Вкотре РПЦ звертається до «неканонічних» Церков про покаяння, повернення до «істини» і т.д. Ми, греко-католики, думаю здебільшого скептично відносимося до таких звернень. І навіть якщо ми й повторимо іноді цю ідею – щодо неканонічності наших братів – то, все ж таки, здебільшого з неохотою. Напевно чи не в одного у нас родичі належать чи до Церкви Київського Патріархату чи до Автокефальної, тому ледве чи ми на 100 відсотків хочемо повторювати собі (та й їм), що вони неканонічні? А що робити? Взагалі ми якось, нібито й не проти, щоб вони стали канонічні, але …

Ну як це можливо? А Рим, а Москва?.. Ой, так все складно… Ось, добре що хоч признають за нами канонічність, бо за баламандськими домовленостями мало й ми не отримали подібний статус, бо ж мали дуже малу «канонічну» територію. Нічого, потім сказали, що вона більша. Щоправда інколи до нас й далі мають свої претензії більш важливіші центри християнства, та – нічого, якось тягнемо, та й «неканонічні» якось тягнуть…

А от, жили б зараз Митрополит Андрей, Патріарх Йосиф (хоча я розумію, що історія не має умовного способу), все було б так само?.. Не думаю.

Я от впевнений, ті два мужі, принаймні, не дивлячись, на вказівки представників важливіших церковних центрів, активно б спілкувалися з тими, на кого поставили тавро «неканонічних». Вони б напевне мали з ними спільні проекти. Наприклад, щодо перекладів літургічних текстів, організації найрізноманітніших заходів, та чого завгодно. Я думаю, вони тим самим спонукали б тих, що вирішують канонічність інших, думати активніше що з тією «неканончністю» робити? Цікаво, що це б заставляло більше думати, властиво Москву, бо, признаймо чесно, питання лише за голосом звідти. Рим повторює там сформовані тези по цьому питанню, щоб підтримувати хоч якісь відносини з білокам’яною; ми ж повторюємо позицію Риму. Зі свого боку, практично аналогічно (!), помісні Православні Церкви повторюють думку Москви. (А як недавно «мистецьки» було проігнороване побажання Костантинопільського Патріарха Варфоломія митрополиту Володимиру (Сабодану) щодо об’єднання в українському Православ’ї!). І все це для того, щоб уникнути зайвих проблем, непорозумінь. Ось і вся еклезіологія! Видається, богословських мотивів в ній небагато.

Так, ми можемо скільки завгодно обурюватися ідеологією чи еклезіологією, яку чуємо з вуст чільних провідників Московського Патріархату чи церковного Риму, проте з гіркотою маємо визнати, що свого власного бачення вирішення цієї складної ситуації, від якої, в першу чергу, самі страждаємо, не маємо!  

Ради справедливості, все ж варто, зазначити, що мінімальні контакти з «неканонічними» є: якісь принагідні спільні декларації чи молебні, кілька викладачів греко-католиків мають лекції у Семінаріі імені Патріарха Мстислава у Харкові, та все ж цього замало. Також недавно було розпорядження Предстоятеля УГКЦ щодо утворення екуменічних комісій в єпархіях (цікаво було б почути їх напрацювання за кількамісячний період). Та все ж до повідомлення типу «Відбулася офіційна зустріч Предстоятелів УГКЦ, УАПЦ і УПЦ КП…»  ми не доросли, бо…