Говорячи про мучеництво, то що у сучасних умовах можемо так називати? Зараз бачимо страшну жорстокість ворога, який вбиває, попередньо знущаючись із полонених й ув’язнених на окупованих територіях. Чи таку смерть можна називати мученицькою в християнському контексті? Адже може і не йдеться про смерть конкретно через сповідування християнства, але серед цих жорстоко вбитих людей є теж християни, а також священники (чи можуть цих священнослужителів визнати згодом священномучениками)? Папа Франциск, роздумуючи про мучеництво, наголосив, що вбивати в Боже ім’я не можна, проте можемо віддавати життя за інших. І ще якщо, наприклад, військовий свідомо йде на смерть, аби рятувати інших, чи це можна трактувати як мучеництво? І чи все-таки варто зробити все можливе, аби зберегти теж своє життя?

***

Мученики в Святому Письмі

Наше слово «мученик» походить від слова «мука», або також від дієслова «мучити», тобто від терпіння, страждання, врешті смерті з цього приводу. І в цьому сенсі розуміється це важке і болюче життєве пережиття у Старому Завіті, наприклад у Другій Книзі Макавеїв, де є опис мучеництва сімох братів і їхньої матері (див. 2 Мак 7, 1-41), яких язичники катували і вбили за те, що ті не хотіли порушити приписи Тори. У тій же книзі дещо раніше описане мучеництво старця Єлеазара, якого також змушували порушити свою релігійну традицію, чи інших юдеїв, які практикували свою релігію (див. 2 Мак 6, 1-31). У Книзі Пророка Ісаї описане страждання і смерть Слуги Господнього, що пізніше стане прообразом і пророцтвом страждання і смерті Ісуса Христа (див. Іс 53, 1-12).

Новий Завіт по відношенню до мучеників використовує грецьке поняття «martys», що дослівно перекладається як «свідок». Відповідно, грецьке «martyria» (латиною: «testimonium») – це «свідоцтво», «свідчення», «доказ». Греки використовували це поняття чи то в судах, чи то в правових документах, а також в історичних збірках. Натомість автори Нового Завіту надають цьому поняттю, коли воно вживається у контексті мучеництва, релігійне значення. Згідно християнської традиції, «свідком» тобто «мучеником» може бути виключно лише той, хто «пролив свою кров», тобто віддав своє життя за Христа, за віру в Нього, за вірність Йому і Його вченню. Хоча початково на сторінках Нового Завіту поняття «martys» мало ширше значення, як і наше «свідок». Наприклад, коли Апостол Петро проповідує в Єрусалимі про Воскреслого Христа: «Оцього Ісуса Бог воскресив, – ми всі цьому свідки (грец. martyres)» (Дн 2, 32). Або коли перед своїм Вознесінням Христос висилав учнів проповідувати про Нього, тобто свідчити істину, Благу Вість і сказав до них: «Ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками (грец. martyres) в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Дн 1, 8). Проте, досить швидко поняття «martys», чи теж дещо видозмінене «martyr» стало вживатися передусім у значенні «мученик».

Таким першим відомим «свідком Христа», тобто мучеником став диякон Стефан (див. Дн 7, 54-60). Апостол Павло пізніше писатиме про Стефана так: «А коли лилась кров Стефана, твого свідка (грец. «martyros»), то і я сам стояв при тому й похваляв тих, що його вбивали, і стеріг їхню одежу» (Дн 22, 20). Книга Одкровення так говорить про мучеників: «Коли відкрив п’яту печать, я побачив під жертовником душі повбиваних за слово Боже і за свідчення (грец. «martyrian»), що мали» (Одкр 6, 9). І трохи далі, описуючи язичницький Рим, що переслідував християн, як «велику блудницю» чи «великий Вавилон», автор пише: «Я бачив, що жінка впилася від крови святих і від крови свідків Ісуса» (Одкр 17, 6).

Варто сказати, що першим мучеником-свідком і прикладом-взірцем для всіх інших мучеників, є сам Ісус Христос. Книга Одкровення називає Його «свідком вірним і правдивим» (див. Одкр 1, 5; 3, 14). Його страждання і смерть на хресті, тобто мучеництво, характеризували такі елементи, про які говорять євангелісти, і які стануть пізніше еталоном та «лекалом» для всіх християнських мучеників: добровільність, страждання за правду, невинність, наповнення Божою благодаттю, мовчання на наругу та оскарження, не проклинання своїх мучителів, молитва до Отця про вибачення їм цього їхнього гріха. Наприклад, особливо у Євангеліста Луки досить чітко прослідковуються ці всі елементи мучеництва Христа (див. Лк 22 і 23).

