Академічне товариство «Обнова» у Львові, 27 квітня 2010 р., організувало зустріч своїх членів із відомим отцем Ігорем Пецьохом. Він говорив про житейське питання, а саме про покликання в нашому житті. Ось мої записки:

Для того, щоб зрозуміти своє покликання в житті, потрібно на сам перед пояснити собі, що означає саме поняття «покликання». Вже із постановки питання зрозуміло, що відповіді на такі два питання потребують цілого життя.

Загально прийнято зрозуміти і розпізнавати покликання за двома стереотипами. Перше значення покликання – це коли хтось кличе і ти відчуваєш потребу за ним іти. Воно передбачає якусь службу і якесь місце в твоєму житті. Друге значення є радше за асоціативним рядом – це ієрей, монах, лікар, пожежник… Це люди в спецодязі, зокрема в релігійні сфері, а потім в інших, які відрізняються від «нормальних».

Неправильні бачення покликання є отже такими: що з одного боку є «покликані» і з другого «нормальні»; що, це етап, який треба пройти в молодості, коли вибирається стан, для остаточного визначення дальшого життя; що, «це план Божий для когось», який породжує страх перед невідомим.

Послання до Еф. 1:4-6 вказує на це, що Бог нас вибрав, щоб ми стали дітьми, і щоб були подібними до Отця, тобто святими і бездоганними в любові. Господь хоче нас обдарувати свободою, щоб ми уподібнювалися до Творця, будучи відповідальними і творчими.

Позитивне бачення покликання починається від Аврама. Книга Буття 12:1-4 говорить про покликання Аврама – що є прототипом покликання: йти туди, куди тебе Бог висилає.

Для того, щоб зрозуміти, що покликання не є посиланням нас у невідоме, треба прочитати родовід Аврама (Бут. 11). Речення, яке в нім визначає всю долю Аврама, є що жінка «Сараї була неплідна». Так, що позитивна відповідь Аврама на поклик Божий – це не було йти кудись у невідоме, а «стати батьком всіх народів», що відповідало на найглибшу потребу Аврама – мати потомство. Все решта в його житті – це був шлях до обітниці.

Християнська схема покликання полягає в тому, що Бог обіцяє сповнити прагнення людського серця. Умова для цього є вийти із себе. Тоді Бог може вплести людину і історію спасіння, не перекреслюючи при тому її особисте прагнення. Приклад такої схеми зустрічається як в житі Аврама, а також Марія.

Марія змогла вигукнути Єлизаветі: «Величає душа моя Господа і дух мій радіє в Бозі…» (Лк. 1:46-47), бо вона впізнала власну історію в своїм покликанні – все це не стало для неї несподіванкою. Так само Павло в Діяннях 22:3 пише, що він «ревнитель Бога» і це, що він став учнем Ісуса Христа є логічним продовженням історії його життя. Так, з того виходить, що Бог не будує на нічому іншому, ніж на найглибших людських духовних прагненнях.

Які власні дороги Аврама? Він хотів бути батьком. Не міг мати сина, то призначив Елієзера спадкоємцем замість сина. Потім народжується Ізмаїл – син із рабині. Для реалізації Божого плану не треба відмовлятися власних прагнень. Так, що не треба робити ревізії свого життя коли настає криза покликання – не треба перекреслювати цілого свого життя. Питання отже не є «чи бува я не помилився», а «яким було моє первісне прагнення, на котрому будував Господь моє життя?». Треба вернутися до свого первісного прагнення.

А як реалізувати своє перше, найглибше прагнення, яке називаємо покликанням? І як приймати властиві рішення, які згідні з тим прагненням? Треба знати, що все починається від простих рішень, і кінчається складнішими. Якщо подивитися на приклад Ісуса Христа, то він перед важливими рішеннями молився! Перед входженням в Єрусалим на свої страсті, Ісус закликав учнів на гору Тавор на розмову з Отцем. Ця зустріч – це було насамперед слухання Господа, щоб могти прийняти Його для них пораду. Коли ми молимося словами «Отче нашу» – це насамперед входження в Божу присутність, а не те, що ми хочемо сказати Богові. Розмова на горі Тавор – це теж вміти радитися в інших, хоч би для вербалізації того, що маємо на серці. Це різні можливості, дороговкази, які допоможуть прийняти рішення. На горі Тавор ми ще розуміємо факт, що Ісус є той хто нами керуватиме.

Слухання Божого слова, спілкування із людьми, розуміння фактів життя – три моменти, які потрібно звести в одне, для того, щоб відповідати на своє покликання. Всі елементи тої схеми мають зіграти. А головне, що треба, це – мати контакт із особою, яка кличе, щоб бути щасливим. Покликання – це не питання відлучене від особи, яка кличе, хоч можна і мати безособове покликання, яке не попровадить однак до щастя.