- UK
Культ Божої Матері в українському народі є такий давній, як давнім є християнство в Україні. В Україні основна школа марійського культу – то є Літургія і літургійний рік. Звісно, що під релігійними та богословськими прицілом, а тому марійська школа є дуже певна, бо її база є біблійною, тобто взятою зі Святого Письма; її основа – то офіційна молитва Церкви і передання. Літургійне почитання Пресвятої Богородиці у Церкві звертає нашу увагу на три важливі моменти її особи. Найперше - це Богоматеринство, найважніша благодать Пречистої Діви Марії, що робить Її «чеснішою від херувимів і незрівняно славнішою від серафимів». Друга прикмета Богоматері - це її особиста святість, а тому наші богослужіння величають її як «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Присноблаженну і Пренепорочну Приснодіву». І третій момент - це особливе заступництво Божої Матері за нас, грішних, її постійна опіка і покров. Переставившись з душею і тілом до неба, Пречиста Діва, не забуває про нас. Вона безнастанно випрошує ласки і благословення для цілого людського роду. Ця третя риса особи Богоматері, її заступництво, стала, мабуть, однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу. Вже на самих початках християнства в Україні Київська Церква виявила себе як Церква Пресвятої Богородиці.
Культ Божої Матері в українському народі є такий давній, як давнім є християнство в Україні. В Україні основна школа марійського культу – то є Літургія і літургійний рік. Звісно, що під релігійними та богословськими прицілом, а тому марійська школа є дуже певна, бо її база є біблійною, тобто взятою зі Святого Письма; її основа – то офіційна молитва Церкви і передання. Літургійне почитання Пресвятої Богородиці у Церкві звертає нашу увагу на три важливі моменти її особи. Найперше - це Богоматеринство, найважніша благодать Пречистої Діви Марії, що робить Її «чеснішою від херувимів і незрівняно славнішою від серафимів». Друга прикмета Богоматері - це її особиста святість, а тому наші богослужіння величають її як «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Присноблаженну і Пренепорочну Приснодіву». І третій момент - це особливе заступництво Божої Матері за нас, грішних, її постійна опіка і покров. Переставившись з душею і тілом до неба, Пречиста Діва, не забуває про нас. Вона безнастанно випрошує ласки і благословення для цілого людського роду. Ця третя риса особи Богоматері, її заступництво, стала, мабуть, однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу. Вже на самих початках християнства в Україні Київська Церква виявила себе як Церква Пресвятої Богородиці.
Марійські празники – то відтворення скромно описаних у Євангелії і в переданні подій із життя Марії. Такими є Її народження, Благовіщення, Успення, Введення у храм, Стрітення та інші. Все це доповнювали ікони на іконостасі, що представляли ці празники, літургійні тексти, зокрема тропарі празників, які народ скоро вивчав і знав напам’ять. Далі проповіді, а згодом і народом створені марійські пісні, що їх зібрано в Богогласнику. До того всього добавлялися побожні легенди або оповідання та думи про опіку Марії над нашою долею. З того захисту користали князі, монастирі, замки, цілі містечка, козаки, виганці… Божа правда про Марію, Божий план про становище Марії в ділі спасіння нашим народом прийнятий і доповнений своїм історичним досвідом, своїми переживаннями і почуваннями, думкою і подивом до особи Богоматері. То є основа й дуже важлива прикмета марійського культу в Україні. Впродовж історії таке підтверджувалося багатьма марійськими церквами із марійськими центрами, які будували й дуже щедро скрашували князі, гетьмани. Все це «міцно в’язало» народ із Марією Спасителя.
В історії є записані численні вияви найглибшої та найсердешнішої пошани нашого народу до Пречистої Діви Марії, що з вдячності до Неї за Її помічну руку в усяких потребах і небезпеках прославляв Її наш народ уже від перших часів християнської України. Очевидним доказом такого є побудовані в честь Пречистої Діви Марії та віддані під Її покров численні Церкви та монастирі в Україні. В Отців Василіян, наприклад, в Покотилівці під Харковом монастир Покрова Пресвятої Богородиці. В Улашківцях на Тернопільщині монастир Різдва Божої Матері.
