Не атеїст і не святий: про релігійність та містичний досвід Івана Франка

Ті, хто знає про наукову педантичність і скрупульозність дослідника, з радістю зітхнули: що це питання нарешті вже не буде таке вкрите порохом-павутиною мітів та стереотипів, що досліднику вдалося його просвітити. І це певно перша думка, яка звучить у всіх рецензіях та відгуках на книгу.

“На цю книгу ми давно вже чекали. Про релігійність Івана Франка – чи, навпаки, про його безбожність – у літературі гуляє чимало домислів та припущень, які накопичувалися вже більше століття. Опубліковані також ґрунтовні дослідження відомих франкознавців, хоча теми релігійності Франка вони торкалися лише принагідно. Відтак ситуація аж благала, щоб з’явилася чиясь доброзичлива й господарська рука, яка увесь цей доробок – часом аж надто полемічний та емоційний – належно упорядкує”, — написав з нагоди виходу цієї книги Мирослав Маринович.

Цього року ця праця була відзначена премією імені Івана Франка у номінації «За кращу наукову роботу в інформаційній сфері».

А ми з нагоди уродин Івана Франка, користуючись тим, що автор є нашим давнім колегою, а нині ще й заступником директора Музею Франка у Львові з наукової роботи, запросили д-ра Ігоря Медведя допомогти заглибитися в зміст і новизну дослідження та зацікавити читачів до пізнання цієї складної і водночас багатогранної постаті.

— Що спонукало вас взятися за цю тему? Як пишуть у оглядах до вашого видання, це одна з найменш досліджених тем життя та творчості Івана Франка.

— Це справді так. Упродовж тривалого часу ця тема була заідеологізована. У радянські часи політика комуністів диктувала зображення Франка як атеїста, революціонера, гнівного викривача уніатських попів і політики Ватикану тощо. Тобто всі дослідження мали дотримуватися лінії партії. Десятиліття замовчування української історії спонукали дослідників у 90-х роках, а, також, раніше тих, які перебували в діаспорі, кинутися в іншу крайність ― зображати Івана Франка ледь не святим. Це колективна травма українського народу, яку можна зрозуміти.

Так поступово ми прийшли до потреби ґрунтовно дослідити цю тему. Релігійність Івана Франка змінювалася й потрібно розуміти контексти. Я прийшов до цієї теми через свого наукового керівника ― професора Ярослава Грицака. Спочатку роздумували над темою Франка та поляків, бо раніше я досліджував питання російсько-польських взаємин взаємин. Однак професор запропонував взятися за контроверсійну, малодосліджену й заідеологізовану тему ― Франко та Церква. Я погодився. Хоча тепер розумію ― за неї можна було взятися лише якщо нічогісінько про неї не знаєш або якщо ти дуже сміливий. Я належав радше до перших. З’ясувалося, це дослідження потребуватиме величезного об’єму роботи. Ця тема оповита стереотипами й мітами.

— Як відбувалося знайомство з темою? Які міти та стереотипи вдалося спростувати або підтвердити?

— Я не ставив собі завдання руйнувати чи підтверджувати міти. Це вже, мабуть, популяризаторське завдання: коли історик презентує дослідження для широкого загалу (тоді він використовує простіші поняття й деконструює міт). Моїм завданням було дослідити й показати складність еволюції релігійності Івана Франка, продемонструвати спектр його взаємин з греко-католицьким духовенством. Франко був дуже різним і я хотів показати цілісну складну картину його релігійного життя.

Часом я не знаходив відповіді на те чи інше питання, тому наводив різні можливі варіанти. Наприклад, коли Іван Франко помер, замісник митрополита Андрея Шептицького (що був у той час на засланні) о.-митрат Андрій Білецький дозволив християнський похорон письменника. Як так сталося? У своєму дослідженні наводжу три версії, бо остаточної крапки поставити не можна. Таким чином для інших дослідників залишається поле роботи.

— У рецензіях на вашу книжку йдеться про те, що ви наводите чимало маловідомих і невідомих джерел. Про що йдеться?

— Наприклад, цікавим є щоденник о. Платоніда Філяса ― монаха-василіянина. Оригінал зберігається в Римі, в архіві Чину святого Василія Великого. У деяких записах він описує ті перипетії, які відбувалися довкола християнського похорону Івана Франка. Цей щоденник ― цікаве джерело, адже це персональний документ, йому немає підстав не довіряти. Також є листування з фондів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, які дозволяють реконструювати взаємини Івана Франка з духовенством.

