Історія, яка повторюється: угорська політика щодо Мукачівської греко-католицької єпархії
Я досліджую історію Закарпаття і проілюструю цю тезу прикладами звідти. Самі сучасні процеси в Мукачівській греко-католицькій єпархії: дискусії щодо її подальшого статусу спонукають до цього.
У XVIII ст. угорський латинський єпископ Яґеру Кароль Естергазій дуже сильно виступав проти того, щоби Мукачівська єпархія стала незалежною від його опіки. Загалом упродовж названого століття мукачівські єпископи були принижені й підпорядковані угорцями яґерським латинським єпископам в якості «обрядових вікаріїв». Угорські єрархи не визнавали за мукачівськими титулу «Екселенція» і не вважали рівними собі, лише нижчими. Звісно, що траплялися тоді серед мукачівських єпископів і люди з твердими моральними принципами, які протестували й відстоювали свої права. Такими були, наприклад, Мануїл Ольшавський, Іван Брадач.
Коли у 1760-х роках мова зайшла про канонічне встановлення Мукачівської єпархії, тобто звільнення її з-під опіки сусіда, то єпископ Естергазій місця собі не знаходив. Він переконував Апостольську столицю, що це спричинить «велику втрату для святої унії». 13 березня 1767 р. цей угорський єрарх узагалі написав до Риму послання, що містило 113 (!) пунктів про те, чому не треба встановлювати Мукачівську єпархію. У 1770 р. цей одіозний документ вийшов друком в Яґері під назвою «Opinio de episcopatu G. R. Munkacsiensi non erigendo». Натомість допомогу єпископові Івану Брадачу у встановленні Мукачівської єпархії надавав прокуратор василіян Київської митрополії о. Ігнатій Володько, ЧСВВ. Через нього Київська Церква подавала МГКЄ рекомендації щодо того, як звільнитися від настирливої «опіки» сусіда. І цісарева Марія Терезія зрозуміла суть справи та підтримала греко-католиків. В цьому і її роль: імператриця не подарувала зненацька єпархію, вона відгукнулася на прохання. Якби духовенство і вірні МГКЄ не відстоювали наполегливо свого, то нічого їм би й не «подарували». Твердження про «подаровану єпархію» – це міф, навіть маніпуляція. Це звичайна обіцянка: «Ви розслабтеся, а ми за вас все зробимо». Дуже багато разів в українській історії за українців сусіди робили так, що українці опинялися і без держави, і без елементарних прав на своїй землі. Тепер українцям обіцяють знову…
Слід відзначити, що Естергазі доволі методично чинив наклепи на єпархію і її єпископа, доносив до Апостольської столиці неправдиву інформацію про те, що владика Брадач – «людина підлого сумління», обзивав його «злобним чоловіком», «крутієм», «чоловіком зіпсутої совісті». Також угорський єрарх лякав Апостольську столицю тим, що греко-католики, мовляв, тільки й чекають звільнення з-під влади його, Естергазі, аби перейти «на схизму». А все ж, тодішньому мукачівському єрархові вистачило відваги відповісти агресору: «Я признаю, що славна родина Естергазіїв велика й могуча. Та в совісті можу спокійно сказати, що й вона не в силі направити тої великої шкоди й кривди, що їх Ваша Екселенція заподіяла з’єдиненому духовенству, вірним і святій Унії».
Дійсно, виснажений цією боротьбою, Іван Брадач помер на сороковому році життя, але не зрадив рідній Церкві і рідному народові. Зайве говорити, що перед єрархом XVIII ст. було набагато більше перешкод, ніж перед якимось з єрархів України тепер. Просто у нього була воля діяти і він був людиною дієвих та глибоких християнських переконань – людиною віри. Міг опустити руки і радіти життю, але ні: він йшов за сумлінням. Тому лишив по собі добру пам’ять.
