Блог Олега Мельниченка_image

Блог Олега Мельниченка

Роздуми, відгуки та цікавинки пов'язані з богословськими дослідженнями. Вчуся писати простими словами про перихорезис та сотеріологічний інклюзивізм.

Незвичні інтерпретації: Люби — і роби що хочеш

23 серпня, 12:59
Сандро Боттічеллі, Святий Августин у своєму кабінеті  - фото 1
Сандро Боттічеллі, Святий Августин у своєму кабінеті
Відомі слова античного богослова набувають дещо незвичного відтінку, якщо читати їх в історичному контексті.

"Люби й роби що хочеш" (лат. "Dilige et quo vis fac") є, мабуть, найвідомішим і найчастіше цитованим висловом святого Августина Аврелія. Він лаконічний, категоричний, і при цьому в ньому відчувається дух справжньої християнської свободи. Але попри цю простоту, точніше — завдяки цій простоті, його тлумачення є доволі строкатими. Найчастішими, як я помітив, його використовують у двох випадках:

1. Для того, аби підкреслити, що християнство є світлим, легким, вільним від ритуалістики та примусу. Мовляв, християни з радістю роблять те, що вважають за потрібне, і це добре вже тому, що їх вчинки натхнені любов'ю.

2. Для того, аби одним реченням відкинути жорстку та заплутану казуїстику в сексуальній сфері. Мовляв, якщо ти любиш когось, то Церква не лізе до вас у ліжко.

В обидвох випадках вислів звучить як етичний карт-бланш, що, звісно, непокоїть деяких біоетиків та священиків. І аби узгодити цей вислів із важливими для християнства заповідями та заборонами, вони пояснюють його так: звісно, "люби, і все таке", але що таке ця любов? Та істинна любовтм, яку має на увазі Августин, кажуть вони, це любов яка чекає, яка бажає найвищого добра, яка несумісна з будь-яким гріхом тощо. І якщо ти справді любиш, то, природно, сам захочеш робити те, що правильно. Як наслідок, прочитане таким чином речення звучить як "Люби, і роби що хочеш, а саме: ...".

Я не сперечатимусь із жодним з цих або інших прочитань. Такі тексти завжди матимуть купу суперечливих інтерпретацій, і це добре, адже це одна з найпривабливіших рис християнського богослов'я. Я лише запропоную історичний контекст, у якому сам Августин писав ці слова, і таким чином ми з більшою вірогідністю зможемо відчитати його, авторську, ідею. Це пояснення буде не вичерпним і не єдиним можливим, але воно, впевнений, вас здивує.

***

Отож, часи Августина. IV століття. Північ Африки близько п'ятисот років є частиною Римської імперії. Нещодавно імператор Константин проголосив християнство однією із дозволених релігій у своїй імперії, проте пам’ять про нещодавні переслідування все ще жива у пам’яті людей. Християни Північної Африки з особливою повагою й гордістю ставилися до мучеників, справедливо вважаючи, що мало які Церкви зазнали таких утисків і проявили таку витривалість у вірі, як їх батьки. Саме цей культ мучеників і став причиною чи не найбільшої кризи Ранньої Церкви — донатистського розколу.

Тих людей, які під час переслідувань зі страху чи з інших причин погоджувались принести жертву римським богам, звісно, вважали грішниками (лат. lapsi), проте особливо спірним було становище тих кліриків та провідників, які виказували переслідувачам членів спільноти, а також, що важливо, передавали їм священні книги. Їх називали traditores - дослівно "передавачі". (Від цього слова походить англійське traitor - зрадник. Іронічно, але цей латинський термін спільнокореневий зі словом "традиція"). Коли християнство перестало бути небезпечним, і більш того — стало вигідним, у Церкві з'явилося досить багато кар'єристів, пристосуванців та вчорашніх відступників.

