Дракони і робототехніка: як у Покровську працює центр для дітей зі складними життєвими обставинами

15 листопада, 09:00
Репортажі
Юний композитор - фото 1
Юний композитор
Джерело фото: Мар’ян Божейко
Протягом трьох років у місті Покровськ працює дитячий центр “Добродетель”, заснований переселенцями з окупованої російськими найманцями Макіївки. Щоб працювати з дітьми у складних життєвих обставинах, засновники пройшли Крим, Рим і мідні труби, але влаштували благодійну карантинну кухню, англійські клуби та клас робототехніки для школярів, які потребують цього більше, ніж інші.

Навколо круглого пластикового столу 12 людей у масках. Семеро з них — чесні і ні в чому невинні мирні жителі, п’ятеро — вирішують долю цих семи. За кілька хвилин одного з них уб’ють серед глупої ночі, і лише сторонній спостерігач знатиме долю кожного з дванадцяти.

Артем, якщо будеш балуватись, я тебе додому відправлю. От обіцяю.

Хлопчик років семи невдоволено засопів, але бігати навколо столу перестав. Тут зі всією доступною для дитячого центру серйозністю відбувається партія гри в мафію. Не до балування.

“Мафія” в розпалі - фото 82347
“Мафія” в розпалі

 

Дитячий денний центр “Добродетель” у Покровську розташований у лабіринті мікрорайонів — щоб сюди потрапити, треба трохи покружляти поміж однаковісіньких під’їздів. Упізнати вхід до центру можна за кубиками біло-блакитної плитки східців — найкольоровішої композиції району, побудованого за одіозним принципом радянської зрівнялівки.

У сіро-білому приміщенні центру завжди гамірно — хтось воює за столом з настільними іграми, хтось відбиває м’ячики в процесі настільного тенісу, а хтось із зосередженістю Бетховена видобуває звуки з маленької червоної укулеле.

“Добродетель” з’явилась у прифронтовому Покровську три з половиною роки тому. Центр в основному працює з дітьми з кризових чи незаможних сімей — тут допомагають з виконанням домашнього завдання, годують повноцінним обідом та намагаються дати дітям щось більше, ніж попоїсти та зробити уроки.

Центр — один із шестірки схожих дитячих закладів, заснованих шістьма різними протестантськими церквами. Схожі заклади функціонують в Мирнограді та Авдіївці, а опікуються ними віряни. Опікуються, тому що розуміють — війна вміє руйнувати та калічити не лише тих, хто потрапив до зони бойових дій. Але і тих, хто в цей час мав би рости й розвиватись.

Район, у якому вдалось створити “Добродетель” - фото 82348
Район, у якому вдалось створити “Добродетель”

 

На території Донеччини, окрім очевидних проблем, породжених війною, існує проблема «на виріст»: відсутність місць, де діти могли б неформально навчатися і соціалізуватись. До 2014го року підлітки із сіл та передмість їздили в Донецьк: мали заняття в музичних школах, гуртках та репетиторства зі шкільних предметів. Тепер вони втратили таку можливість.

Засновники “Добродетели”, Євген та Яна Грінішини, відчули наслідки війни на своїй шкірі. Раніше пара жила в Макіїївці, проте після того, як туди зайшли російські найманці, мусили тікати — для людей, які ходили на проукраїнські мітинги, залишатись на окупованій території було небезпечно.

Спочатку ми з дружиною зраділи військовим без розпізнавальних знаків, думали, що зайшла українська армія. Тільки після того, як на всіх головних дорогах матеріалізувались блокпости, стало ясно, що це інтервенція росіян, — згадує Євген, .

Євген Грінішин - фото 82349
Євген Грінішин

 

Рюкзаки і дракони

В Макіїівці Грінішини уже працювали з благодійністю. Християнська місія “Світло Воскресіння” надавала парі продуктові набори, одяг та гуманітарну допомогу, які Грінішини розвозили дітям у складних життєвих обставинах. Тому як тільки сім’я приїхала до Покровська, Євген пішов до служби у справах дітей — щоб налагодити співпрацю і дізнатись контакти тих, кому потрібна допомога. І наштовхнулись на дракона Великої Української Бюрократії.