У 1771 році Мукачівська греко-католицька єпархія таки була канонічно встановлена Апостольським престолом, угорське лобі зазнало поразки. Але й греко-католикам Закарпаття святкувати було рано, адже вони цілковито не перемогли. Бо це не було жодне sui iuris, ніхто про це навіть не мріяв. 1771 рік до sui iuris МГКЄ не має жодного відношення. Річ у тому, що, канонічно встановивши єпархію, Апостольська столиця зобов’язала мукачівських єпископів, як запідозрених у схизмі через наклепи з Угорщини, щороку складати визнання віри письмово і надсилати нунцієві. Більше того, МГКЄ підпорядкували угорському римо-католицькому примасу, Остригомському архиєпископові. І єпархія була підпорядкована йому аж до 1937 року. Коли ж у 1939 р. Угорщина, тоді союзник нацистської Німеччини на чолі з Гітлером, окупувала Карпатську Україну, то Мукачівську єпархію знову підпорядкували угорському примасу. Звісно ж, що це все також виправдовували «турботою про святу унію». Також угорська влада не визнавала за тодішнім мукачівським єпископом Олександром Стойкою, який пішов на угоду з нею, титулу «Екселенція», хоча право на це мали навіть помічні єпископи, а застосовували до нього титул «Всесвітліший» – титул, належний до папських прелатів. Єпископа Олександра узагалі хотіли скинути і замінити на ще більш покладисту кандидатуру, але Апостольська столиця не дозволила аж такі маніпуляції. Відтак єрарх раптово помер у 1943 році – місцеві священничі родини зберегли перекази тих часів, що його отруїли...
По смерті Олександра Стойки опіку над МГКЄ надали угорському гайдудорозькому греко-католицькому єпископові Міклошу Дудашу. І він був налаштований урядувати довго. Навіть блаженного єпископа Теодора Ромжу у 1944 р. призначили не єпископом ординарієм, а тільки помічником єпископа Міклоша. Примітно, що це також виставляли, як «турботу» про греко-католиків. Самим же українцям греко-католикам у МГКЄ угорська влада забороняла бути українцями, а намагалася створити з них окремий маленький народ, який би було легко асимілювати.
Властиво, ці угорські прагнення були давніми і їх підтримували також численні (що тут приховувати: їх було багато) представники інтелігенції із Закарпаття, які отримували від Угорщини гроші (ґранти), посади, компліменти… Як тут не згадати спробу одного такого діяча, Євгенія Сабова, підкупити собі о. Августина Волошина на початку ХХ ст. Сабов тоді, в пориві вдаваної щирості, сказав Волошину: «Єсли би русини наші жили не під Карпатами, не коло Галичини, но даґде коло Сеґедина, тогди би я знав виробити із них одну образцеву народність (minta nemzetiség), но під Карпатами, близь до Львівського митрополита, опасна є руська культура». Тому українців Закарпаття всіляко намагалися ізолювати від решти українців, щоби поділяти і владарювати.
Та в 1940-х плани Угорщини в цьому напрямку не дозволила втілити її поразка у Другій світовій війні. Після неї ті українські села, які залишилися в складі Угорщини, остаточно мадяризувалися. Феноменальним на перший погляд є те, що у країнах, звідки особливо «турбуються» про долю МГКЄ, в тому числі як «русинської», немає жодної «русинської Церкви». Є Мадярська, є Словацька… В Угорській ГКЦ взагалі немає парафій, де служать церковнослов’янською мовою: там ніхто не ставить під сумнів угорську ідентичність і право Церкви бути з власним народом. Своєю чергою, в Словацькій ГКЦ невпинно відбувається заміна церковнослов’янської мови богослужінь на словацьку, що викликало чимало нарікань і конфліктів вірних у парафіях. Між іншим, один словацький єрарх, про якого говорять як про потенційного майбутнього єпископа мукачівського, приїхавши кілька років тому на Закарпаття, неспроста не зміг вимовити фразу «український народ» і «українська земля» в Ужгороді, а вперто повторював «цей народ», «ця земля»… Це викликало обурення серед вірних. Подібних маркерів спостережлива людина може побачити в наших сусідів доволі багато. Тож усі мають право бути собою, тільки українці, на чиєсь переконання, мають бути тим, ким їм кажуть сусіди? Чому сусіди так настирливо маніпулюють терміном «русини», «Rutheni», щоби ділити українців у політичному і церковному відношеннях? Насправді «русини» – одна з історичних самоназв українців, і на Закарпатті воно поширилося завдяки впливу з Галичини.