Крім особистого виміру, тобто «смерті для Бога Отця» чи «заради Бога Отця» мучеництво Христа має теж суспільний вимір: «смерть за народ» заради «спасіння людей». Про це сам Ісус говорив раніше: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але — послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт 20, 28). Мучеництво Христа, потім Стефана, інших Апостолів чи учнів Христа – це жертва свого життя для Бога, заради Бога, і задля всіх інших вірних. Це «свідоцтво» навіть не настільки Богу, Який і так знає все, наскільки всім іншим, які це мучеництво бачили чи про нього чули.

Христос ще задовго до свого страждання і смерті готував також учнів до мучеництва і підкріплював їх такими словами: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтесь радше Того, хто може погубити душу і тіло в пеклі» (Мт 10, 28). Взагалі, всі пізніші мученики у певному сенсі не страждатимуть самі, лише долучатимуть у своїх стражданнях і смерті до страждання і смерті Христа. Читаємо в Книзі Одкровення: «Це ті, що прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і вибілили їх у крові Агнця» (Одкр 7, 14). Мученик – це той, хто співстраждає з Христом, і в цьому сенсі є свідком Його спасительних і унікальних страстей і відкупительної смерті.

Мученики в християнській традиції

Властиво, Новий Завіт називає «святими» тих, які були охрещені (див. 1 Пт 2, 9). Проте у стислому сенсі, тобто такими, яких пізніше канонізуватимуть, і зазвичай мощі яких використовуватимуть для то літургійних цілей, то «святими» були лише мученики. Всі інші натомість, які вели святий спосіб життя і постраждали за віру, але не зазнали смерті, називалися «сповідниками» (лат. «confessores»). Культ святих-мучеників починається з середини ІІ століття, десь з мученицької смерті св. Полікарпа, єпископа Смирни. У творі «Проти єресей», автором якого був учень св. Полікарпа, а саме св. Іреней, перекладач з грецької на латинь термін «martyr» так його і залишає, просто транслітеруючи (див. Іреней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 18, 5). Тобто, це поняття у під кінець ІІ століття стало вже загальним і розумілося просто як «мученик за віру», справжній свідок, на взірець Христа. Так, сповідники теж у певному сенсі «свідки», зазнаючи гонінь і терпінь за Христа, і вони теж у своєму сповідництві уподібнюються до Христа (пор. І Тим 6, 13). Проте мученики є «свідками» у повному, есхатологічному сенсі: вони віддають своє земне життя, свідчачи про життя вічне, про наше остаточне призначення, про Царство Боже.

До мучеників було особливе ставлення, при чому, зважаючи на сам факт мучеництва, яке настало можливо не з Божої волі, проте по Божому Провидінню, попереднє життя, слова, вчинки того, хто пізніше віддав життя за Христа, вважалося святим і пророчим. А це тому, що після мученицької смерті, такий хтось йшов відразу до неба, до Дому Отця, до товариства ангелів і святих, відповідно через теж Провидіння Бог промовляв через такого у певен спосіб ще перед його смертю, за земного життя. Також мученик ставав у християнській побожності «заступником», до якого можна звертатися з проханнями, тобто молитвами, подібно як за життя до нього зверталися з проханнями про допомогу, про молитву, про благословення. Цей культ молитов до святих-мучеників у небі також мав на меті засвідчити, що мученик не помер, але продовжує жити і заступатися за тих, за кого заступався тут на землі, за життя. Цей мученик в небі, крім того, що був прикладом до наслідування стійкості у вірі, продовжував теж бути другом, з яким християни на землі спілкувалися.

Деякі християни так захоплювалися мучеництвом, що самі навіть шукали нагоди до цього. Це називалося «бажаним мучеництвом». Вчення Церкви щодо цього однак підкреслювало, що мучеництво є Божим даром, є покликанням, тобто декого Бог, у своєму Провидінні, кличе випити до кінця келих, подібний до страстей і смерті Сина Божого, інших натомість не кличе до цього. Тому мучеництва не належить ані шукати, ані відкидати, якщо вже до цього моменту дійшло.

