полегшити життя читачам (а стаття доступна на сайті academia.edu, лінк вище).

Аж до кінця ХХ ст. жителі з різних регіонів України, від Слобожанщини до Закарпаття, у середу четвертого тижня після Великодня (православне Преполовіння П’ятдесятниці) ділили одну крашанку на всю родину. Шкаралупу від яйця вони кидали у воду, щоб вона досягнула «якихось людей, що живуть за далекими морями й називаються рахманами; вони не знають, коли має бути Великдень і чекають крашанок з України». Обряд лишав етнографів у розгубленості: «Ким був той Рахманин сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя». Схопившись за непевне припущення вчених, що Рахмани походять із Повісті минулих літ, я стала перевіряти саму Повість та її візантійські джерела. Виявилось, що розвинений і узгоджений наратив, який відтворювали інформанти по всій Україні, міцно укорінений у грецьких та сирійських хроніках, а також у святоотцівській літературі. За цим уявленням, Рахмани (вони ж врахмани/ Βραχμᾶναι) – це праведне плем’я, яке мешкає на краю землі і посвячує все життя догоджанню Богові, не маючи ані ремесел, ані уряду, ані грошей (та й сімейне життя у них дуже своєрідне).

Звідки ж ці персонажі потрапили у візантійські літописи? Тут уже можна спертися на ґрунтовні дослідження з візантиністики, славістики та індології. Із цих праць випливає, що «врахмани» або «гімнософісти» завелися в грецькій літературі ще задовго до нашої ери. Оповіді про них надихнула зустріч Олександра Македонського із індійськими «голими мудрецями» під час його індійської кампанії 327-325 рр. Філософи-анархісти, що не побоялися вступити в суперечку з окупантом і відкинули всі його пропозиції, потрапили в численні перекази істориків, а також у роман Історія Олександра – бестселер усього давнього світу, перекладений доброю дюжиною мов.

Далі, слідом за колегами з різних країн, я спробувала розібратися у заплутаній полеміці з питання, кого ж саме зустрів Олександр у Індії, - і зроуміла, що тут «всескладно». Річ у тім, що в описах аскетів поєднуються риси цілком різних духовних течій давньої Індії. Візантійська назва персонажів «врахмани», здавалось би, відсилає до касти брахманів; і наші мудреці справді поділяють із ними деякі ознаки: зокрема, звершують жертвопринесення і мають дружин. Але все ж більше вони скидаються не на це офіційне священство, а радше на подвижників-неформалів із різних маргінальних рухів – насамперед, джайнів та адживіків. Ті також уникали всяких зв’язків із суспільством, ходили голими, морили себе суворими постами і фізичними вправами. Не маючи ієрархії, ці езотеричні неформали (шрамани або настіка) проводили жорстку межу поміж собою та рештою людства (тому їх могли сприймати як окреме «плем’я»).

Що характерно, легендарна волелюбність «рахманів» вважається цілком історичною рисою. Грецькі історики в один голос описують непокору індійських «філософів» завойовникам, облогу і потужний спротив «міст брахманів». Сучасні індійські історики ототожнюють ці міста із країною Брахманака. «Голих мудреців» називають не просто ворогами грецької окупації, а супротивниками монархії як такої. Християнським проповідникам Візантії, Русі і навіть Московії вони давали нагоду безкарно помріяти вголос про життя без царської влади і всякої ієрархії.

У візантійські часи контакти греків із Індією продовжувалися, передусім завдяки сирійським мандрівникам. Тож оповіді про «гімнософістів» обростали новими подробицями і розділялися на різні традиції. У слов’янські краї ці перекази могли потрапляти різними шляхами. У відомих нам писемних джерелах – офіційних церковних літописах – мудреці постають як «врахмани» і мають більш брахманський образ. Однак на фольклор мали більше впливати усні перекази, принесені прочанами і, можливо, релігійними маргіналами, де «голі мудреці» могли набувати більш анархічних шраманських рис.

Ці передання про Олександра та індійських аскетів на сьогодні майже остаточно канули в Лету. Останні усні відлуння цієї грандіозної літературної традиції збереглися в українському фольклорі, який етнографи записували аж до 80х років ХХ ст. Однак сьогодні звичаї Рахманського великодня подекуди відроджуються знов – тож усі ми маємо шанс потриматися за цю довжелезну нитку пам’яті.

Ще раз запрошую ознайомитись із повним текстом