— Ви казали, що завжди хочеться додати ще щось, коли виходить дослідження. Що додали б до свого?

— Я вже додавав усе потрібне й робив публікації на цю тему. Згодом, коли книжку вже друкували, вирішив не втручатися, адже це можна робити до безкінечності.

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми в музеї почали ховати експонати й перевіряти фонди, визначаючи, що треба заховати негайно, знайшли цікаву візитівку. На ній було одне речення: «Шановний пане докторе! Його ексцеленція митрополит просить пана доктора сьогодні пополудні о 5-ій годині до себе в палати». Ми не знаємо дати повідомлення. Але це цікавий документ для дослідження взаємин Шептицького та Франка, відомості про які треба збирати по краплинках. На підставі цього одного речення мені вдалося написати цілу статтю.

— Якою була динаміка змін релігійних поглядів Івана Франка? Він виховувався в типовому галицькому середовищі, де більшість людей були релігійними. Чому його називали ледь не атеїстом?

— Мені здається, цей імідж сформувало середовище дуже консервативної релігійності, яке характерне для тогочасного галицького суспільства. Образи в медійному просторі можуть функціонувати окремо від людини. Факти перекручують чи роздувають. Зараз ми називаємо це епохою постправди та фейків. Я маю амбіцію колись написати книжку про еволюцію образів Івана Франка з часів його життя до сьогодення.

Франко радикально змінив свої погляди, коли познайомився з Михайлом Драгомановим. Останній знайомить молодого чоловіка з революційною європейською літературою. Франко читає біблійну критику, критику католицизму, багатьох протестантських авторів. Окрім цього, він живе в епоху різних археологічних відкриттів, які підважують традиційні біблійні уявлення про те, що відбувалося в різні часи. Все це формує Франка як молоду людину й він починає вірити, що людина на засадах розуму здатна побудувати краще суспільство, а релігія заважає це зробити. Це було наприкінці 1870-их ― на початку 1880-их років.

Потім життя демонструє, що людині замало лише розуму й наукових знань. Про це свідчить усе ХХ століття. Франко поступово переосмислює свої погляди ― відбувається те, що дослідники називають віковою авторевізією. Він почав більш критично ставитися до поглядів молодості. Але важливо, що, на відміну від свого соратника Михайла Павлика й свого вчителя Михайла Драгоманова, Іван Франко ніколи не був догматиком. Може, за винятком коротенького періоду в молодості, коли він як молода людина дуже категорично все сприймав. Франко є прикладом гнучкості (в доброму сенсі), адже постійно перебував у пошуку, переосмислював. Він не був з тих, хто один раз знайшовши відповідь на питання, забував про нього.

Останній період життя письменника характеризується модерною релігійністю ― поза суспільством, поза Церквою. Як на той час теж було доволі дивним, що ти можеш приватно молитися Богові, але не асоціювати себе з якоюсь спільнотою. Я навіть узяв для книжки за епіграф слова професора Миколи Ільницького: «Кожен поет трошки єретик». Так, щоб писати справжню поезію, треба виходити за межі. Іван Франко намагався не мати рамок і у світоглядних поглядах, щоб вони його не сковували.

Франко стикається з чимось, з чим більшість людей не стикалися. Це є як наслідок хвороби, через яку він нібито бачить духів, спілкується з померлими, з Драгомановим, з Міцкевичем. Це починається 1908-го року й триває до кінця життя ― до 1916-го. Франко говорить про свої видіння цілком серйозно, навіть коли відбувається рецесія хвороби і стає легше. Як авторитетного громадського діяча, колишнього радикала, письменника, молодь запрошує Франка на різні заходи й зібрання. Люди хочуть почути щось, що підкріпить їхній світогляд. Натомість письменник каже протилежне: частіше читайте Євангеліє та причащайтеся.

— Яку роль відігравала віра у практичному й професійному житті Івана Франка?

— Вона була одним з джерел, звідки він черпав натхнення, брав сюжети для творів, адже багато з них мають релігійні мотиви. Той же ж Мойсей. Під час вікової авторевізії Франко цікавився апокрифами, його завжди цікавили неканонічні версії того, що відбувалося в часи перших християн. Усе це знаходить втілення в його психологічній прозі. Франко переходить від реалізму, накинутого Драгомановим, до модернізму. Його починають цікавити не стільки соціум та його проблеми, скільки душевні переживання людини в контексті цих проблем. Власне, саме в акценті на внутрішньому світі людини відображаються релігійні погляди самого Франка.