В Аргентині Провінція Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. В Польщі Провінція Пресвятої Богородиці. У США Провінція Пресвятої Богородиці. В бразильській Куритибі Парафія і Провінційний Дім Різдва Матері Божої. В іншому бразильському місті Іваї Новіціят Успіння Матері Божої. В Пітанзі Парафія і Резиденція Успіння Божої Матері. Взагалі-то, Матір Божа Апарисіда є покровителькою бразилійського народу.
Із чудотворних ікон, які є у монастирських храмах, майже усі, крім Крехівської ікони святого Миколая та Улашківської ікони святого Івана Хрестителя,- ікони на честь Матері Божої: Улашківська, Маріяповчанська, Погонська, Підгорецька, Мукачівська, Кристинопільська, Верхратська, Віцинська, Краснобрідська, Гошівська, Деревнянська, Боронявська.
В Отців Редемтористів на поясі велика вервиця, складена буквою «М», що символізує особливу набожність до Марії – Матері Божої. Доречно тут зазначити, що Вервиця від початків займає особливе місце у місії Отців Редемптористів. Головною іконою в Отців Редемтористів є Ікона Матері Божої Неустанної Помочі, до якої монахи щоденно читають Акафіст. Кажуть, що цю ікону малював святий апостол і євангелист Лука, який і відтворив справжні риси Божої Матері. Нібито ця ікона знаходилася в церкві святого Матея. Але, на жаль, первісна ікона не збереглася. Нині маємо лише її копії, однією з яких є і та, яку Святіший Отець Папа Пій IX віддав під опіку Отцям Редемптористам, що мали церкву неподалік від місця, де розміщувалась колись церква святого Матея. Відтоді щораз більше поширюється вшанування ікони Матері Божої Неустанної Помочі у світі, а сама Божа Мати винагороджує людей численними чудами.
У Святоуспенській Унівській Лаврі є також своя легенда, пов’язана із Матір’ю Божою. Переказують, що після татарського нашестя ктитором монастиря став Олександр Ванько Лагодовський (опікувався монастирем до 1574 року). Давній переказ розповідає, як, занедужавши на хворобу ніг, Ванько побачив у сні Богородицю, що порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Шляхтич і направду віднайшов воду у лісі, і, зцілившись, дав обітницю відродити знищену обитель. В XVI столітті розпочалося будівництво мурованої оборонної церкви над джерелом, а згодом – чотирьох наріжних веж та мурів – нинішнього величного храму, яким опікуються Отці Студити.
У Святоуспенській Унівській Лаврі на почесному місці Унівська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Це копія, бо, на жаль, оригінал ікони до наших днів не зберігся. Унівська чудотворна ікона Богородиці належить до іконописного типу «Одигітрія» (з грецької – «Провідниця»), а про її походження існує багато переказів, але час та місце написання достовірно невідомі. Більше того, у 2004 році на прохання ченців Святоуспенської Унівської Лаври Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) встановив у третю неділю травня празник Унівської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці.
В українських салезіан східного обряду у Львові є Парафія Покрова Пресвятої Богородиці. Українські салезіани східного обряду опікуються також «Родинним домом Покрова» для дітей-сиріт. При Патріаршому соборі Воскресіння Христового Української Греко-Католицької Церкви є храм Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Взагалі-то, уже за князя Володимира Великого було побудовано в честь Богоматері Церкву Успіння Пресвятої Богородиці Десятинна. Це була перша кам’яна церква Київської Русі, яка, на жаль, не уціліла. У 1928 році Десятинну церкву, як і багато інших пам’ятників культури і мистецтва дорадянського періоду, було знищено радянською владою. Володимирові нащадки можуть втішатися дещицею від Десятинної церкви. У наших часах під час розкопок віднайшли фрагменти мозаїкової підлоги, фрескового й мозаїчного прикрашення храму, кам’яні гробниці, залишки фундаментів. Найближче до первісного храму уціліли хіба що під землею фундаменти Десятинної церкви.