Здавалося б, давня це все історія. Але недавно стало відомо, що поїздки сусідів до Апостольської столиці у справі МГКЄ та її «опасної» для декого потенційної єдності з УГКЦ, відновилися. Зокрема, архиєпископ і митрополит гайдудорозький Філіп Кочіш радить Апостольській столиці не приєднувати МГКЄ до УГКЦ, знову обставляючи свої інтереси як «турботу» про Церкву. Його Блаженство Глава Мадянської ГКЦ, як передають ЗМІ, твердить, що МГКЄ перебуває «глибоко в його серці». А проте чому тоді ігнорувати голоси з самої МГКЄ? Чому говорити в Апостольській столиці такі речі, що не відповідають дійсності? Наприклад, нащо твердити, що МГКЄ «завжди була підпорядкована прямо Папі»? Ми ж знаємо з «Ужгородського півуставу» XIV ст., що принаймні Мараморош був у єдності з Київською митрополією. Відомий історик МГКЄ о. Михайло Лучкай писав також, що перший відомий мукачівський єпископ Іван у XV ст. поминав саме Київського митрополита. Знаємо і те, що представник мукачівського єпископа брав участь у роботі Берестейського собору 1596 року, його православної частини. Сам мукачівський єпископ приїхати не міг «через перешкоди», яка каже джерело. Ми знаємо, що принаймні один мукачівський єпископ, Петроній, у 1600 році брав участь у Синоді румунської Церкви в Яссах – ця переорієнтація сталася внаслідок тимчасового завоювання Мукачева румунським воєводою Михайлом Хоробрим. Відомо й те, що Ференц Ракоці у 1707 році звертався до Київської митрополії, аби звідти призначили мукачівського єпископа з усіма наслідками, що випливають з цього факту. Зрештою, чому говорити, що МГКЄ «завжди була підпорядкована прямо Папі», якщо Високопреосвященному Митрополиту добре відомо, що вона була тривалий час підпорядкована спершу яґерським єпископам, а відтак угорським примасам? Одна з можливих відповідей на питання про причини цих усіх замовчувань – бажання нав’язати ватиканській дипломатії свою власну амбіційну лінію. Мовляв, якщо нам не припаде, то хай і УГКЦ не буде; хай МГКЄ побуде у підвішеному стані до зручнішого моменту.
Просто вражає, наскільки нелюдяною може бути церковна геополітика в наші часи, після стількох трагедій, релігійних і світських воєн, всупереч публічним заявам щодо турботи про гідність людини і любов до МГКЄ. Прикро, що про МГКЄ у вказаних і ще багатьох не згаданих заявах мовиться, як про об’єкт. Це сумно, бо це свідчення про стан самої Церкви. На жаль, ХХІ століття стало віком ревізіонізмів, які прикриваються вже навіть не лиш ідеологіями, а й «турботою» про Церкву.
Наступним показовим моментом, який привертає усе більшу публічну увагу в ситуації з МГКЄ, є те, що деякі гарячі голови на Закарпатті почали «натякати» тим жителям Закарпаття, які відчувають себе вірними УГКЦ, що їх будуть виселяти «за перевали». І це не просто риторика. Це – погроза громадянам України. Нагадаю, що прецедент із виселенням був: коли Угорщина – союзник Гітлера – захопила Карпатську Україну, то у 1939-му просто на вантажівках вивезла тих священників МГКЄ, які не були уродженцями окупованої угорцями частини Закарпаття. Тих уродженців загарбаного краю, які були українцями, вони депортувати не бралися, а розстріляли, помучивши, як от о. Кароля Купара або січовиків. Саме тоді закривавленою Тисою пливли тіла українців, від яких «визволяли» Закарпаття. А скільки священників і семінаристів перейшли ув’язнення і депортацію у «глибинку» Угорщини? За скількох довелося просити єпископу Стойці і цим ще більше ставити МГКЄ в залежність від режиму адмірала Хорті? Про це ж статті і книги написано… Така от історія. І вочевидь, її хтось хоче повторити, виселяючи українців із їхнього ж Закарпаття. Звісно, що держава Україна має не лиш право, а обов’язок виявляти стійкий інтерес до таких «охочих», а також до «доброзичливих» сусідів.
Яка «мораль» цього всього? Одні кажуть, історія вчить, інші – не вчить. Немає однієї думки щодо цього. Фактом є те, що історія є фактором сучасності, допомагає цю сучасність розуміти і прогнозувати деякі подальші події. Історія, навіть доволі давня, часом просто феноменально проривається у політику, навіть геополітику. Українцям потрібно вчитися, не забувати свій досвід, який часто був дуже трагічним через банальну власну безголовість і спокусу зради. Церква вчить, що не можна любити Бога, не люблячи ближнього. Чому ж тоді так багато людей, які кажуть, що вони «люди Церкви», роблять протилежне?