— Чи мала релігійність вплив на Франка як віровчення, а не як частка творчості? Чи визначала його цінності в практичній діяльності?

— У юності ― так, безумовно. Згодом, як на мене, це була лише частина ширшого світогляду. Франко був толерантним, дуже цінував свободу релігії. Це впливало, скажімо, на виховання дітей ― своїх він хрестив у пізнішому віці. Наприклад, у Франків не молилися за столом, хоча це було поширеним на той час. Світогляд письменника просто був нетиповим і це визначало його поведінку.

— Франка знають як дослідника східних релігій. Чи захоплення іншими релігіями ― це також наслідок Драгоманового впливу? Чи це був час, коли ними поглиблено цікавилися?

— Мені здається, що це його природна допитливість. Якщо проаналізувати сферу зацікавлень Франка, те, про що він писав, то дуже багато всього можна знайти: економіка, фольклор, релігійні апокрифи, східні релігії, літературна критика. Складається феноменальне враження, адже він ― людина-енциклопедія, людина, яка цікавиться різними сферами життєдіяльності.

У книжці я не досліджував усе, чим цікавий Франко, зокрема, його релігієзнавчих студій. Свідомо обмежився. Я акцентував увагу на християнстві, на взаємодії Франка з Греко-Католицькою Церквою.

— Франко в біблійному контексті захоплювався юдейством, різними його течіями. І у творах це видно. Як він ставився до них?

— Ну так, очевидно. Зрештою, це й образ Мойсея. А образ Франка-антисеміта ― просто один з негативних образів, вирваний з контексту й дуже роздутий. Він намагався відтворити реальне суспільство, критикував певні риси людей. Якщо ця людина у творі була євреєм, то письменник точно критикував її не через національність.

Мені здається, що Франко не має якогось загального ставлення до юдеїв як таких. У нього є як позитивні образи юдеїв у творах, так і негативні. Але так само і з іншими національностями ― русинами-українцями, поляками.

— Тобто він як звичайний письменник підходить до творення образів?

— Так, він намагається передати. Мені здається, характерне для Франка всіх періодів те, що він все пише з життя. Є уривок спогадів Василя Стефаника, який чудово це ілюструє. Коли вони йшли в бібліотеку, дорогою зайшли на базар. Франко купив там булочку і яблука. Довго на щось дивився, а тоді на здивування Стефаника відповів: «Я тут прийшов не за їжею, хоча воно знадобиться, а маю нову ідею твору. Я хочу подивитися на типажі, бо мені читач не повірить, якщо буду собі писати зі своєї думки».

— А до православних як Франко ставився?

— Теж, мені здається, позитивно. Зрештою, його дружина була православною, і дітей хрестив православний священник.

— А чому так?

— Видно, це був вплив дружини, а Франкові було не принципово. Коли діти йшли до школи, потрібна була довідка про хрещення (якщо вони не євреї). Просто атеїстів не могло бути. Анні було чотири роки, а Петрові ― п'ять, коли їх похрестили. Тараса й Андрія хрестили меншими.

— Поговорімо детальніше про стосунки Івана Франка з конкретними діячами Греко-Католицької Церкви. Спочатку його настрої були антиунійні, так би мовити, через вплив Драгоманова. А як ставився сам Франко до різних діячів Церкви, які закиди робив священнослужителям?

— Дуже помітна різка зміна. Наприклад, у першій збірці «Баляди і розкази» (1876 р.), яка вийшла окремою книжечкою (до слова, єдиний її збережений примірник зараз є у фондах бібліотеки ім. Василя Стефаника), є такий вірш, названий «Стих», в іншій варіації ― «Хрест». Він написаний спеціально на замовлення семінаристів Львівської семінарії. Це пишномовна, красива ода митрополиту Йосифу Сембратовичу. На той час Франко ще наслідує романтичну традицію. Минає буквально кілька літ, і він на початку 1880-их пише вже кілька критичних статей про митрополита Сембратовича. Ще була низка критичних статей, одна з них мала назву «Що це за інтелігенція ― галицькі попи?» Тобто він як молода людина читає різну тогочасну літературу й пробує переносити все на локальний галицький контекст. Всіляко критикує зловживання священиків. Церква мала проблеми, зокрема й економічні. Священники не мали сталої заробітної плати, а того, що отримували від держави, не вистачало для нормального прожиття.Тому й були різні зловживання через похорони, весілля, хрестини, виникали конфлікти. Франко намагався звернути на це увагу й пояснював, чому священики не можуть бути провідниками українського народу.

