Всю дорогу з Києва до Львова я простояв тоді у тамбурі вагона, ховаючи обличчя в долонях. Вагон був останнім, я дивився у кругле вікно на рейки, блокпости на дорогах, військову техніку. За вікном все зменшувалося та пропадало. Я розумів, що так само зникало моє життя. Будинок спорожнів, був захоплений та спалений офіс в Ірпені, разом із іншими біженцями пробилася через польський кордон родина з двома котами в одній корзині.

Наступні два роки я часто згадував питання жінки з київського вокзалу: «Тобі темно? Тобі страшно?".

Я бачив ексгумацію тіл в Ізюмі, потрапляв під ракетні обстріли у Миколаєві, Києві та Харкові, дивився в нічне небо, стискаючи в руках холодний метал зброї, пробирався поміж людей, що сиділи біля багаття у дворах багатоповерхових будинків. Чи мені було страшно? Так.

Темрява, що згустилася в березні 2022, не покидала мене навіть вдень. Часто я прокидався в залишених господарями будинках, дивився на запилені дзеркала з наклеєними дітьми картинками, мертві квіти, застиглий на столі посуд і розумів, що постійно бачу сон, у якому я падаю в темну воду і поринаю все глибше, глибше. Чи мені було темно? Так.

Два роки тому моє життя перетворилося на місиво, що склалося з війни, темряви та страху. Що я можу сказати про життя зараз у лютому 2024 року? Життя виявилося довшим, ніж можна було припускати. Я зустрів свій сорок п'ятий день народження у військовій формі. Я змінився не лише зовні, а й усередині: навчився надії та терпінню. Я вдячний Богу за свою родину та людей, що не не зникли, не розчинилися в темряві.

Мені все ще темно, але мені більш не страшно.