Світовідчуття і приналежність до нації – дві ідеї, що почали турбувати більшість населення України на початку 2014 року. Після розпаду СРСР сформувалось уявлення про Україну як окрему республіку зі своїми кордонами. Сьогодні ці уявні кордони зміщуються, постійно перебуваючи в процесі руху. Справді, ці лінії на світовій карті – це небесний дар для України. Ми є абортоване дитя, що спромоглося вижити. Слабке і кволе тілесно, зате з неймовірною волею до життя. На території, що сформувалась в 1991 році опинилися не тільки українці та росіяни, але й велика кількість етнічних меншин: татари, греки, караїми, молдавани, гагаузи, румуни, угорці, роми, корейці, білоруси, поляки, вірмени, узбекистанці, грузини та ін.

Події, що передували ЄвроМайдану були спрямовані на намагання зберегти свою ідентичність (обурення проти мовного закону), але вже після ЄвроМайдану виникає протилежний процес, який пояснював етнічним росіянам і тим людям, що себе такими вважають, що Україна це не лише етнічна республіка, а велике міжетнічне формування, що має на меті Єдність. Виник парадокс: з одного боку Велика Україна, що була одержима ідеєю вберегти свою ідентичність, національну специфіку, територіальну цілісність; з іншого боку – країна, що дуже боїться залишитися на периферії та бути великим селом Європи, лише аграрним додатком. Така дилема в думках людей дає право вважати Україну «малою нацією».

Для молодого покоління українців, що виховувалося без значних впливів пропаганди, такої проблеми не існувало. Всі прекрасно розумілися між собою та вивчали іноземні мови, щоб розуміти світову спільноту. Проте країна завжди була поділа на частини за дуже незрозумілими ознаками для дітей незалежної України. Тут постає проблема, що зародилися на межі малих культур України – «трагедія малих культур». Спостерігаючи за останніми подіями в Криму дуже часто лунають заклики про те, що Кримські татари опинилися у біді. На незначному клаптику Землі виникає «конфлікт малих культур». Свої інтереси представляють татари та росіяни, що становлять етнічну більшість півострова. На жаль, ніхто не дає слова українцям, караїмам, грекам чи вірменам. Стирання історичної значущості цих малих етнічних груп в процесі змін змушує на повтори давніх помилок – коли не хочуть чути інших.

Така ситуація є відображенням моделі страху. Неможливо належати до «малої нації» не перебуваючи у постійному страху її знищення. Оскільки такі нації були поставлені на арену геополітики в дуже незручний момент для їх історії, стан перебування на грані зникнення їх домівки спричиняє війну. Тоді стає зрозуміло, що їх життя, їх історія стають незалежними від них. Право на існування стає необхідністю, його потрібно завойовувати, будь-якою ціною. «Мала нація» сподівається на те, що знайдеться причина, щоб похитнути на свою сторону одну із «великих Націй», так, як це відбувається в Україні. Частина чекає із нетерпінням флот США, а інша радіє «зеленим чоловічкам» із території Росії. Українці, як «мала нація», пройшли через коридор смерті, що супроводжувався відчуттям можливості абсолютного знищення. Сьогодні назріває ще одна загроза перетворення українців у «бЕндерівців».

Ліберальна політика ЄС не може прийняти наявний елемент націоналізму, оскільки вони вже забули, як формувалися їхні нації. Так само ЄС не може змиритися із Росією біля свого порогу, тому йде на поступки для «малої нації». Тепер саме існування України знаходиться під великим знаком питання.

Шлях до буття української нації розпочинався з пошуку себе, але завершився поза власною особистістю, в Богові – це відчували всі, настільки був сильний релігійний елемент під час революції в Києві. Але сюди втрутилася історія, її перевірка на автентичність без якої все втрачає свою цінність, вимагаючи, щоб особистість залишалася сама собою. Разом з тим, реалізовуючи цю вимогу історії, ми розуміємо, що пізнаємо себе поза своєю особистістю. Шукаючи себе із щирим поглядом в самого себе, ми бачимо, що знаходимося не в собі, а поза собою: перебуваємо під покровом Бога, або глибоко поховані поруч із своїми предками. Ми подолали елемент бажання розчинитися серед натовпу. Кожне ім’я героя «Небесної сотні» не буде забуте, вони не стали статистикою. Людина не може бути творцем за межами власного буття, тому для того, щоб творити історію «мала нація» закликає те суспільство в якому особистість нівелюється, тому кордони України і були зруйновані зі Сходу.

Перебуваючи під тиском подій і надто швидких змін інтелектуали України не помітили той момент, коли вікно, що відкрив для нас Бог – закрилося. Так, ми пізнали істину, ми стали мудріші та сильніші. Але залишаючись собою ми пропустили до себе тих, хто ніколи не був собою, тих хто є структурою, механізмом тоталітарного режиму диктату особистості. «Малі нації», що опинилися в Україні даром небес перетворилася в трагедію українців, як «малої нації». Нас ніхто не хоче чути, особливо та частина де і є сама Україна. Коли ми не навчилися вести діалог за часи незалежності із тими хто живає в нашій країні, чи маємо ми моральне право вести діалог зі світом? Чи ми «мала нація» лише в наших думках? Що ми зробили для того, щоб сісти за стіл гри у геополітику? Абсолютно нічого. Сила тоталітаризму перетворює мене на невдаху, що мріяв про зміну світобудови, коли проживав події змін на Майдані, спостерігаючи піднесення духовності, людяності, народження нового гуманізму. Минуле не змінити, діалогу не відбулося. І найгірше те, що спільна мова не знайшлася серед тих людей, що живуть в одному домі під назвою Україна.