Також у Івана Франка були протистояння з наступником митрополита Йосифа Сембратовича ― його племінником Сильвестром Сембратовичем. Коли Іван був студентом, а Сильвестр ― викладачем Львівського університету, вони цікаво дискутували, що важливіше: віра чи національність. Звичайно, священик обстоював віру, молодь ― народність. Згодом це покладе початок протистоянню між ними. Сембратович всіляко намагався використовувати цей інструмент постанов, які забороняли читання чи публікування радикальних часописів. Наприклад, Франко опублікував «Лиса Микиту» в журналі «Дзвінок» ― Сембратович почав тиснути на видання. Потім письменник хотів опублікувати розвідку про коляди ― через Сембратовича цю статтю зняли з друку.

Уже в 1890-их роках Франко пише низку критичних статей про Сембратовича в епоху «нової ери». Сембратович був її прихильником, Франко й Радикальна партія ― противниками.

— Він був проти порозуміння з поляками, але спокійно заробляв у польських виданнях?

— Він, власне, був за порозуміння з поляками, але це було польське середовище соціал-демократії. У ньому він теж згодом розчарувався. Франко написав критичну статтю про Адама Міцкевича під назвою «Поет зради», кажучи, що він виховує молодь на тих засадах, що служба батьківщині можлива через використання неморальних методів. Тоді навіть ліберальне польське середовище починає ставитися до Франка негативно, йому не подають руки, йому не раді, навіть була спроба атентату. Точного року, коли це відбулося, не знаємо, але цілком ймовірно, що це було в рік написання цієї статті ― 1897-ий. Тоді Франко відходить від ілюзій про те, що можливе порозуміння з поляками. Починається його революція в бік націонал-демократії, яка закінчиться виходом Франка з Радикальної партії та створенням Націонал-демократичної партії.

— А як Франко ставився до Андрея Шептицького? Галицьке середовище попри те, що він мав достатньо великі заслуги як єпископ, як митрополит, усе ж сприймало Шептицького як польського ставленика. Натомість поляки його вважали українським націоналістом.

— Радикальна преса того часу цілком в дусі інших видань теж пише про Шептицького як імовірного польського ставленика. У Франка ми знаємо одну статтю «Єзуїти і радикали» 1898-го року. Він пише, що новоставлений тоді ще єпископ Станіславівський Андрей Шептицький дуже критикує в газеті «Місіонар» радикалів. Франко припускає, що це Шептицький, бо там є підпис криптонімом «А», а мова, якою людина пише, є спольщена. Ймовірно, що це писала людина, для якої українська не є родинною мовою спілкування (а для Шептицького українська була вивченою мовою, а не мовою домашнього спілкування).

Франко критикує Шептицького в цьому плані, але пише також, що це достойна, інтелігентна людина. Вже тоді у нього є ореол особливої, не середньостатистичної людини. Упередження Франко мав до високих священичих чинів. З представниками звичайного духовенства він нормально спілкувався, дружив, разом рибалили.

— З ким з простого духовенства Франко дружив? Чому?

— Частина з них ― його друзі дитинства. Гімназисти, з якими Франко вчився чи перетинався під час навчання: о. Михайло Зубрицький, о. Петро Шанковський, о. Іван Чапельський. Їх, вочевидь, об'єднує ця дружба дитинства, але також і різні наукові зацікавлення. Це були священики, які хотіли чогось більшого, ніж просто служити Літургію, які цікавилися життям народу, намагалися це життя покращити. А, наприклад, о. Михайло Зубрицький з Іваном Франком збирав фолькльор ― це теж їх дуже об’єднало.

— Вони часто спілкувалися, Франко бував у нього у Мшанці.

— Так. А ще в о. Глібовицького бував, хоча останній пише в листах, що Франків дуже поважає, але Івана до кола найближчих приятелів не зараховує. Отець Глібовицький не поділяє світогляду письменника.

Зрештою, не всі тоді ставали священиками через покликання. Декого батьки ставили перед вибором: або вчитися в семінарії, або взагалі не отримати грошей на навчання. Досить часто це були діти священиків або тих, хто вважав, що стати священиком ― найбільше досягнення для особи їхнього походження, найвищий соціальний статус.

— Також цікаво, що о. Чапельський належав до середовища, яке Франко критикував.

— Так, до християнських суспільників.

— Культ Франка починає створюватися вже за його життя. Але чому його не сприймали? Які дії чи слова Франка дуже негативно сприймали в певних клерикальних (і не тільки) колах?