Починаючи від св. Климента Олександрійського, мучеництву надається статус подібний до Таїнства Хрещення: одне і друге відкриває брами неба. Мало того, якщо хтось повірив у Христа, і ще лише готувався до прийняття Хрещення, проте не встиг цього зробити, бо якраз було переслідування і його вбили, то таке мучеництво вважалося «хрещенням кров’ю», тобто виправдовувало дану людину з усіх її гріхів, і відповідно людина, як вірила Церква, отримувала вічне спасіння в небі.

Про «хрещення кров’ю» писав у середині ІІІ століття св. Кипріян Карфагенський. У одному зі своїх послань з 256 року, відповідаючи на питання, чи не втратить катехит, схоплений і вбитий за віру в Ісуса Христа, «надію на спасіння і нагороду за визнання віри, тому що він раніше не відродився з води», відповідає, що «безумовно, не позбавлені Таїнства Хрещення ті, які охрестилися найславнішим і найбільшим хрещенням кров’ю» (Кипріян, Послання 72, 22). У середині IV століття св. Кирило Єрусалимський у своїх Катехезах, виголошених у Великий піст 348 року, говорить що «якщо хтось не приймає Хрещення, тоді той не має спасіння, за винятком мучеників, які і без води отримують Царство» (Кирило Єрусалимський, Хрестильні Катихизи, ІІІ, 10). Ця традиція і вчення збереглося до наших днів і тому у Катехизмі Католицької Церкви читаємо: «Церква завжди мала сильне переконання в тому, що хто зазнає смерті за віру, не отримавши Хрещення, є охрещений своєю смертю для Христа і з Ним. Це Хрещення кров’ю, як і бажання Хрещення, приносить плоди Хрещення, хоч воно і не є таїнством» (ККЦ, 1258).

Переслідування християн на початку мало локальний характер, і лише в середині ІІІ століття, десь починаючи з 250 року, за правління імператора Деція, мало місце перше, як здається, загальнодержавне переслідування і відповідно – ціла маса мучеників. Взагалі, Церква часом уявляла мучеництво як суттєву цеху своєї ідентичності. Тому коли 313 року імператор Костянтин своїм едиктом припинив переслідування, а християнських мучеників значно поменшало, у деяких церковних колах почалася екзистенційна криза: чи Церква без мучеників і далі є Церквою Христовою? Роль «заступників» у Церкві тепер перейняли монахи, які після припинення переслідувань почали інтенсивно розвиватися, а самі мученики з реального життя потрапили до літургії, тобто Церква згадувала їх підчас богослужінь. Щоправда, реальні мученики були і пізніше, чи то на рівні державному, бо після Римської імперії були інші імперії чи режими, ворожі християнам, чи то на рівні індивідуальному, і ці два рівні тривають до нашого часу.

Після вщухнення переслідувань святими, які відійшли з цього світу, ставали не лише мученики, але вже і «сповідники» або теж просто побожні християни, які були прикладом віри і моральності. Проте, мученики і далі залишалися у пріоритеті, як досконалий взірець святості, як наслідування Христа до кінця, а не лише в якомусь аспекті. Тертуліан в одному своєму знаменитому труді «Апологетика» біля 197 року написав знамениту на цілі віки фразу, а саме, що «Що сильніше ви нас переслідуєте, нас стає все більше, бо кров мучеників є насінням християнства» (досл. лат.: «semen est sanguis christianorum») (Тертуліан, Апологетика 50, 13). У тому ж творі, і теж на самому кінці, Тертуліан пише, звертаючись до місцевої влади: «Розіпніть нас, мучте нас, засудіть нас, знищте нас! Ваша несправедливість є доказом нашої невинності... Коли ми засуджені вами, ми виправдані Богом».

Дещо пізніше, відомий англійський мученик і політичний діяч XVI ст. Томас Мор так писав напередодні свого мучеництва, втішаючи свою дочку: «Ніщо не може статися, якщо Бог не хотів би цього. А все, чого Він хоче, хоча б могло видаватися нам найгіршим, є для нас найкраще» (див. Ропер Маргарита, Лист до Аніси Алінгтон: кореспонденція сера Томаса Мора).