За рік до Медіоланського едикту, який і покладе край гонінням, у Церкві відбувся розкол: частина вірних, на чолі з єпископом Донатом проголосили себе єдиною істинною, незаплямованою зрадами Церквою. Донатисти, як зараз їх прийнято називати, відмовлялися приймати у свої ряди тих, хто вже раз відрікся Христа, а також не визнавали дійсними таїнства, які звершували священики-traditores. Сувора, ригористична мораль і зневага до інших християн чудово поєднувались у вченні донатистів із національним шовінізмом. Один з аргументів, чому істинна Церква знаходиться саме на Півночі Африки, є настільки цікавим, що шкода було б оминути його увагою.

У Біблії, в Пісні Пісень є рядок, яким, згідно з богословським прочитанням, звертаються до Бога: "Скажи мені, о ти, що його моє серце любить, де ти пасеш твою отару, де ти розташовуєш її in meridie". Останні слова я залишив у латинському перекладі — тому, яким користувалась тодішня Африканська Церква. Двозначність цих слів відчувається і в українському перекладі: їх можна перекласти як вказівку часу "опівдні", або як вказівку місця "на Півдні". Якщо сучасні переклади, в тому числі й Хоменків, перекладають це як "опівдні", бо це краще відповідає контексту, то донатисти сприйняли це як доказ того, що "Його отара", тобто справжня Церква, знаходиться на Півдні, тобто в Африці.

Церковний розбрат упав на ґрунт, підготований суспільними й політичними чварами. Донатисти виступали також за звільнення Африки від Римського панування і релігійна війна перейшла у громадянську. Особливо радикальні угрупування, що або були донатистами, або підтримували з ними тісні зв'язки, вбивали тих, кого вважали прислужниками Риму. Реакція Риму на заворушення була хоч і не миттєвою, проте рішучою і жорстокою. А позаяк повстанці були переконані, що мучеництвом і смертю вони підтверджують свою богообраність, переслідування лише роздмухували їх запал.

***

Коли наприкінці IV ст. Августин стає єпископом міста Гіпо Реґіус, Африканська Церква уже була давно поділеною, при чому, як стверджував він сам, донатисти були у величезній більшості. Сам Августин завжди належав до тої групи християн, яку для зручності прийнято називати "католицькою" Церквою, позаяк вона була відкритою на інших і проголошувала свою єдність із християнами всього світу, на відміну від закритого донатизму. Новий єпископ спершу намагається подолати давній розкол дискусіями, проповідями та полемічними писаннями. Саме у цей період він напише, що справжнє християнське мучеництво є цінним не завдяки самому покаранню чи смерті, а лише завдяки їхнім причинам. Християни, скаже Августин, ішли на смерть тоді, це було єдиною можливістю не відрікатись від Христа, коли вибір стояв між поклонінням ідолам і стратою. Проте в офіційно християнській державі — хто їх примушує відрікатися від Христа? Єдиною причиною, що штовхає донатистів на плаху, є їх пиха і бажання вивищитися над рештою християн.

Втім, Августину не судилося вилікувати африканський розкол богословською полемікою. Римський імператор Гонорій, якому остаточно увірвався терпець, оголосив донатистів поза законом і почав системні гоніння.

І в цей час єпископ Августин стає на захист донатистів від римських надмірностей. Важливо підкреслити: Августин ніколи. Ніде. У жодному творі. Не дозволяв убивати чи навертати людей через тортури — хоча як Римська влада, так і донатисти охоче вдавалися до обох аргументів. Ні у випадку з іновірцями, як-от євреями чи поганами, ні з єретичними течіями, як-от маніхеї, він не вважав примусову християнізацію припустимою. І все ж протистояння із донатистами стало єдиним випадком, коли Августин підтримав право державної влади вирішувати релігійні конфлікти з помірним застосуванням сили. Ось що Августин вважав припустимою soft power проти донатистів: штрафи, конфіскація церковного майна, невизнання їхніх заповітів, а також... І тут ми підходимо до найцікавішого пункту.

***

Шмагання батогами було у тогочасному Римському законодавстві звичною річчю і набагато легшим покаранням, аніж тортури. І такий засіб Августин вважав цілком прийнятним для боротьби проти донатизму. Хоча він не написав трактату про користь фізичних покарань у релігійних дискусіях, іноді в його посланнях чи проповідях віднаходимо виправдання такому засобу. Нас цікавить лише один приклад, який зустрічаємо у проповіді, присвяченій першому посланню від Йоана, — "Посланню любові", як його іноді називають.