— Я думаю, що це певний образ, який сформувався ще у 1880-их роках, коли Франко пише досить вільнодумні й антиклерикальні речі. Людина ― істота, якій складно постійно пізнавати світ наново. Тому нам простіше створити певний образ, шаблон, яким будемо користуватися далі. Шлейф Франка-соціаліста, атеїста, антиклерка тягнувся за ним навіть тоді, коли він змінив свої погляди. Люди не хотіли в цьому розбиратися ― залишили ставлення таким, як було.

З іншого боку, причиною була релігійність Франка, не характерна для того часу. Він себе не ідентифікував з конкретною релігійною громадою. Для нього не було проблемою зайти в будь-яку церкву, піти заспівати в крилосі. Про це є багато спогадів. Франко не знав нотної грамоти, але мав добрий слух і гарний голос. Добре знав Святе Письмо й міг співати псалми без молитовників.

У раніший період життя Франко, зрозуміло, асоціював себе з Греко-Католицькою Церквою, де був хрещений. Але потім ― ні. Звісно, в очах людей, а особливо ― священиків, він був не надто добрим прикладом. Людина авторитетна, має щораз більше прихильників, але не належить до жодної релігійної спільноти.

Водночас були священники, які ставилися до Франка позитивно. Це, наприклад, о. Йосип Застирець, чию працю Франко спершу дуже критикував у «Науковому віснику» НТШ. О. Застирець мав дуже великий пієтет перед Франком, кілька разів вони бачилися. Саме він згодом подав кандидатуру Франка на Нобелівську премію. Священик! Парадокс. Тобто з одного боку, знаходяться священики, які дуже критикують Франка, намагаються заборонити його культ, а з іншого боку, саме священик у 1915 році подає Франка на Нобелівську премію з літератури. Йшлося про номінантів на 1916 рік. Але наступного року письменник помер, а Нобелівську посмертно не дають. Хоча ми не знаємо, які шанси Франко мав її отримати. Адже це час Першої світової війни, русини вже ідентифікують себе як українці, це був бездержавний народ, який не має впізнаваного іміджу та лобіювання.

— Власне, останні вісім років перед смертю стали містичним періодом життя Франка. Вони вплинули на його релігійність?

— Безумовно. Якщо тобі являється Христос і ви розмовляєте, то це не може на тебе не впливати. З кінця 1915-го до початку 1916-го року Франко був у притулку для Українських січових стрільців. Ним опікувалася медсестра Софія Монджиєвська-Гончар. Уночі письменник мав часті видіння, через які не міг спати. Одного дня він каже, що йому являвся Бог і вони розмовляли. Іншого разу стверджує, що демони його в цей день не мучили, бо приходив Христос, стояв коло стола й ламав хліб. А коли приходить Він, демони не мають жодної сили.

Звісно, такі речі впливають. Не знаємо, як ставитися до видінь Франка. З одного боку, можна казати, що їх спровокувала хвороба, що це наслідок певних хімічних процесів у нашому мозку, які викривлюють наші уявлення, провокують галюцинації.

Але ми ж справді не знаємо, як функціонує наш мозок. Може, в стані хвороби людина може бачити те, що зазвичай бачити неможливо. Люди настільки мало знають про себе й про світ. Сьогодні ми користуємося конкретними науковими фактами, але через кількасот років усе може змінитися.

— Чи не шкодував Франко в той період за минулим? Чи не картав себе, що щось зробив не так?

— Шкодував. Це відчувалося, зокрема, в передмові до збірки «Вавилонські гімни і молитви» 1911-го року. У ній Франко пише про новітню релігії радикального, войовничого атеїзму, тенденція якого наростає. Він шкодує, що свого часу, ще бувши в Радикальній партії, доклався до цього. Також зі спогадів різних осіб нам відомо, що Франко на публічних зібраннях казав, що шкодує, що свого часу в Радикальній партії вів діяльність, яка шкодила релігійності народу.

— Тобто не про Церкви говорили, а саме про релігійність.

— Так.

— Ви говорили про різні версії того, чому у Франка все ж відбувся християнський похорон. Яка, на вашу думку, є найближчою до реальності?

— Проблема була в тому, що ніхто не хотів брати на себе відповідальність за християнський похорон. Було підтверджено священиками, які приходили до Франка, останнім з них був молодий монах-василіянин о. Теодозій Галущинський, що до сповіді таки не дійшло. Франко просив священика прийти, бо йому з ним добре розмовляти. Одного дня він не прийшов, бо мав інші справи. А Франко помер.