А діло було так: “Світло Воскресіння” дало можливість закупити покровським школярам рюкзаки до школи — це був вересень. Соціальна служба заявила, що не хоче з Грінішиними мати нічого спільного, бо протестанти, за версією працівників — то сектанти, які прийшли суто за фотографіями та звітами, і ніякої реальної допомоги вони надавати не хочуть.

“Зараз заради картинки рюкзаки подаруєте, а батьки будуть жалітись, що ви їх в церкву запрошуєте, про Бога розповідаєте”. Вони нічого про нас не знали, але говорили такі речі, — пересмикуючи плечима, ніби струшуючи неприємне враження, згадує Грінішин. — Я мав тоді їхати на семінар, який проводив уповноважений президента у справах дітей, Микола Кулеба. Попередив, що спитаю, як співпрацювати з соціальними службами, які співпрацювати не збираються.

— Та дам я вам ті номери. Лякає він мене тут. Зіна, дай йому дітей, — пробуркотіла соціальна працівниця, і все ж видала Грінішиним контакти дітей у складних життєвих обставинах. Щоб у Покровську почалась “Добродетель”.

Робототехніка та карантинна кухня

Заняття в центрі зазвичай проводяться в колі - ніяких парт - фото 82350
Заняття в центрі зазвичай проводяться в колі - ніяких парт

 

Доки Євген з акуратним благоговінням вивантажує на стіл груду деталей, які планують стати роботом, на стерильній кухні пані Яни щось шкварчить та апетитно пахне на весь центр. Під час першого карантину Грінішини заснували благодійну кухню — до ковіду діти могли регулярно приходити на гарячі обіди. З початком пандемії ситуація ускладнилась ще більше: через коронавірус закрили інтернати, 32 дитини мусили повернутись до Покровська. До сімей, які не завжди мають можливість повноцінно годувати власних дітей.

У них бідові батьки: алкоголіки і наркомани. Не всі погодились, щоб ми розвозили їжу: соціальна служба моніторить умови життя, і батьки боялись, що у них заберуть дітей. Декілька сімей з жахливими умовами заявили, що пустять нас тільки після карантину. Як сказала одна жіночка з соціальної служби — свої права вони знають дуже добре, а от права дітей утискають, — ділиться Євген.

Грінішини готували, фасували та розвозили гарячі обіди п’ять днів на тиждень. Паралельно Євген намагався налагодити процес спілкування з сім’ями, привозив християнську літературу — і моніторив, чи діти в родинах не страждають від домашнього насилля. Найвразливішими з уже й так вразливих були діти з ДЦП та розладами аутичного спектра — адже часто вони навіть не можуть розповісти, що п’яні батьки їх б’ють чи знущаються в інший спосіб. Усе, що вдавалось побачити на місцях, Євген передавав у соціальну службу. Інколи батьки ставали на рівнішу стежку, інколи соціальні працівники все ж забирали дітей до дитбудинків — подалі від зовсім запущених випадків.

Діти центру - фото 82351
Діти центру

 

В Донецькій області діти не сильно мотивовані навчанням — не знають, ким хочуть бути. Наші традиційні професії — шахтар, кухар і перукар. Чудово, коли дітям це дійсно подобається, а не “нічого не вмію, нічого не знаю, нічого не хочу, буду ким-небудь”, — поморщився Євген паралельно слідкуючи за біганиною наймолодших. — І “ким-небудь” стає тяжка фізична робота шахтаря. Тому ми намагаємось дати їм альтернативу — пояснити, що можна жити краще, яскравіше, цікавіше.

Сюди ми приїхали подивитись на новий клас роботетехніки. “Добродетель” виграла грант на подібну новацію від “Української освітньої платформи”, і уже кілька місяців як отримала роботів, щоб мотивувати дітей до навчання.

