- UK
Галицькі літургійності
Вкотре розгортається дискусія про синхронізацію церковних свят із астрономічним календарем. Поволі починаю розуміти те, що існує якась загальна неосвіченість, і то передусім у клерикальних колах, щодо християнського розуміння часу і святкування.
Християни не святкують минулих подій, бо в них таких просто не існує. Немає жодної християнської події, яка б мала якесь минуле, бо Христос — центр нашого святкування — не має минулого. Не було часу, коли Його не було, і не буде часу, коли Його не буде! Христос є абсолютним є! Він вчора, сьогодні, завтра — той самий (Той, Хто Є) повіки! І навіть коли Він подається, хрещається, воскресає, возноситься, возсідає по правиці і знову гряде — це не минуле, сучасне і майбутнє, а завжди присутнє вічне. Христос впроваджує вічність у час, сповнює час Собою, перетворює час із кількісного в якісний — у час нашого спасіння. І саме це святкують християни. У святкуванні Різдва Христос не народився, а рождається! Тут, тепер, для нас. Це не минула подія, це вічне ДНЕСЬ Христа для нас, у літургійному святкуванні, бо ми інакше не можемо мати досвіду вічності. Тому наші літургійні піснеспіви не про Христа минулого. "Христос рождається — славте! Христос з небес — зустрічайте!" — звернене до нас і для нас. Воно для досвіду Різдва нами, ДНЕСЬ тут і тепер.
Це ДНЕСЬ лунає у кожному реченні молитви освячення йорданської води, для того, щоб ми розуміли — у святкуванні, у цій йорданській воді Христос тут і тепер у нашій присутності знищує голови змія і освячує все творіння, і ми можемо бути причасниками цього освячення всього у Христі.
З огляду на це святкування не часового, а вічного, дати святкування для християн носять умовний, а не визначальний характер. Вони, як і все решта, — символічні. Не в сенсі того, що вони несправжні. Жодним чином. Християнські символи є найсправжнішим засобом передання досвіду, але саме тому, що вони відірвані від фізичних визначників їх самих. Свято дійсне не тому, що його святкують у точну дату звершення певної події історії спасіння, а тому, що воно сповнене досвідом Христа. Саме тому є можливими різні літургійні традиції. Вони є різними способами зробити присутнім досвід Тайної Вечері Христа. Значення не в точності відтворення, а у літургійному святкуванні, яке є молитовним запрошенням Христа і Духа Святого прийти ДНЕСЬ і діяти так само, як Вони діяли в Великий Четвер, коли Христос вчинив це вперше. І молитва Церкви — різна в різних традиціях — є підставою для Христа приходити і діяти не лише у Великий Четвер, а й в інші дні, які Церква — двоє чи троє зібрані в Його ім'я, щоб просити те, про що вони погодились — збирається на святкування.
Пасха відбулася 14-го нісана (воно може бути у будь-який день тижня), але Церква святкує її в неділю — яку називає днем Господнім, — бо збирається святкувати не минулу дату, а подію, яка відбувається вічно. Так само, як і Церква, яка є вічною, так само як і кожен християнин, який, одягшись у Христа в таїнстві хрещення, живе з Христом у вічному дні Його воскресіння. Дата не визначає святкування і не впливає на дієвість Христа, якого Церква кличе провадити, вершити це святкування.
Те саме стосується і дати святкування Різдва в Богоявління. Візантійська літургійна традиція вказує нам, що дати цих свят є доволі умовними. Літургійні тексти днів, які передують святкуванню Різдва і Богоявління, підписані так, щоб вказати, що самі свята мали б святкуватись у неділі. Так, святу Різдва передує неділя перед Різдвом, канон першого дня передсвяття має акростих (підпис) "у понеділок", канон другого дня "у вівторок" і так аж до суботи. За літургійною логікою свято Різдва мало б мати вісім днів посвяття і саме тому існує особлива неділя після Різдва Христового. Така ж історія з літургійними текстами свята Богоявління. Канони передсвять цього свята теж підписані назвами днів тижня. Причасні піснеспіви Божественних Літургій цих свят є недільними причасними.
