Нинішнє євангеліє (Йо 2: 12-22) є криком Бога до тих, які вважають, що правдиво Йому служать і правдиво почитають. Слава і дії Христа в храмі перед Його страстями не є чимось новим у релігійній традиції. Перед ним багато пророків зверталось до релігійних очільників (власне, передусім до очільників!!!) Ізраїля із критикою їх релігійного "православ'я". І суть звернень була зовсім не в тому, що вони "неправославно" звершують богослужіння. В цьому не було жодних проблем і в часи Ісуса Христа. Все відбувалось у строгій відповідності до "рубрик", "згідно з Законом", там панувала літургійна однозгідність.

Храмова критика пророків і Христа не стосується ані пишності богослужінь, ані стилю літургійного одягу. Вони не говорять про тривалість богослужінь, ані про їх змістове наповнення. Проблемою не було навіть те, що у храмі міняли і продавали. Цього вимагала "зручність" звершення богослужінь. Всі - паломники, перекупки, священики - були, в принципі, задоволені. Все "працювало".

В чому ж тоді "проблема" пророків і Христа?

Їх проблема чи радше сказати ПРОБЛЕМА полягала і донині полягає в тому, що за богослужіннями не видно Бога. Богослужіння стали важливішими за МОЛИТВУ. Ризи важливіші за те, заради чого їх вбирають. Титули важливіші за те, що вони лише іконічно являють. "Правильність", "чистота", "кошерність" жертви важливіша за саму жертву. Можливість "купити правильну жертву" є проблемою Христа і пророків. Спроби "змусити" Бога діяти через "правильні" жертви, які приносяться в "правильному" місці, "правильними" священниками за "правильним" уставом - ось у чому ПРОБЛЕМА Христа. Проблема настільки велика, що Він злиться, Його ревність палає, Його руки здіймаються на биття (привіт всім, які вірять в те, що Христос завжди підставляв щоку) людей, на нищення "приватної власності", Його дії спонукають до заколоту в народі, вони "ображають релігійні почуття вірних".

"В чому суть" - питають його здивовані колективні "юдеї" (= віруючі).

Суть у тому, що людський вимір релігії, як і усе людське тяжіє до "релігійності", "побожності", "благоговіння", які як усе людське тяжіє до самодостатності, до виключення з неї Бога. Релігія стає подібною до євангельської Марти, яка дбає про багато, але забуває, що потрібним є ЄДИНЕ, чи радше навіть Єдин - Єдин свят, єдин Господь Ісус Христос на славу Бога Отця. Амінь. Саме релігійний ритуалізм (не ритуал!) Старого Завіту унеможливив колективним "юдеям" побачити Христа. Вони були настільки впевнені, що "мають Бога в своєму храмі", що не змогли побачити Його там, де Він сам власновільно захотів бути - серед них, не обмежений храмом, який вони будували сорок шість років. Це не вкладалося у їх "релігійність" статичного Бога, локалізованого на херувимах навіть не у храмі, а в маленькому порожньому приміщенні із назвою святая святих. Бога, Який ходить у тілі людини Ісуса Христа, вони жодним чином не хотіли бачити. Ще в гості напроситься як до Закхея, почне випитувати дещо як самарянку, свиней наших в морі змарнує. Ну вже нє. Краще хай слова символу нашої віри звучать "і вдруге прийде", замість "і знову гряду". Нам цілком підходить Бог отців наших (тобто - минулого) і Бог життя майбутнього віку. Але тепер ми тут самі розберемся з тим, що "боговгодне".

Чи засвоїли люди "урок" Христа 2000 років тому?

