Зречення Патріарха Любомира Гузара з уряду Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви стало подією, яка вийшла далеко за рамки життя самої Церкви, а відтак стала резонансним явищем у суспільно-політичну житті України. Про “відставку” Гузара мали за обов'язок висловитися владики найбільших християнських церков, чільні діячі української влади і опозиції, відомі громадські діячі. Безумовно, все це свідчить про беззаперечний авторитет як Патріарха Любомира так і Церкви, провід якої він донедавна очолював.

Власне, добровільне зречення Блаженнішого Любомира виявило не лише високий статус УГКЦ, а й зафіксувало шляхи, якими Церква відтепер прямуватиме уже з новим очільником.

Парадокс полягає у тому, що усі досягнення владики неминуче стануть викликами для його наступника і Церкви загалом. Передусім заслуговує на увагу сам факт “відставки”. Кардиналу Гузару вдалося здійснити акт передачі владних повноважень з неабиякою гідністю та благородством, і в час, коли УГКЦ утвердилася в суспільстві як впливовий чинник духовного, культурного, церковно-релігійного та суспільно-політичного життя країни. Кожен наступний глава Церкви буде змушений пам'ятати про це, щоб, принаймні, зберегти і примножити той авторитет, що його своєю працею заслужив Блаженніший Любомир.

У цьому контексті не можна оминути проблем, які успадкує новий намісник церковного престолу. Очевидно, що з висоти авторитету Гузара їх розв'язання може видатися простішим, а, можливо, навпаки — складнішим, адже допомога Блаженнішого тепер буде виключно у формі добрих порад.

Передусім ключовим залишається питання набуття Церквою патріаршого статусу. У 2004 році в Пастирському посланні “Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви” зазначалося, “ми поділяємо переконаність Патріарха Йосифа, що завершення нашої Церкви патріаршим вінцем є “овочем дозрілої свідомості” у її Божому Народі. І ми й далі утверджуватимемо в житті нашої Церкви належні патріархальні структури та патріархальну свідомість”. Водночас констатувалося, що “без благословення Святішого Отця і без належного в нас смирення наш патріархат міг би стати раною в тілі Вселенської Церкви, і саме це змушує нас бути обачними”. Іншими словами, остаточна розв'язка цієї проблеми і надалі перебуває у руках Папи Римського. Проте, це аж ніяк не означає, що УГКЦ має перейти на позицію очікування. Діяльність Блаженнішого Любомира засвідчує, що на шляху до Патріархату необхідно робити дієві кроки в Україні. Так, саме з його благословення було утворено Патріаршу Курію - важливий інститут з допомогою якого Церква сьогодні має можливість здійснювати свою місію на новому, вищому, “патріархальному” рівні.

Рано чи пізно на шляху до власного Патріархату УГКЦ доведеться з'ясувати взаємини із Мукачівською греко-католицькою єпархією, яка перебуває у прямому зв'язку із Апостольською Столицею, а отже не визнає зверхності Верховного Архієпископа УГКЦ. Зрозуміло, що факт існування двох греко-католицьких церков “свого права” на території однієї держави, аж ніяк не сприяє набуттю УГКЦ патріаршої гідності.

Свого часу Конгрегація східних церков підготувала проект Декрету про утворення Ужгородської митрополії у складі Верховної Архієпископської Церкви, який мав покласти край роздробленості греко-католиків України. Однак до цього часу цей документ не набув чинності. А отже розв'язання проблеми — попереду.

Якщо питання набуття Патріархату і взаємин із Мукачівською єпархією можна вважати “зовнішніми”, тобто такими, які слід ставити перед Ватиканом, то “внутрішні” проблеми доведеться розв'язувати самотужки.

Найнеприємніша з них, це необхідність нейтралізації впливів “підгорецьких монахів”, або ж так званої “групи Догнала”. Події на Тернопільщині, коли авантюристи, що поставили себе поза Вселенською Церквою, спробували у рейдерський спосіб захопити храм Преображення Господнього у Чорткові показали, що УГКЦ більше не може легковажити цією проблемою, а відтак має її невідкладно вирішити. Як і коли це буде зроблено? Відповідь на це питання значною мірою залежатиме від нового предстоятеля Церкви.

Зволікати ж з цим не можна ще й тому, що із “внутрішньої” проблема може стати “зовнішньою”. Пригадаю коментар ректора Дрогобицької семінарії УГКЦ о. Мирона Бендика щодо подій у Чорткові: “Цю технологію також використовували в Галичині в 90-і роки ХХ століття, розпаливши боротьбу різних “конфесій” за храми і церковне майно”. Але «не виключено, що після завершення “реформи” отці дадуть команду своїм прихильникам возз’єднатися з Російською Православною Церквою і певним чином відтворити впливи цієї Церкви в Галичині. Адже після провалу і втрати Галичини було б наївно думати, що РПЦ змириться з цією поразкою. Тому для РПЦ і певних політичних кіл у Росії вигідна “реформа” підгорецьких отців, наслідки якої давали б РПЦ хоча б якісь шанси відновлення її присутності в регіоні з високою релігійністю населення”.

Майбутні стосунки УГКЦ , зокрема її нового лідера із іншими церквами Київської Традиції — окрема тема. У Посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах», виголошеному з приводу повернення осідку глави УГКЦ до Києва Балаженніший Любомир зазначив:«Кожна конфесійна гілка Київської Церкви, історично близька до одного з християнських центрів, не мусить втрачати свої освячені часом конфесійні зв'язки. Сьогодні можна переконано стверджувати, що вимога розірвати ті чи ті зв'язки, яку так часто озвучували в історії України, довела свою неспроможність. Заміна юрисдикційної підлеглості на сопричасне сестринство дала б можливість не лише зберегти цінні аспекти дотеперішніх зв'язків, а й збагатити ними спільну скарбницю Київської Церкви». Інакше кажучи, він запропонував шлях християнської єдності, який не руйнує благочестя кожної із церков, а враховує реальний історичний досвід їх співжиття.

Наскільки аргументи та ідеї кардинала Гузара виявляться актуальними покаже час і значною мірою діяльність його наступника.

Богдан Червак,

парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця

на Аскольдовій Могилі