За спогадами знаємо (знову ж таки, це спогади з найближчого оточення Франка й вони можуть бути заангажованими), що Франко сам сказав: «Приведіть мені священика». Але це могла бути й ініціатива близьких. Достовірно сказати не можемо, спогади не є достатньо надійним джерелом. Знаємо, що кількох священиків Франко відкинув через політичні погляди, некоректне поводження, конфлікти.

Друг юності о. Василь Давидяк, парох Свято-Успенської церкви, приходив до нього. Коли Франко помирає, його найближчі приятелі Василь Щурат і Карло Бандрівський ідуть у Свято-Успенську церкву ― один з небагатьох греко-католицьких храмів у Львові ― просити про священика. За спогадами, Іван Франко туди неодноразово приходив. До церкви святого Юра ― ні. Отець Давидяк, сказав, що не може дозволити християнського похорону, бо сповіді не відбулося. Він мусив запитати вищу владу ― о. Білецького, який був замісником Андрея Шептицького. У наших фондах є документ, у якому Білецький пише, що поручається зробити все згідно з канонами. Тобто не дає чіткої відповіді, чи дозволяє похорон. Семінаристам він повідомляє, що тих, хто піде співати на похороні Франка, відрахують. Кілька священиків ішли до Білецького, переконували, що похорон таки треба дати.

Щурат і Бандрівський ідуть до Платоніда Філяса як настоятеля о. Галущинського. Вони його переконували, що похорон треба дати. Проте за 20 років Франка шануватимуть, як Шевченка.

— Хіба якщо людина вмирає раптово, то відсутність сповіді є причиною для відмови в християнському похованні?

— Власне, посилалися на те, що Франко не вірив у Бога. Хоча було повно підтверджень, що це не так, що він змінив свої погляди. Але імідж атеїста так засів у головах. Є версія про те, що Білецький таки дозволив похорон, бо лікар надав довідку, що Франко в останні дні життя не відповідав за свої вчинки, був хворий ментально.

Але, найімовірніше, зіграв роль тиск громади на о. Давидяка. Він був москвофілом, а в той час до влади у краї повернулися австрійці, почалося переслідування тих, хто співпрацював з російськими окупантами. О. Давидяк боявся, що на нього донесуть. Тому поступився. Щоправда, похорон відправляти послав свого сотрудника.

Можливо, невдовзі знайдуться інші відомості, будуть інші версії того, як похорон усе-таки став можливим.

— Культ Франка можна порівняти з культом Шевченка. Але культ Шевченка також неоднорідний. Знаю, що в 20-30-их роках міжвоєнного періоду далеко не всюди дозволяли проводити вечори пам'яті Івана Франка. Василіяни не давали дозволів, бо вони були проти нього налаштовані. Що й чому змінювалося? Що вплинуло? Просто народна повага до нього?

— Греко-Католицька Церква була на перехресті: думала, чи ідентифікувати себе з національним рухом, чи стояти окремо, чи очолити його. А візія Андрея Шептицького полягала в тому, щоби взаємодіяти з національним рухом і шукати компромісів. Вшанування Франка ― це компроміс. 1926-го року у десяту річницю смерті у своїй архиєпархії Шептицький дозволяє служити панахиди за Франком, молитися за нього. Він аргументує це зокрема тим, що насправді Франко ― поет більше національний і патріотичний, і вірні шанують його за це, а не за якісь маргінальні погляди в молодості, які потім змінилися. По-друге, Шептицький каже, що Франко дуже популярний, його шанують. І якби цей культ заборонили, то це могло б згіршити парафіян. Тут бачимо Шептицького як тверезого адміністратора, політика, який визначає візію Церкви і знає, що для неї буде шкідливо зараз.

Поступово через пресу, яка була наближена до Шептицького, через газети «Неділя», «Мета» підтримувався культ Франка. Полемізували, закликали збирати гроші на пам’ятник Франкові на Личаківському цвинтарі.

— Який підсумок вашої праці? Який меседж до читача?

— Меседж до читача я залишив у післямові книжки, яка називається «Іван Франко і Греко-Католицька Церква. 100 років по тому». Сьогодні дуже дивно звучить, що християнин може Франка не шанувати, не читати. Я там додаю кілька промов високодостойних єрархів Церкви, які дуже позитивно висловлюються до Франка. Намагався просто показати, що погляди людей залежать від історичного контексту. Церква вже не така, якою була сто років тому. Вона видозмінюється. Це нормально й цього не уникнути.