Логіка проста, як двері — існує небагато способів зацікавити школяра логарифмами, інтегралами та іншими математичними вихилясами, які він змушений кропітливо виводити у зошиті. В той час як Покровськ — місто, у якому все так чи інакше крутиться біля шахт та їх обслуговування, тому найпростіший вихід після школи — піти в гірниче училище. Найпростіший не завжди означає найкращий: велика кількість шахт наразі зачиняється, шахтарська праця є доволі шкідливою для здоров’я, виплати зарплати затримуються. Умови такої праці не є легкими, тож вибір професії шахтаря повинен бути свідомим.

Щоб дати дітям більше альтернативи і більше коло вибору, розвинути у них логічне мислення та інтерес до галузі, не дуже популярної в Покровську, Грінішини й вигадали ідею з робототехнікою. Бонусом йде повзуча спроба зацікавити дітей алгоритмами, математикою та англійською.

У нас навіть є хлопець, якому не дуже вдається з успішністю в школі — а тут у нього стало все виходити ліпше за інших. Навіть зняв відео і показав мамі, яка таких геройств теж не очікувала, — хвалиться Євген і починає пояснювати, як все це розумне Лего можна скласти в щось прямоходяче.

Партія в теніс - фото 82352
Партія в теніс

 

На заняття з робототехніки постійно ходить четверо дітей. Щоб скласти робота, потрібно закачати додаток на телефон, який видасть чітку покрокову інструкцію, як поводитись з купою детальок. Додаток дозволяє програмувати кроки, стріляти, керувати рухами, навіть записувати фрази та голосові сигнали. Грінішини обрали набір, який дозволяє підвищувати складність після кожного пройденого етапу, щоб інтелектуальне навантаження підвищувалось рівномірно.

Центр — місце, куди можуть приходити діти зі складних життєвих обставин, щоб відчути себе у безпеці. Робимо, що можемо: англійські клуби, математику, домашку, читаємо і розбираємо разом Біблію. Ми, як люди, можемо погодувати, можемо зробити з ними уроки, але життя їхнє від цього не зміниться, — пояснює Євген, за сумісництвом пастор баптистської церкви. — Життя може змінити тільки Христос. Тому ми розповідаємо їм про Євангеліє.

Постійно до центру ходять двадцять дітей. Хоч він і орієнтований більше на СЖО, але приходять школярі й з більш нормотипових родин — дитячих гуртків у Покровську небагато, а ті, що є — досить дорогі. Господарськими справами для центру займається пан Данило, колишній шахтар, який перейшов у IT-сферу. Пояснює, що ця робота для нього — відповідь на Боже благословіння.

Якщо Бог багато тобі дає, зажимати лише для себе не варто. Тому ми хочемо відкрити більше таких дитячих центрів у Донецькій області. Досягати батьків через дітей, — говорить пан Данило.

У центрі діти долучаються до нормального соціального життя: до чистоти, походів у кіно, нормальної гігієни. Відро для сміття, мило в туалеті, не кидати фантик від цукерки мимо урни — прості речі, які деякі з дітей чують чи бачать далеко не щодня.

У нас нема інституту сім’ї. Зате є кафе, парки, і випивка, — зітхає Євген. — Ми постійно пробуємо збирати батьків, щоб говорити з ними. Робили майстер-класи: як реагувати на булінг, як дати дитині безпечний простір в інтернеті, як мотивувати своїх школярів. Але особливої активності поки немає. Працюємо.

Але рук у “Добродетели” не вистачає. Грінішини моляться про допомогу — раніше у центрі працювала пара іноземних волонтерів, яка повернулась закордон, ще одна пара поїхала на роботу до Києва через неможливість працевлаштування у місті.

Діти не хочуть звідси йти. Це було однією з наших цілей. Не ходіння в школу, не гурток, де когось до чогось змушують. Ми про дружбу, про відчуття плеча. Про можливість відчути себе любленими.