Коротко кажучи, християни у мучеництві за віру, за Христа, крім негативної сторони, крім страждань, крім прикрощів з боку антихристиянської влади чи інших переслідувачів, вбачали теж і Боже благословення. Мучеництво ставало також якоюсь видимою і екстремальною ознакою серйозності віри християн. Тому не раз засуджувалося віровідступництво деяких вірних, які під страхом катувань і смерті за віру відступили від цієї своєї віри. Варто однак додати, що християнські письменники не раділи мазохістично, що нас, християн переслідують і як це добре. Відношення до мучеництва було подібне, як і до страстей та смерті Христа: вони сталися як наслідок людського гріха, як якесь велике зло, проте Бог вивів з них своє благословення на весь людський рід.

Мучеництво, богослов’я і контексти

Мученики є і сьогодні, і то на всіх рівнях. У релігійному сенсі про них постійно повідомляють новини, чи то з Африки, чи то з Латинської Америки. А ще зовсім нещодавно, декілька десятків років тому, таких були щороку тисячі якщо не десятки тисяч, на просторах СРСР чи теж в інших країнах соцтабору. Натомість у широкому розумінні, «мученик» – це кожна невинна жертва, якій незаконно відбирають життя. У цьому сенсі також воїни-захисники, які гинуть у бою, є мучениками. Натомість навряд чи є ними воїни-агресори, які гинуть: то просто жертви війни, яку вони ведуть, а яку їхній уряд розпочав.

Щоб мучеництво мало ознаки релігійні, а у християнстві теж – богословські і христологічні, то принаймні дві умови повинні бути сповнені: 1) вбивство має статися з приводу християнської віри (de fide), 2) вбивця проявив ненависть до цієї віри (in odium fidei). У минулому були різні дискусії серед богословів, чи не можна би було вважати «мучеництвом» не лише тоді, коли мала місце фізична смерть, але також тортури чи психічний тиск з приводу віри тощо. Тома Аквінський свого часу роздумував, чи можна би поняття мучеництва поширити теж на смерть, яку зазнав хтось, захищаючи res publica (тобто, державу) від рук ворогів, які мали намір знищити християнську віру (див. IV Sentent. d. 49. q. 5, a. 3, qc. 2 ad II).

Зрештою, поняття «смерть з приводу віри» часто має ширшу інтерпретацію, наприклад когось вбили, бо не хотів порушувати заповіді, чи будучи християнином, не хотів доносити, чи брати участь у корупції. Звичайно, це все досить плинне і дискусійне, чи завжди тут має місце принцип de fide, тому богословська канонізаційна комісія ретельно розглядає кожен окремий випадок. Дехто пробує розтягнути поняття de fide теж на смерть християнина з приводу захисту соціальної справедливості, чи теж з якогось іншого суспільного приводу. На приклад, коли мама приймає рішення народити дитину, хоча лікарі радять аборт, бо народження стане смертельним для самої матері. Якщо рішенням матері, крім материнської любові до своєї майбутньої дитини керують ще християнські мотиви, що випливають з її віри, чи така ситуація кваліфікується як «мучеництво»? Те само з іншими випадками, коли хтось дає своє життя за іншого як дар, виходячи зі слів Христа: «Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йн 15, 13). Тобто, чи вистачить щось, що має в собі «дар і жертву» з власного життя називати «мучеництвом»? З іншого боку, у всіх дискусійних випадках не завжди, щоправда, має місце у вбивці odium fidei, тобто «ненависть до віри», часто це просто злочинна ненависть чи бажання вбити задля якихось егоїстичних приводів.

У всякому разі, мучеництво у християнському сенсі має містити щось таке як віра і любов до Бога, а бажано теж до ворогів, які це мучеництво виконують. В ідеалі, як це бачимо на прикладі Христа, і потім багатьох інших мучеників, від диякона Стефана починаючи, християнське мучеництво містить прощення і молитву за переслідувачів. Ці критерії дуже важкі, і часто по-людськи не реальні. Саме тому і говорилося постійно про «покликання до мучеництва» яке не всім Бог дарує, і про «Боже благословення», яке товаришує мученику до самого кінця, щоб його укріпити, і теж як би вознести над свої людські страхи, ненависть, розпач і біль.

Мучеництво ж у більш широкому сенсі – за добро, за правду, за Батьківщину, за принципи, за друзів, за свою сім’ю, за справедливість тощо, воно хоча і не містить критеріїв таких як віра з одного боку і ненависть до віри з іншого, любов до Бога з одного боку і пробачення до ворогів з другого, проте частково принаймні може покриватися з християнським розумінням, як про це вже натякав хоча б Тома Аквінський, аналізуючи смерть захисників своєї країни. Зрештою, всі ці категорії, які несправедливо постраждали і добровільно віддали своє життя за якісь з вище перерахованих принципів, вже є героями. А слушно говориться, що «герої не вмирають». Подібно говорилося і про мучеників, що їхня земна смерть не є кінцем, лише новим початком.

