Дізнався про долю пастора, що залишив спільноту та виїхав з України під час повномасштабного вторгнення. Зараз чоловік працює прибиральником в американській школі. Я щиро вдячний йому за те, що дав місце іншому служителю та не намагається продовжувати «кар’єру». Лютер Кінг казав, що навіть вулиці можна підмітати так, ніби ти митець, що малює картину. Добре.

Але дуже багато пасторів повели себе як найманці – тут настали погані часи, тому підемо до кращої «корпорації» та запропонуємо свої послуги іншим. Українських біженців багато, ось до них-то та ще до безбожних бритів чи поляків покликав мене Господь. Не добре.

Заливши свої вівці перед лютим ворогом, ви знайшли собі інших. До певного часу, до того дня, коли знов відчуєте страх та невпевненість.

Продовжуєте насипати дрібний риторичний пил про «покликання» та «місію». Але ваше «покликання» дивним чином поєдналось із кинутими людьми та придбаною особистою безпекою. Ваша «місія» націлена на пошук додаткових ресурсів, що західні церкви та фонди почали надавати для допомоги українським біженцям, біля яких ви дуже вчасно опинилися.

Кажете про те, що Господь покликав вас служити «безбожній» Європі. Цікаво, як ви хочете виконати це служіння, що є у вас «за душою» для того, щоб засвідчити про любов вірного Бога, при цьому будучи самі невірними та покинули тих, кого мали любити вдома?

Думаю, дехто з вас вже будує стратегічні плани героїчного повернення на білому коні в пост-воєнну Україну, щоб знову стати тут «духовними лідерами» та «авторитетами», що будуть повчати нас, побитих, виснажених та травмованих війною, як треба прощати, любити та будувати.

Ні. Так не піде. Я вас не чекаю!...