Десятинна Церква споруджена у 988-996 роках на території київського «дитинця» Володимиром Великим. «Дитинцем» прийнято називати центральну укріплену частину міста у Давній Русі, здебільшого площею в кілька гектарів. Звичайно, дитинець споруджували на зручних для оборони місцях (на мисах річок, пагорбах) і оточували ровами, валами, мурами з баштами і брамами. Як правило, у дитинці розміщувалися князівські та боярські двори, житла військових та духовенства, міські собори. Навколо дитинця розташовувалися ремісничі та торгові квартали околишнього міста. Дитинець виконував і захисну функцію. Так, під час ворожого нападу за укріпленнями ховалися жінки з дітьми, звідкіля, очевидно, й виникла назва. Поляки, наприклад, кажуть, що по-їхньому «Dziedziniec» означає «спадок», «спадковий». Можливо, наш «дитинець» – якраз і калька з польської мови.
У всякому разі про «дитинець-кремль» давнього Києва знаємо трішки більше. Зокрема, що займав площу близько десяти гектарів на Старокиївській горі. Знаємо також, що з приходом до влади князя Володимира зводиться новий адміністративно-культурний центр міста з Десятинною церквою в центрі, навколо якої розташувалися князівські палаци і торговельна площа. Примітно, що саме «дитинець-кремль» міста Києва став останнім оплотом киян у їхній самовідданій боротьбі з монголо-татарами у грудні 1240 року.
Знаємо також, що Великий Князь на побудову та утримання першого християнського храму виділив був десяту частину своїх прибутків — «десятину», звідки, очевидно, і маємо назву храму. В літописах, зокрема, згадується місто «Полонне» як «святої Богородиці град десятинний».
Старовинні джерела називають Десятинну церкву церквою Богородиці. Перша Богородична церква представляла собою хрестово-купольний шестистовпний храм. На початку ХІ століття її оточили галереями. Десятинну церкву прикрашали мозаїка, фрески, різні мармурові та шиферні плити (ікони, хрести та посуд привезено з Херсонеса Тавридського (Корсуня). У Десятинній церкві містилася княжа усипальниця, де було захоронено Володимира Святославовича та його дружину — візантійську царівну Анну. Через кілька століть у руїнах Церкви саркофаг князя Володимира і його дружини Анни віднайшов митрополит Петро Могила. Сюди було перенесено з Вишгорода прах княгині Ольги.
Та й, зрештою, сама Софія Київська збудована, як вважають історики, як храм-посвята Богородиці. Правда, дослідники константинопольської Софії, за взірцем якої побудована Софія в Києві, припускають, що імператор Костянтин Великий на початку ІV століття при утвердженні престола свого у Візантії заснував, а син його Константиній закінчив перший дерев’яний храм в ім’я святого Софії, Премудрості Божої, «під іменем коей тоді розуміли Сина Божого, по слову Апостола Павла» ( І.Коринф., гл.1, стих 24).
Повна назва святині – Собор Святої Софії Премудрості Божої. Київ величають «Вічним Градом», увінчаним куполами Святої Софії – його Богом даним непорушним символом. Вже 1000 років стоїть Софія, а колись Собор маніфестував появу на світовій арені могутньої християнської Русі. Тут містилася митрополія, при якій існувала найдавніша вітчизняна бібліотека з майстернею, де перекладалися й переписувалися книжки. У Соборі відбувалися посадження на великокняжий престол, посвячення в митрополити, укладання політичних угод, прийоми послів. Тут збиралися церковні собори, правилися подячні молебні на честь важливих подій.