Вчення Католицької Церкви щодо мучеництва не є якимось систематичним, воно додається лише при нагоді обговорення інших тем. Наприклад, Катехизм Католицької Церкви, виданий 1992 року, лише кілька разів згадує про мучеників, а про само мучеництво маємо там всього один пункт, коли мова про свідоцтво істини: «Мучеництво є найвищим свідченням істинності віри; це свідчення аж до смерті. Мученик дає свідчення Христові, Який помер і воскрес і з Яким він злучений любов’ю. Він дає свідчення істинності віри і християнського вчення. Він приймає смерть через акт внутрішньої сили. «Нехай я стану кормом для тварин. Через них бо дано мені буде прийти до Бога» (св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Римлян, 4, 1)» (ККЦ, 2473). Подібно, і Катехизм УГКЦ, виданий 2011 року, згадує про мучеників лише при обговоренні інших тем.

Дещо більше про мучеників і мучеництво можна знайти на сторінках Документів Другого Ватиканського Собору (1962-1965). В Декларації про релігійну свободу «Dignitatis humanae», коли є мова про завдання Церкви, читаємо: «…нехай християнин, йдучи назустріч тим, хто поза Церквою, в мудрості, «у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди» (2 Кор 6, 6-7), стараються поширити на них світло життя з усією довірою (пор. Дн 4, 29) й апостольською відвагою аж до пролиття власної крові» (ІІ Ват. Собор, Декларація про релігійну свободу, 14).

У Догматичній Конституції про Церкву «Lumen gentium» у розділі про покликання до святості є теж мова про мучеництво: «Якщо Ісус, Син Божий, явив свою любов, поклавши душу свою за нас, то ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає своє життя за Нього і за друзів своїх (пор. 1 Йн 3, 16; Йн 15, 13). До цього найбільшого свідчення любові всім, зокрема гонителям, деяких християн було покликано ще в ранні часи; і християн завжди буде до цього кликано. Отож Церква вважає, що мучеництво є винятковим даром і найвищим доказом любові, бо в ньому учень уподібнюється Вчителеві, який добровільно прийняв смерть задля спасіння світу, аж до пролиття власної крові. Хоч і не багатьом дається це мучеництво, але всі мають бути готовими визнавати Христа перед людьми і серед переслідувань, яких Церкві ніколи не бракувало, йти за им услід Хресною дорогою (ІІ Ват. Собор, Догматична Конституція про Церкву, 42).

Крім цих згадок про мучеництво як таке, ІІ Ватиканський Собор ще кілька разів говорить в різних документах про мучеників. У згадуваній вже Декларації про релігійну свободу є мова про чисельних мучеників, що пішли слідами Христа протягом всіх віків існування Церкви (див. ІІ Ват. Собор, DH 11); у Декреті про екуменізм а також у Конституції про Церкву у сучасному світі є мова про свідоцтво віри мучеників, і що це, між іншим, поряд з добре викладеною доктриною, є також практичним свідоцтвом для атеїстів про серйозність християнського вчення (див. ІІ Ват. Собор, UR 4; GS 21). Врешті, читаємо в Документах ІІ Ватиканського Собору про літургійний спомин мучеників, особливо підчас Євхаристії, чи теж підчас окремих днів, присвячених конкретним святим-мученикам (див. ІІ Ват. Собор, LG 50; SC 104).

Підсумовуючи, варто пам’ятати, що мучеництво є основою Церкви, в тому сенсі, що завдяки своїй мученицькій смерті на хресті, з боку Христа виплинули кров і вода, які, як говорить св. Йоан Золотоустий в одній зі своїх катехиз, стали народженням Церкви, бо символізують два найважливіші Таїнства: Хрещення і Євхаристію (див. Йоан Золотоустий, Хрестильні Катехизи, ІІІ, 13-19). Хрест, знаряддя смерті, є символом християнства. Але лише тому, що крім знаряддя смерті, він став завдяки Христу знаряддям спасіння і перемоги над гріхом і смертю. Після хреста настає Воскресіння. Подібно, у кожному мучеництві крім болю і терпіння, крім жертви і смерті є також надія, яка зродилася з віри мученика і теж з його безмежної любові до Бога.