На основі твору Ольги Мелимуки п. з. «Дискусії щодо чистоти обряду в лоні Української Греко-Католицької Церкви», роздумую над тим, наскільки свобідні вірні УГКЦ, для того, щоб могти вбрати свою Церкву в чистий весільний одяг, для повноцінної участі в Господньому бенкеті, на який запрошені всі помісні Церкви Ойкумени.

Недавно студентка Українського Католицького Університету, Ольга Мелимука захистила свою магістерську працю п. з. «Дискусії щодо чистоти обряду в лоні Української Греко-Католицької Церкви». Праця написана під керівництвом Антуана Аржаковського в Магістерській Програмі Екуменічних Наук УКУ.

Оскільки це дуже гарний і серйозний твір, який читається легко як роман, я вирішив про нього розповісти ширшому загалу. Праця ділиться на дві основні частини. Перша, історична частина, показує розвиток впливу «латинізації» на цілість УГКЦ від Берестейських порозумінь із 1596 р. до сучасності. Цей опис, так би мовити, завершується позитивними словами митрополита Андрея: «бути водночас православним і католиком можливо і, більше того, й необхідно для кожного щиро віруючого в Христа». Конкретні явища, які з’явилися в УГКЦ внаслідок «латинізації» можна класифікувати таким чином: 1. Приватні і читані Літургії, приймання Причастя на колінах та інші поза-літургійні практики; 2. Позалітургійне вшанування Євхаристії; 3. Нехтування традицією алітургійних днів і їхніх відправ: Літургія Передосвячених Дарів і Хресна дорога; 4. Почитання Серця Христового та окремі наголоси Богородичного культу – як маївка і вервиця.

Друга частина магістерської роботи жваво і барвисто змальовує кілька типових поглядів нинішніх священоієреїв УГКЦ на питання «латинізації» і чистоти обряду, і передає вислів, який мене просто вразив: «Гуцул має бути в гуцульському строї, бойко – в бойківському. Так само і східне богослов’я має виражатися у східному обряді, а західне – в західному». Ці мудрі слова належать отцеві Петрові Жолобчуку із Троїцького храму в с. Микуличин, Надвірянського р-ну, Івано-Франківської обл.

Магістерка закінчується чіткими висновками. Ольга Мелимука з’ясовує різні погляди на питання правильної поведінки в обрядових питаннях такими словами: «Західні обрядові запозичення в УГКЦ – це цілий комплекс проблем, питань, дій, свідчень, можливостей, загроз, який витворився як історична реальність Церкви… Очищення обряду, на думку […] духовенства, –  необхідна умова збереження ідентичності такого унікального явища як Українська Греко-Католицька Церква. Способи очищення є різними, однак найкращим індикатором у цьому випадку є час, який покаже, які шляхи є правильними, якого ступеня очистки обряду потребує Церква, природний розвиток якої був значно перерваний через різні обставини». І додає: «Постійне, лагідне, розумне і чітке пояснення того, що є правильним, – це той процес, який Українська Греко-Католицька Церква мусить пройти для того, щоб відновити власне обрядове обличчя, певний внутрішньо церковний порядок».

Одна тема, що тільки мелькнула в праці, не змогла в ній бути розвинутою, але виглядає важливою – це страх! Страх перед тим, що очищення обряду приведе до розподілу в Церкві, до втрати «вже сформованої ідентичності», втечі вірних, і т.д. І на тему «страху і обряду», хочу тут викласти одну мисль. Хоч я не схильний вірити в дію спецслужб, але згадую, як мені кілька осіб (навіть єпископ) говорили про особливу операцію спецслужб, яку ми знаємо під назвою «підгорецьких». Коли подумати про кошти і можливості, які є в «ковпаківців», можна б і їх долучити до умовно кажучи – «відпрацювання технології». Пояснюю свою думку. В принципі відновлення чистоти власного обряду до того рівня, щоб він відповідав східному київському способу богословствування є доброю справою для ідеї єднання всіх Церков Ойкумени, а особливо Церков Володимирового Хрещення. Цього повинні бажати всі люди доброї волі. Однак виявляється, що воно так не є. Як говорять мудрі люди, проблема екуменічного руху не в тому, що Церкви розділені, а в тім, що є люди в тих Церквах, які бажають єдності, а інші – ні! Таким чином, середовища, які не бажають єдності, працюють над тим, щоб не було ані справжнього відновлення власного богослов’я, ані ототожнення з ним церковного обряду в УГКЦ. І оскільки не хотіти єдності – це вже не Божа справа, то й співпрацювати із зовнішніми (для Церкви) органами спецслужби, щоб більш ефективно висушити течії думання, які готують до єдності християн – це теж недобрий метод зовсім прийнятний для таких ідеологічних цілей. Треба бути вільним і свобідним, щоб шукати Христової Єдності. А один із ефектних гальмуючих методів анти-свободи – це навіювання страху. І от появляються «добрі» аргументи, чому не повертатися до джерел власного молитовного правила, – бо воно, мовляв, веде до розколів, розбрату й безладу, як от дивіться – «підгорецькі» чи «ковпаківці». Про це вже писала «Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков» Римського Престолу такими словами: «Не треба думати, що це зменшувало б ефективність душпастирства…»