У самому Соборі на стовпах східної тріумфальної арки – мозаїка «Благовіщення», що фланкує вівтарний простір: архангел Гавриїл несе Діві Марії Благу вість про прийдешнє народження нею Спасителя. У склепінні головного вівтаря – славетний образ Богоматері Оранти (Молитовниці) – символу Церкви земної. Велична шестиметрова постать на увігнутій поверхні ніби оточена божественним світлом, яке створює навколо Оранти вічно сяючий ореол. Здійнявши до небес руки, Богоматір возносить Синові невпинну молитву за людей. Віками Оранту шанували як Молитовницю за землю Руську, Нерушиму Стіну її головної твердині – Києва. Геніальний художник, що створив цей вражаючий образ, передав нащадкам невід’ємний символ вічного Києва. Недаремно в народі і нині побутує повір’я: доки стоїть у Софії Оранта, доти стоятиме й Київ.
Фрески південного вівтаря (дияконика) розповідають про Богородицю та її батьків Йакима й Анну. Тут слухало літургію княже подружжя, тому дияконик присвячений праведній родині, яка подарувала світові Богородицю – Церкву. Великий протоєвангельський цикл дияконика, унікальний за своєю повнотою і збереженістю, вміщує сцени «Благовіщення Анні», «Зустріч біля Золотих воріт», «Різдво Марії», «Введення у храм», «Вручення Марії кокцина і пурпура», «Заручини Марії і Йосифа», «Благовіщення біля колодязя», «Благовіщення біля прядки», «Цілування Марії і Єлизавети». Ідейною домінантою в іконографічній програмі дияконика є Благовіщення.
Обабіч царських врат – традиційні образи Спаса і Богородиці. Є ще в Соборі багатофігурні храмові ікони Святої Софії Премудрості Божої.
За князя Ярослава Мудрого культ Матері Божої лише укріпився. В той час було побудовано церкву Благовіщення Пречистої Божої Матері й то на славних у нашій історії Золотих Воротах у Києві. Головні ворота в Києві названі «Золотими», безперечно, за аналогією з головними міськими воротами Царгорода. Первісними Золоті ворота були як бойова вежа із проїздом, яку вінчала надбрамна церква Благовіщення. Традиція будувати надбрамні храми над воротами міських укріплень та монастирів походить з Візантії і набуває значного поширення на Русі. Основне призначення надбрамної церкви на Золотих воротах – здійснювати «небесний» захист міста, і саме у тій церкві князь Ярослав Мудрий проголосив у 1037 році Пречисту Діву Марію Царицею України, віддаючи в такий спосіб весь наш український народ під Її покров.
Відновлена церква Благовіщення – це тринавовий, чотиристовпний храм з однією позолоченою банею. В давнину інтер’єр церкви Благовіщення за традицією київського зодчества ХІ століття було прикрашено мозаїками та фресками, що підтверджують археологічні знахідки. На стінах нинішньої церкви Благовіщення не відтворено монументального живопису; сьогодні храм оздоблено лише мозаїчною підлогою, малюнок якої виконано під керівництвом художника – монументаліста Леоніда Тоцького за мотивами давньої підлоги Софії Київської.
Про велику пошану наших князів до Божої Матері як Опікунки української землі згадує Іларіон Київський — теолог, церковний діяч та філософ, священик церкви на Берестові та один з книжників князя Ярослава Мудрого. У 1051 році був поставлений київським митрополитом. Таким чином, митрополита Іларіона по праву вважаємо першим вищим церковним ієрархом з русинів.
Так-от, митрополит Іларіон, підкреслюючи заслуги обох князів у своєму творі «Слово про Закон і Благодать», створеному, щонайпевніше, між 1037 і 1050 роками, про князя Володимира Великого пише, що «подібний ти до великого Константина (того римського імператора, який підтримував християн, а перед смертю і сам охрестився), рівний розумом, рівний христолюбством, рівний честю служителям його. Спільником своїм зробив тебе Господь на небесах, заради благовір’я твойого, яке мав ти у житті своєму. Добрим свідком благовір’я твойого, о блаженниче, є свята церква Святої Богородиці Марії, що її звів ти на правовірній основі, де й мужнє твоє тіло нині лежить, ждучи труби архангельської».
