Чимало списів було поломано в намаганні встановити «Партикулярне право» в Українській Греко-Католицькій Церкві. Якщо мова йде про «Партикулярне право» в рамках Кодексу Канонів Східних Церков (ККСЦ), то процес його написання розпочався 1985 р. із створенням відповідної синодальної комісії. (Хоч вже 1980 р. відбувся синод присвячений створенню комісії для підготовки партикулярного права УГКЦ). Якщо бачити «Партикулярне право», як власну систему законодавчих актів помісної Церкви, то треба сягнути до Київських Номоканонів і Кормчих Книг. Ще досьогодні різні поняття вкладаються в цей термін.

Колись, 14 липня 2000 р., дрогобицький єпископ Юліян (Вороновський) писав до Блаженнішого патріярха Мирослава-Івана, Глави УГКЦ, що виникає «плутанина – називати помісне право (Церкви) партикулярним (єпархії). При помісному способі мислення зовсім іншого сенсу набирає ККСЦ. Ціла його структура побудована на монархічній еклезіології "центр – периферії", тобто, "ККСЦ – партикулярні кодекси". З помісного мислення виникає еклезіологія Церков-Сестер, кожна з яких несе в собі повноту спасіння, а "центри" служать не уніфікації і видаванню однобічних розпоряджень "згори-вниз", а згоді і координації. Натомість, Апостольський Римський Престіл є "правилом віри і моралі" для Вселенської Церкви. Тому помісний кодекс Київської Церкви, що будується на тисячолітніх правах Київських митрополитів – не те саме, що "партикулярне право" Київської Католицької Церкви як додаток до ККСЦ. Адже останній зовсім не рахується з тими історичними правами і тому не може бути фундаментом помісного права.»

Іншими словами, треба чітко розрізняти між «партикулярним» і «помісним» правом Церкви. Це, що зараз написане, і про що будемо роздумувати, це не помісне право УГКЦ, а додаток до Кодексу Канонів Східних Церков (ККСЦ) для УГКЦ. Очевидно всім теж має бути, що ККСЦ – це право, видане Римським Архієреєм для Східних Церков, згідно думки і ментальності Західної Церкви.

Із тих кількох наведених причин єпископ Юліян писав: «Партикулярне право» не належить до духу і плоті Київської Церкви: «необхідно визначитися концептуально: або ми хочемо й далі продовжувати застарілу уніатську модель залежності і підчинення іншій Церкві-Сестрі, якої ми є лише несамостійною “частиною” (раrs), або ми закладаємо в канони екуменічну модель єдності як сопричастя рівних Церков-Сестер і вперше пропонуємо задовільну канонічну розв’язку проблеми єдності Церков Сходу і Заходу в єдиній Вселенській Церкві. […Вважаю] (в оригіналі – «рахую»), що даний проект партикулярного права є протизаконний і однобічний».

І дійсно з т.зв. «Партикулярним правом» діються дивні історії, а остання на мою думку така: після першої невдалої спроби його проголосити в 2003 р. (задля відсутності декрету проголошення від патріярха), друга спроба на початку 2008 р. не вдалася через значні процедурні помилки.

Таке моє твердження базується на констатації наступних фактів: появилися два різні офіційні документи проголошення – перший на невластивому місці у «Віснику Києво-Галицького Верховного Архиєпископа» із одним текстом про «152 канони […які] знову вступають у дію», другий у «Благовіснику Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара» із іншим текстом про «146 канонів […які] знову набирають чинності»:

Один і другий документ ніби підписані 12 грудня 2007 р. (очевидно, що один із них був написаний і підписаний пізніше!) і передбачають «дію» чи «чинність» «канонів партикулярного права» від 14 (1) січня 2008 р., коли мінімальний термін входження в дію цього роду закону становить два місяці від дати публікації в офіційному для того передбаченому журналі, тобто «Благовіснику» (це згідно Партикулярного Права – канон 15). Синод 2007 р. міг також внести інший спосіб проголошення закону, якщо хотів, згідно ККСЦ 111. Натомість, як «Вісник 4», так і «Благовісник 7» вийшли 2008 р. і тим самим не надали формальних двох місяців чи навіть місяця, що зазначений у самих документах, для підготовки Церкви прийняти новий закон.

Слово «знову», яке появляється в тих двох документах вводить в блуд, бо не основується на якомусь попередньому декреті, про що заявляли такі автори як доктор Томас Немет і єпископ Давид (Мотюк), і про це говорив сам патріярх Любомир.

Зміст самих канонів в багатьох випадках містить необґрунтоване відсилання до компетенції правлячого архієрея, що зміщує силу тяжіння законодавчої влади від синоду ієрархів до місцевого єпископа, що є антиконституційним в східній Церкві, йде проти природи Церкви і з цієї причини анулює дію самих законів.

Так само, два документи відкликаються до синодів, до яких були внесені зміни пізнішими синодами, а Синод 2007 р. (оскільки, це не було повідомлено!) не голосував знову і не надавав мандату для можливого проголошення Патріярхом «канонів Партикулярного Права».

Все це, на мою думку, зводиться до висновку, що ніяка законна влада УГКЦ не зможе офіційно покликатися на «Партикулярне Право УГКЦ», і на ньому базувати якісь рішення, оскільки кожний зможе оспорити перед яким-небудь церковним трибуналом легітимність процедури оголошення даного закону.

Якщо Синод єпископів УГКЦ дійсно хоче, щоб ці 146 канонів були чинними, він повинен серйозно над ними попрацювати, знову обговорити, прийняти рішення – як і коли їх оголосити, це записати і проголосити, а згодом після цієї процедури проголосити саме Партикулярне Право, дотримуючись термінів, вказаних у власних рішеннях.

Але головне, що потрібно зауважити, на основі богослов’я Церкви митрополита Андрея, патріярхів Йосифа і Мирослава-Івана:

УГКЦ потребує своєї Кормчої Книги, в якій були б вказані її джерела, її закони, а теж закони Римського Престолу для неї і припустимість їх застосовувати чи діяти на основі місцевого (помісного) закону, який є вже визначений в античних соборах і статутах православних Церков.

Потрібна Кормча Книга, основана на нероздільній традиції Київської Церкви в дусі сімох Соборів і спільно прийнятних пізніших напрацювань трьох гілок в нутрі розділеної Церкви.

Без того важко серйозно відноситися до Церковного Права (як це практично роблять деякі єпископи), бо воно, оскільки не відповідає богослов’ю церковного народу, не може відповідно регулювати життя, а й навіть до нього достосуватися!