Сама проповідь теж присвячена любові. У ній Августин стверджує, що любов є для нас головним дороговказом у житті; що відмова від любові є відмовою від Бога, і навпаки — перебування в любові є перебуванням у Бозі. Отже, саме наявність або відсутність любові у людських вчинках визначає, добрими вони є чи поганими. Так, Отець віддає Сина на смерть, Син віддає сам себе на смерть, і Юда віддає Христа на смерть — проте попри зовнішню подібність вчинків, Отець і Син є найбільшими благодійниками, оскільки керуються любов'ю до людства, а Юда є зрадником, позаяк керується грошолюбством. Інший приклад Августина більш побутовий: батько карає сина, а викрадач дітей (sic!) пестить їх — проте любов'ю керується саме батько, і лише його вчинок є добрим.

У цих роздумах і прикладах дослідники творчості Августина вбачають його аргумент на користь того, що влада, якщо вона керується любов'ю і турботою про підлеглих, може карати їх для їхнього ж добра. Тепер, тримаючи в голові цю ідею, перечитаймо уривок з цієї ж проповіді й подивімося, яку роль відіграє у ньому те речення, яке було зазначене як тема цієї статті:

На цьому ми й наполягаємо: що вчинки людей можна розрізнити лише за коренем любові. Є багато бо речей, що виглядають добрими, але не мають кореня любові. Бо й терня має квітки. Деякі ж учинки видаються справді жорсткими й дикунськими, проте вони здійснені для повчання, на вимогу любові. Отож, маємо одну вказівку, дану раз і на всі випадки: люби, і роби що хочеш. Коли мовчиш, мовчи у любові; коли кричиш, кричи у любові; коли виправляєш, виправляй у любові; коли щадиш, щади у любові: хай корінь любові буде у всьому, бо з цього кореня проросте лише добре, і ніяке інше.

 

***

Коротке речення "Люби й роби що хочеш" вже давно живе самостійним життям, одних надихаючи любити й творчо виражати свою любов, а інших лякаючи своєю позірною легковажністю. Сам Августин, до речі, вважав, що біблійний текст може мати багато значень — і різні його прочитання будуть цінними для християнського життя. Без сумніву, і його слова можуть для кожного з нас сказати щось своє. У наш час в різних дискусіях цю цитату постійно наводять разом із власним безкомпромісним визначенням якою мала б бути ця "справжня" Августинова любов і чого саме потрібно "хотіти". Мені ж видалось доречним нагадати, що сам Августин, схоже, хотів сказати дещо простіше: Люби — і шмагай.

Що ж до звички постійно достосовувати цей вислів до сексуальної сфери, то з огляду на історичний контекст, його можна прочитати й так: Люби — і роби що хочеш; тільки не забувай про стоп-слово.


Джерела:

Augustine Aurelius, “Homily 7 on the First Epistle of John,” in Homilies on the First Epistle of John (Vol. III/14): [The Works of Saint Augustine: A Translation for the 21st Century] / translated by Boniface Ramsey. New York: New City Pres (2008).

P. R. L. Brown, "St. Augustine's Attitude to Religious Coercion," in The Journal of Roman Studies, Vol. 54, Parts 1 and 2 (1964), pp. 107-116.

A. Dupont, "Augustine's Relevance for Contemporary Religious Education: A Deconstructive and Constructive Reading of Augustine," in Edetania, Vol. 48, (2015), pp. 61 - 79.

A. Dupont, M. Dalvit, "From a Martyrological ‘tabernacula pastorum’ Towards a Geographical ‘in meridie’. Augustine’s Representation and Refutation of the Donatist Exegesis of Sg. 1,6-7," in Revue d'Histoire Ecclésiastique, Vol. 109; iss. 1, (2014), pp. 5 - 34.

 

Теги: #Блоги

Останні новини