Інше питання, над яким варто застановитися, це наскільки різні західні форми побожності в дійсності відкривають східних людей до благодаті і провадять до сакраментального життя; а наскільки це лише форми сентименталізму, які досить глибоко вкорінилися в народ і які можна радше віднести до науки етно-психології ніж до літургійного богослов’я? В деяких місцевостях, імпортні практики в порівняні до сакраментальних літургійних служб та повноцінна участь в них Божого народу, на жаль, нагадують образ омели на виснаженому дереві! Для цього, щоб відбулася справжня реформа на цьому полі, здається, варта в майбутньому розвивати конструктивні студії – переходу із більш плитких до глибших форм набожності, як наприклад: «Як Хресна Дорога вливається в Літургію Передосвячених Дарів чи Утрені Страстей) і які є переваги і недоліки одної і другої молитви».

Питання, на яке б хотілося отримати більш вичерпну відповідь і яке вимагає окремого дослідження, це – як насправді відбувається літургійне життя в семінаріях УГКЦ? Потрібно глибоко і вповні проаналізувати ортопраксію всіх «пасторальних агентів» семінарії (навіть т.зв. «приватну» їхню практику), щоб зрозуміти деякі феномени зв’язані із «латинізацією», які далі успішно розвиваються в УГКЦ. Бо навідміну від загально пануючої думки, я переконаний, що в семінаріях є не тільки теорія, – там дуже багато практики. В цьому ракурсі, наприклад, цікаво зрозуміти свого роду культ отця Ісидора Дольницького, який, здається, в деяких семінаріях піднесений до єдиного авторитету, в літургійних практиках. Цього не робив наприклад митрополит Андрей, який, крім згаданого Дольницького, задіював в тих справах отців Тита Мишковського і Кирила Королевського. Також цікаво, чому є окрема каплиця без іконостасу в деяких семінаріях, і що там детально відбувається протягом цілого літургійного року і як воно узгоджується із східним літургійним богослов’ям?

Ще залишається неосмисленим роль кафедрального собору, який, разом із правлячим архієреєм, мають бути еталоном симфонії ортодоксії й ортопраксії у власній єпархії. На скільки це питання наголошене в УГКЦ? Звідки Божий народ – місцева, партикулярна Церква має черпати позитивний приклад для молитовного правила, якщо не від власного архієрея і його оточення? Який кафедральний собор УГКЦ може тим похвалитися? Думаю, що чекати, що духовенство УГКЦ буде брати приклад від винятків, які є одночасно маргіналами, чи від Римського престолу, який не дає собі вповні раду із власною обрядовою спадщиною – марно.

А, на завершення, ще вважаю необхідністю появу наукових праць, які б вичислила і описали основі літургійні і обрядові інструкції Єпископату УГКЦ ХХ і ХХІ ст., а також як окрему частину, інструкції Римського престолу, які відносяться і до УГКЦ. На основі такого твору, Церква повинна видати практичний довідник, який мав би бути настільною книгою кожного її священика – мирянина, монаха чи ієрея.

Ось, які думки в мене викликала знаменита праця Ольги Мелимуки, яку рекомендую до широкого розповсюдження. Спаси Господи за мудру роботу!