У літургійній традиції Церков візантійського обряду можна знайти й інші приклади таких умовних датувань чи, радше, прив'язок святкування не стільки до дати, скільки до неділі, найближчої до конкретної дати. У час великого посту, наприклад, друга неділя присвячена пам'яті святителя Григорія Палами, четверта і п'ята Йоану Ліствичнику та Марії Єгипетської не тому, що ці святі не мають конкретних дат святкувань, а тому, що неділя — день Господній. День, у який Церква, збираючись на Трапезу Господню, святкує пам'ять тих, через кого Він просіяв, явив Себе світові, як вічно присутній і діяльний у своїх святих. Цих святих святкують у воскресний день, бо в них явилась живою сила Христового воскресіння. Цієї давньої традиції донині дотримується Вірменська Апостольська Церква, календар якої "прив'язаний" не до дат, а якраз до дня Господнього.
А так направду, поклавши руку на серце, Церква мусить визнати, що багато конкретних дат святих чи подій їй просто невідомі. Ніхто не може сказати точну дату, коли Христос народився, охрестився, преобразився. Ніхто не знає точної дати народження, входу в храм, успіння Матері Божої. Святе Письмо не подає їх і навіть в апокрифах їх часто не вказано. Точні дати смерті чи народження багатьох святих нашого календаря не були підставою їх святкування саме у ці дні. Натомість, церковна свідомість пам'ятала той факт, що час належить сотвореним Господом світилам, а передусім сонцеві і місяцю: "Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками." (Бут 1:14)
Християнам не було потрібно "заміняти" власними святами язичницькі свята, як вважають деякі релігієзнавці. Христос сам неодноразово говорив про себе як про Світло світу. І апостоли визнавали Його світлом істинним, якого небесні світила є лише скупим відблиском. Тому не дивно, що у всіх своїх богослужіннях Церква завжди вживала цю природну символіку світла як нагоду ще раз нагадати собі те, Хто є істинним світлом, творцем часу, днів, місяців і пір року. Вечірня і ранкова молитви обов'язково містили певні теми, пов'язані зі світлом. Згадаймо лише прекрасний піснеспів Світло тихе — благодарення за світло вечірнє, яке є образом Христа.
При встановленні формули обрахування дати святкування Свята Пасхи сонячні і місячні цикли мали важливе значення (бо це мала бути перша неділя після першого повного місяця, після весняного рівнодення, після юдейської Пасхи). Те ж можна сказати і про свято Різдва. День, коли дні ставали світлішими, сповнювались світлом, вибрали за дату святкування Різдва Христового. Але ж зимове сонцестояння 22-го грудня, Різдво святкують 25-го. Саме так. Але на час Нікейськго собору 325 року, коли юліанський календар було прийнято як офіційний для християнських країн, він вже спізнювався якраз на три дні. Зимове сонцестояння відбувалось тоді 25-го грудня. Перші джерела (календар Філокала, та джерела на які він посилається), які засвідчують дату святкування саме 25-го грудня, теж походять від того часу.
Із літнім сонцестоянням пов'язана і дата святкування Різдва Йоана Предтечі, єдиного святого, день народження якого поряд із Різдвом Христа, святкували у ранній Церкві. Ця символіка зростання світла (у випадку свята Різдва Христового) і його спадання (у випадку Йоана Предтечі) дуже добре прочитується саме в євангелії від Йоана (особливо вірш 'Йому треба рости, мені ж маліти' в Йо 3:30). Подібно і зачаття Христа і Йоана співпадають із весняним і осіннім рівноденнями.
У жодному біблійному оповіданні небесні світила не відіграють такого значення, як в розповіді про Різдво Христа. Чи не зоря вказала на Його народження? Чи не вона привела мудреців до поклоніння Йому? Можливо і нам необхідно частіше дивитись на небесні світила, які Господь премудро встановив для визначення часів, в тому числі і часів літургійних святкувань. Дискусія, яку ведуть нині щодо дати святкування Різдва Христового, зводиться саме до цього питання: 25-е грудня настає тоді коли каже, встановлений кесарем Юлієм, календар чи тоді, коли певним чином складуться небесні світила, встановлені Богом? Можливо саме тут є підказка на відповідь до наших календарних бід, якою вже скористалась більшість християнських Церков: Віддайте кесарю — кесареве, а Богові — Боже! Кесар Юлій давно належить історії, а з ним і його календар, а небесні світила донині тримає у своїй руці Господь Вседержитель, який велить сонцю сходити і світити як на праведних так і на грішних.
