Численні дослідження Тараса Борозенця викликають двоїсте враження. Можна радіти, що про теологію пишуть так плідно. Але присмак, який залишається після знайомства з подібними текстами, не можу назвати приємним. Написано багато і красиво, але у деталях виявляється хибність всієї концепції. Концепція дуже проста: православна традиція РПЦ, збагачена інтелектуальними здобутками російської релігійної філософії, - єдино вірна; тому огляд інших богословських підходів стає їх безоглядною критикою. Особливо дістається протестантам. Це вони відповідальні за секуляризацію, руйнівні наслідки НТП, переродження демократії і т.п.

Як в старі знайомі часи: вивчати релігію, значить її критикувати. Вивчати протестантів – значить вичитувати у них те, що підходить під заготовлені звинувачення. А можна й не читати. Про бартів і тілліхів написали вже багато, можна перейти одразу до вердикту.

Про щоб не писав автор, на меті мається одне - знайти філософські аргументи на користь богословсько-політичних проектів РПЦ. Це бажання можна зрозуміти, якби не відкриті маніпуляції з чужими текстами. Дуже хочеться знайти ворогів на заході, тож треба їх зробити – вписати в чужі концепції те, чого там немає. 

Читаю автореферат, бачу начебто знайомі слова, які потім комбінуються у дивні тези: «Якщо католицизм і православ’я, спираючись на свої традиційно-класичні концепції співвідношення віри та розуму, займають загалом критичну позицію щодо сучасності, то протестантизм, розвиваючи так звану «секулярну теологію», активно переосмислює основоположні релігійні принципи з позиції постмодерного релятивістичного плюралізму».

Слова вірні, але розставлені у невірному порядку. Насправді протестантизм активно переосмислює постмодерний релятивістичний плюралізм з позиції основоположних релігійних принципів (а не навпаки). Хай протестантизм не такий ортодоксальний, як традиція РПЦ, але все же таки відноситься до християнської релігії як її частина, конфесійна складова, тому розглядати може все зовнішнє з внутрішніх, християнських позицій (де внутрішнє – «основоположні релігійні принципи», а зовнішнє – «постмодерний релятивістичний плюралізм»). У автора – навпаки. Протестантизм виставлено постмодерним і релятивістичним, протиставлено релігії в її основоположних принципах.

А потім можна нагромаджувати й інші узагальнення, які з часом будуть здаватись навіть логічними, коли їх стане так багато, що перше перекручення, з якого все почалось, найти буде складно.

В авторефераті знаходимо такий висновок про «сучасний протестантизм»: «Фактично сьогодні можна говорити про нове, некласичне християнство, християнство без трансцендентного абсолютного Бога».

Від такого теоретизування – лише крок до тези богословсько-політичної: «Роз’єднаний протестантизм не має достатніх підстав для значного впливу на перебіг цивілізаційних процесів сучасності». Отже, доведено, що богословські протиріччя послаблюють релігійну ідентичність протестантів, вони постійно пристосовуються до світу і втрачають вплив. Залишається єдино вірна традиція, яка протистоїть постмодерності з її протестантизмом, НТП та демократією.

В тексті дисертації (параграф 2.3) слова з постмодерного тезаурусу застосовуються до характеристики протестантизму: «принциповий суб’єктивізм, релятивізм, плюралістичність, домінування тенденцій протесту». Останні дві характеристики не викликають зайвих питань, вони дійсно доречні, але в поєднанні з «принциповим суб’єективізмом» та «релятивізмом» (мабуть, теж «принциповим») набувають негативного забарвлення. Таке осучаснення протестантизму не прийнятне для самих протестантів і є авторським винаходом. Мені складно пригадати найсекулярнішого протестантського богослова, який не здригнувся б від висновку автора про всіх «сучасних» протестантів: «Подібне бачення світу усуває будь-яку необхідність звернення людини до ідеї Бога, до богооб’явлених істин, на основі яких конституюється релігійний світогляд» (параграф 2.3).

Хочеться несамовито любити «русский мир» з РПЦ та ненавидіти західний світ з його протестантами, про це можна прямо сказати, без дисертації. До науки таке бажання не має безпосереднього відношення.

Коли власна віра потребує компрометації іншого, вона перероджується у протилежність. Загалом все красиво і зрозуміло, але в деталях криється диявол.