Ярослава Мудрого митрополит Іларіон називає «вельми добрим і вірним свідком», якого «Господь зробив наступником твоєї влади», і який «не порушує твоїх уставів», себто, Володимира Великого, а «ще приумножує їх, не спотворює, а довершує…, як Соломон по Давиді». Зокрема, «він храм великий святий Божій Премудрості воздвиг», а «церква та стала дивом і славою на всі навколишні країни, бо іншої такої не знайдеться по всій півночі земній од сходу до заходу». Із «Слова…» ми довідуємося, що «він і церкву на великих воротях звів на честь першого Господського празника — Святого Благовіщення». Більше того, Іларіон Київський воліє нащадкам передати, що Ярослав Мудрий, Георгій за християнським іменем, «обклав і доручив людей твоїх і город святій всеславній, скорій до помочі християнам Святій Богородиці…, аби благословення, що його архангел дав дівиці, було і городу сьому. До неї ж бо мовилось: «Радуйся, обрадувана, Господь з тобою!» (Лука 1, 28). До города ж: «Радуйся, благовірний городе, Господь з тобою!».
То й не дивно, що і християнство, і культ Богородиці так «прижилися» на київських землях. До наших часів дійшов легендарний історичний переказ про те, що святий Апостол Андрій Первозванний ще за апостольських часів, допливши човном до місця, де сьогодні стоїть наша столиця, став на київських горах, застромив там перший в Україні святий хрест і вимовив пророчі слова: «На цьому місці постане місто. І буде у ньому багато храмів Божих. А слава лунатиме по всій землі».
о. Іван (Музичка), уродженець Івано-Франківщини, доктор богослов’я, священик УГКЦ, який отримав парафію в Англії, де і прослужив парохом понад 20 років. З 1975 року — в Римі. Разом з Блаженнішим Любомиром (Гузаром) працював в службі Митрополита Йосифа Сліпого; пізніше був проректором Українського католицького університету святого Климента у Римі (університет був заснований 8 грудня 1963 у Римі митрополитом Йосифом Сліпим безпосередньо по його звільненні з заслання), ректором колегії Святої Софії. Сьогодні отець Іван очолює українську парафію святих Сергія і Вакха в Римі, піклується й «печалується» долями тих українців, що приїхали до Італії «батракувати», і… приїжджає до України. Так-от, о. Іван (Музичка) тривалий регулярно дописував до української періодики, що видавалася у вільному світі. Ще 15 січня 1976 року на шпальтах англійської україномовної «Української думки» застановлюється: «Богородиця! Новообращенному християнинові сподобалася думка князя Володимира присвятити не комусь, не Богові, а невідомій жоні Богородиці, що нагадувала йому Богиню Роженицю, перший храм у Києві, - нехай вона, жона, матір, молиться, клопочеться перед Богом про людські душі!».
Інший священик, в нинішньому часі Апостольський Візитатор для українців греко-католиків Італії та Іспанії Владика Діонісій (Ляхович) у своїй книзі «А коли ви молитесь», глибше застановляється, чому Марію, Матір Божу почитають не тільки українці. Насамперед, завдяки Її послухові і згоді. То правда, що саме завдяки «послухові і згоді Діви Марії Бог поселяється між нами. Послух Марії здійснює новий і вічний союз людини з Богом, в особі Ісуса Христа. Послух Марії відкриває райські двері, які заперлись через непослух прародичів. І Пречиста Діва Марія вирізняється тим, що вона слухала і зберігала слово» (пор. Лк 2, 19-51). Це завдяки діянням Святого Духа Марія стає Богородицею, і народжує Бога для спасіння світу. Але, як слушно зауважує о.Діонісій, «тут ми можемо себе запитати, що сталося б, якби Марія не була чуйною, слухняною, послушною? Якби вона була розсіяною, заклопотаною собою, або своєю працею?... Вона не звернула б уваги слово Боже», то «…не здійснився б відкупительний Божий план». Себто, якби Марія не була чуйною, то не прийняла б Святого Духа, а слово Боже не мало б де замешкати. Іншими словами, не було б Спасителя на землі, а Марія не була б Богородицею: «Марія – це та, що вміє в проводі Святого Духа прийняти, зберегти і зродити для інших Боже Слово цілим своїм єством: тілом, душею і духом». А послух має свій початок уже в житті самої Пресвятої Трійці: Отець посилає свого Сина у світ, і Син сходить на землю, щоб бути «слухняним аж до смерті, смерті ж хресної» (Фил 2, 5).
