#ПолитическиеЩепки. Споглядаючи на гіперактивну масову (та більшістю, імхо, нездорову) залученість християн в політичну боротьбу (з все більшою втратою місіонального бачення), коли ставлення до іншого базується майже на ненависті усім серцем, усім розумом, усією душею, а не на любові Христовій усім серцем, усім розумом, усією душею, навіть якщо людина потребує і виправлення…

Споглядаючи на те, як все частіше і простіше євангеліками демонізується опонент (навіть опонент-християнин), аж до того, що іншу дитину Божу можуть називати втіленням, послідовником, прихильником самого диявола, невідродженим християнином, бо він не підтримує боротьбу проти кимось визначеного особливого просвітленого списка гріхів, які стали критерієм духовності, божественності і людяності для применшення і градації всіх інших гріхів в очах Бога і людства, гріхів, не менш руйнівних для сім’ї, суспільства…

Споглядаючи на те, як серед слов’янських євангельських християн повстає новий ідеологічний велетень сполітизованого євангелікалізму, який оволодіває серцями, розумом і формує вороже ставлення до ближнього та іншого християнина, брата чи сестри у Христі… і як “фінальне рішення” щодо гріховної природи людини і суспільства все більше вбачається саме в політичному, а не в місіональному вимірі, в вірності знеособленим цінностям, а не самій суті Євангелії Христової, яка Духом Святим змінює розум і серце і життя людини…

Споглядаючи на це все, мене особисто все більше турбує думка про те, що ситуація у нас схожа з періодом, коли Народ Божий захотів поставити над собою царя, “як в інших народів”. Я не проводжу паралель між тим часом Ізраїлю, і нашим часом. Але певну схожість вбачаю в тому, що сучасне сполітизоване християнство не хоче задовільнятись втіленням Місії Бога через трансформацію культури, через проголошення і явлення стосунків довіри і любові до Христа, до ближнього, до іншого… сполітизований євангелікалізм хоче мати над собою політичного царя, який буде їх захищати, стане для них гарантією миру і безпеки, стане для них Κυριος και Δεσποτης, який має задовільняти вимоги та очікування цього сполітизованого сегменту християнства…

Друзі, не знаю як ви, але мене ці потужні тенденції в сучасному євангелікалізмі дуже турбують… якщо ви намагаєтесь мислити не просто рамками своєї нації, країни чи помісної церкви “тут і зараз”, а піднімаєтесь хоча би на висоту “пташиного польоту”… Знову ж таки, не втомлююсь повторювати, що покликання Боже для християнина працювати в політичній сфері εν ο κοσμος – це одне. Політизація ж як інтеграція політичної ідеології в життєдіяльність помісних церков і церковних структур, коли церковні очільники вказують прихожанам на “месіанську роль” конкретних партій, конкретних політичних лідерів, на те, що тільки при тому чи при цьому політичному лідері (“месії”) чи політичній силі ми матимемо тихе і спокійне життя тощо…

Але ж Месія – не партія, не політичний лідер, не ідеологія… Месія – це Ісус Христос, який втілився не у дружній світ, а у ворожий. Прийшов до своїх, але свої його не прийняли. Суть місії Христа полягає в тому, що Він став примиренням між Богом і людиною, між людиною і людиною, між євреєм і язичником, між білим і темношкірим… І примирення це явлене у зміні серця Духом Святим, у зміні ставлення до ближнього і іншого через любов і довіру до Христа і один до одного. Христос посилає нас у світ, тобто у вороже для нас оточення, щоб бути тими, хто проголошує і являє божественне примирення… А ми, замість того, щоб проголошувати оновлені стосунки любові і довіри з Христом і один з одним тим, кого ми вважаємо своїми ворогами (які, можливо, не обов’язково є нашими ворогами), щоб бути служителями Примирення з Христом і через Христа… ми злословимо один одного, обзиваємо, демонізуємо, очорнюємо, майже проклинаємо в угарі політичної боротьби за одного кандидата, чи за одну партію…

Якби ми, сповідуючи християни, стільки ж внутрішніх ресурсів, свого часу і церковного бюджету витрачали на справжню місіональну діяльність в суспільстві, на просвітництво, на справжню освіту церковних служителів, щоб вони дійсно розбирались в фундаментальних питаннях Царства Божого, Місії Бога, ролі Церкви в суспільстві, суті контекстуалізації і втілення Євангелія… якби для нас в центрі християнського життя було не просто недільне богослужіння, а справжня місіональна діяльність Тіла Христового згідно свого професійного покликання в цьому світі на тижні, щоб неділя стала тим часом для Хмари Свідків, які проголошують, що зробив Бог в нас, через нас і навкруги нас протягом тижня… якби ми були присутні в політиці як християни, проте щоб політична ідеологія не ставала частиною проповіді Євангелії… якби…

І тут мене розбудила Наташа, і сказала, що пора йти з офісу додому… Коротше, я побіг… може далі буде про оксюморон – “дегуманізація сполітизованим християнством”, а може й ні… не забуваймо, що суть християнства – це, перш за все, особистий шлях вірності Ісусу Христу… без релігійного насильства над іншим, ближнім, ворогом…

Ні, я не розчарований християнством.
Ні, я не розчарований євангелікалізмом.
Ні, я не розчарований “штундизмом”.
Так, я розчарований багатьма явищами в сучасному християнстві, євангелікалізмі, східно-європейському штундизмі у сенсі МАСОВОЇ (не боюсь цього слова вже, особливо після виборів в Україні і США) втрати віри в силу Євангелії Христової і Місії Бога, силу Царства Божого у найпотужнішій реальності для Божих дітей – ЧИ ДІЙСНО ХРИСТОС ПОСЕРЕД НАС?
Шануймося <3
——
Тарас Н. Дятлик
10 листопада 2020
Рівне, Україна
https://t.me/shchepki