Це подія, яка підтримує, оправдує і побільшує віру, кріпить і зміцнює надію, або повністю, корінним чином змінює погляд  (бачення), позицію, оцінку, відношення чи світогляд, а значить, і життєдіяльність людини. Десятки і сотні, переживши її, будучи навіть великими грішниками, через таку особливу і незвичайну зустріч, повністю змінили своє життя і у важкому протистоянні  проти гріха, пристрастей і пороків з допомогою  і силою  Божою, поборовши їх у собі, стали великими святими.

Так, є зустрічі дуже важливі для земного життя, які вирішують долю людини в подружжі чи в безженному стані, посаду, кар’єру, становище, благополуччя тощо. А є зустрічі, від яких залежить вічна доля людини. Вони і є найважливішими подіями цілого життя.

Такої чудесної (в значенні чуда) зустрічі удостоївся праведний старець Симеон і пророчиця Анна, коли 40-го дня після народження, згідно припису Закона Мойсея, новонародженого Ісуса принесли в храм для посвячення Господеві. Зустрівши Святе Немовля, вони, мовби звершили місію всього свого життя. Вже нічого важливішого не могло для них бути, і праведні старці  з миром готувалися і очікували свого відходу у вічність.

«Я з вами по всі дні аж до кінця віку», - під час вознесіння на небо мовив до своїх учнів Христос. Цими словами Він запевнив у своїй постійній присутності з усіма Його послідовниками, які будуть про це молити і просити Його, і жити Ним, сповнюючи всі Його Заповіді і настанови.

«Істинно кажу вам: все, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, – ви Мені зробили», - сказав Господь у своєму слові про останній загальний суд. Отже, дорога до Христа – дорога через ближнього. Наше відношення до Нього виявляє, визначає і засвідчує ступінь розуміння і сповнення нами найважливішої і найбільшої спасенної Заповіді Любові до Бога і до ближнього. Тому категорично заявляю, наголошую і підкреслюю, що якби всі ми, християни, відносились один до одного так, як до цього закликав наш Спаситель Ісус Христос, то ми давно навернули б на спасенну дорогу до Бога всіх нехристиян і врятували б увесь світ!!!

До речі, сповнюючи Церковний Устав, в Службі Божій священнослужителі перед «Вірую» і Євхаристійним каноном, обіймаються і цілуються. Старший виголошує: «Христос посеред нас!». А молодший відповідає: «І є, і буде!». Так, це щемний і трепетний, але короткотривалий момент Святої відправи. А що переживаємо ми, священнослужителі, один до одного до і після відправи на вулиці і де-будь інде? Чи свідчимо ми вірним, та й цілому світові, що за словом Христа, маємо щиру, правдиву і жертовну любов один до одного, як учні Його? Бо ж тільки цим і абсолютно нічим іншим не можемо ні собі, ні будь-кому іншому засвідчити цю найвищу і спасенну чесноту.

А якби ми, всі священнослужителі (єпископи, священики, диякони) та й віряни вітались між собою словами: «Христос у тобі!», - і у відповідь чули так само: «І в тобі Христос!». То чи не змусило б це нас усіх щиро, з правдивою і жертовною любов’ю відноситись один до одного, і до кожного ближнього, як до самого Господа?! Без жодного сумніву, так! І, воістину, тільки таке розуміння і відношення якнайбільшою мірою спонукало б і допомогло б спастись кожному і всім (націям, народам, державам та й всьому людству), бо заради цього (!!!) і прийшов на землю Син Божий.

А ось до теми – надзвичайно мудра, повчальна і спасенна подія.

В одному скитському Патерику розповідається, як великі подвижники і строгі аскети проводили Страсний тиждень. Монахи вживали трошки хліба і води та молились цілий день. Прийшов паломник. І йому влаштували празник. Люди обурились і осудили за це їх: «Як ви можете і смієте таке робити? Та ж триває тиждень найстрогішого посту!». А монахи спокійно і ствердно відповіли: «Коли приходить Господь, посту немає». Отже, в особі ближнього є сам Бог.

Воістину – це  свята правда! Це засвідчує вся місія,  життя і наука Спасителя.

Піст, як і всі Святі Тайни, відправи і молитви – це тільки засоби для очищення серця і наповнення його любов’ю до Бога і ближніх. А для всіх у кого є така любов, посту не існує.

Звісно, що знайдеться чимало серед нас правильних і праведних у своїх очах (та чи Божих?), які «переконливо» заперечать: «Ну як можна любити такого-то (ту), коли вони явні грішники?». Таким наша любов має співчувати, співстраждати і молитися за них. Бо в них, як і у всіх нас грішних , той самий образ Божий, тільки, можливо, більшою мірою спотворений гріхами. Тому любити їх – це вболівати, переживати і віддавати своє життя за їхнє спасіння. І в цьому запевнення для всіх найважливішої і спасенної зустрічі у щасливій вічності з нашим Спасителем Ісусом Христом.