Від Благовіщення і до Успіння ми бачимо приклад Віри. Коли Йосип хоче потайки її покинути, і Марія не ридає, і не голосить, а тільки уповає на Святого Духа. Коли мусить збиратися у далеку дорогу до Єлизавети, а відтак – до Вифлиєму; коли мусить утікати до Єгипту, а звідти – повертатися до Назарету. Зауважимо: Марія не просить «льотної» погоди, не просить навіть здоров’я для себе. Вона не нарікає ані на царя Августина, ані на жителів Вифлиєму, коли ті не прийняли Її вагітну. Марія не жаліється нікому, що мусить родити свого сина у стайні. Більше того, Марія уповає лише на Бога навіть тоді, коли Її Сина засуджують на ганебну смерть на хресті; коли бачить знущання над Ним, які увінчуються хресною дорогою на Голгофу, прибиванням цвяхами до хреста і самою смертю. Зауважте: Марія не просить, щоби Ісуса Пилат не судив; щоби Його чи то менше били чи не били взагалі; щоби легшу кару обрали чи не катували аж настільки. У такі хвилини Вона дає себе провадити Святим Духом. Між іншим, першим учнем Маріїної віри був Ісус! І в нашому часі йти з Марією – то значить дозволити, щоби Вона як Мати взяла кожного за руку і провадила. Щоб і моє серце билося в унісон із Її серцем. А тому Пресвята Богородиця завжди була, є, і навіки залишиться найкращим взірцем материнства.
Тому і християни завжди зверталися до Неї. Якось запитали матір Митрополита Андрея (Шептицького) Софію Шептицька (Фредро), про секрети виховання своїх п’ятьох синів. Графиня, кажуть, відповідала, що не притримувалася якихось спеціальних правил, а «просто любила своїх дітей і старалася пізнати, яким є кожний із них. Моя єдина система вихованя це молитва «Богородице Діво!». Ніщо інше, - лише «Богородице Діво!».
Святіший Отець Павло VІ ще 30 квітня 1965 року видав Енцикліку «В Місяці Травні». Намісник Петра говорить про травень – місяць, коли «його побожність вірних окремо присвятила нашій Пресвятій Богоматері», себто той цілий місяць, коли католики цілого світу віддаватимуть «Цариці Небес зворушливу данину віри і любові», бо у травні «християни в Церкві і приватно в домах жертвують Марії із глибини їхніх сердець у спеціально палкому поклоні і з любов’ю свої молитви та почитання». Направду, така побожна практика, з якою почитається Пренепорочну Діву Марію, збагачує християн духовними дарами, бо «Марія завжди залишається стежкою, яка веде нас до Христа. Кожна зустріч із Нею може тільки дати у підсумку зустріч з Самим Христом. Бо з яких інших причин ми постійно звертаємося до Марії, як не з тих, щоб знайти Христа, що Вона Його тримала в своїх раменах, щоб знайти в Неї і через Неї Спасителя».
Вселенська Церква в цьому році відзначатиме 158-му річницю догми про Непорочне Зачаття (1854-2012), а тому вкотре пропонує нам розглядати Євхаристію очима Марії, бо, покладаючись на заступництво Благословенної Діви Марії, Церква пропонує Христа, Хліб життя всім людям, які можуть визнати і прийняти Його як єдиного Спасителя людства.