З того, що можна спостерегти дотепер, явно ні. Класичні церкви дбають про сакральну архітектуру, колір риз у Квітну неділю, плекання братерських стосунків із "улюбленими братами" набагато більше ніж про те, щоб вчитися бачити Христа у своєму ближньому. Як інакше пояснити неможливість євхаристійного сопричастя між церквами-сестрами? Думаю, що на Страшному суді до очільників церков, окрім класичних запитань про голодних, спраглих, ув'язнених, хворих буде ще одне - співслужителем на Божественній Літургії хотів бути Я і ви Мене не допустили. Не допустили, бо вважали не цілком достойним єдності або просто не впізнали!
Торги про перехід на новий календар в УГКЦ тривають від Берестейської Унії: "(Ми) готові прийняти новий календар, якщо не може залишитися по старому, однак без порушення Пасхалії і наших свят так, як це було в часі згоди, бо маємо деякі свої особисті свята, яких панове римляни не мають" - казали отці (Артикул 6). На жаль, Конгрегація зважила «наскільки завгодно, на Найяснішого царя московського, щоб його не роздратувало це нововведення» і залишила прохання про календар здорового глузду до часів, коли це буде на часі, які так і не настали.

Релігійність вбиває релігію так само як традиціоналізм вбиває традицію. Релігійність спотворює релігію аж до тієї міри, що центр релігії перестає відігравати будь-яку роль. Релігійність дозволяє закривати очі на очевидні помилки в ім'я особливої "божественної логіки" за якою вечірня зранку і утреня увечір перестає бути проблемою, а стихира, яка оспівує суботній відпочинок Христа в п'ятницю зранку не викликає питань у тих, які прийшли на молитву, ой, вибачте, на відправу. Поцілувати плащаницю є важливішим за те, щоб взяти участь у богослужінні встановлення Тайної вечері, а побути на службі читання Євангелій Страстей перемішаних із проклинанням юдеїв, які вже давно відійшли до своїх праотців, вважається важливішим за пасхальне чування, яке вже давно ніяким чуванням не вважається, і відтак марґіналізоване до служби Василія Великого з вечірнею на якій читають євангеліє зі словами ангела "Його (Христа) нема тут" в той час, коли плащаниця з символічно представленим на ній тілом Христа спокійно лежить собі у гробі. Це все "священні помилки" релігійності, які вбивають релігію, те прекрасне і логічне у ній, яке могло б промовити до людини, стати її молитвою, але, задля "пасторального добра вірних" надалі залишається відправою.

Релігійність вбила поцілунок миру - цей справді християнський вислів родинності і братерства у Христі - марґіналізувавши його до "символічного" поцілунку клириків у святилищі. Такий "поцілунок миру" не має нічого спільного із християнською літургією. Суть поцілунку в тому, щоб ВСІ присутні на вечері любові Христової потвердили, що вони браття і сестри у Христі і то не символічним, а реальним родинним поцілунком таким, яким вітаєш реальних батька, матір, брата, сестру.
Справжня релігія не забирає все прекрасне у світі, щоб сховати його в святилище. Вона виносить Бога зі святилища, щоб дати Його людям, які мали б понести Його в світ. Суть святилища не в тому, щоб купити і принести туди "досконалі" дари. Суть в тому, щоб принести туди "серце сокрушенне і дух смиренний", які Господь зцілить і не залишить у святилищі для себе, а віддасть назад Тому, хто приніс зціленими і сповненими Його Духом.

Ось у чому Проблема Христа і пророків. І ось чому церква мусить постійно братися за мотуззя Христове, робити з нього бич і реформуватися, перекидаючи столи і виганяючи торгашів святинею. Торгашів, які роблять для храму Божого насправді дуже багато доброго. Вони оздоблюють його і дають можливість побачити велич Божу. Але роблять при цьому і багато злого. Вони перетворюють храм Божий у печеру розбійників, у якій зібрано багато благ, які насправді належать і мають слугувати не так святилищу як народові Божому. Інакше новий Ізраїль знову стане старим, тим, якого він звинувачує у відомому молитовному тексті шостої седмиці посту, якраз перед святкуванням Великого Тижня: "Ізраїль одягався в кармазин і вісон, сяючи священичими й церковними одежами. Багатий на Закон і пророків, він насолоджувався богослужіннями згідно із Законом. Але поза брамами міста він розіп'яв тебе, Доброчинцю, що сам став убогим, і після розп'яття відкинув тебе, що вічно перебуваєш у лоні Бога Отця."