15-22 травня Україна відзначає Тиждень Подружжя. Як зазначається на офіційному сайті організації, Тиждень Подружжя – це міжнародний рух, створений з метою поширення авторитету сім’ї в суспільстві та утвердження цінності родини та шлюбу як найбільш значимого суспільного інституту.

Нам з чоловіком поталанило – якраз на цих вихідних ми відзначали свій перший ювілей подружнього життя, і це всенародне святкування мало для нас дуже особисте значення.

Кожна подружня пара святкує річниці весілля по-своєму. Для когось це – привід поїхати на відпочинок, обмінятися вимріяними подарунками чи сходити до найкращого ресторану міста. Але з кожним роком усе більше молодих християн хочуть, щоби в день святкування річниці їхнього весілля за них помолилася церква. Адже лише Бог дарує справжнє щастя, береже й зміцнює кохання подружжя, саме Він вчить любити по-справжньому й служити одне одному з радістю. 

Декілька років тому мій чоловік почув про традицію поновлення подружніх обітниць під час святкування ювілейних річниць і запропонував мені спробувати це втілити. До першого ювілею ще треба було чекати декілька років, але ідея настільки мені сподобалася, що я про неї не те, що не забула – за півроку до 5-тиріччя нашої сім’ї я почала активно готуватися до цієї події.

Тож 15 травня ми, вийшовши перед церквою, дякували Богові за те, що Він дав нам одне одного. Мій чоловік Ігор обіцяв й надалі любити й шанувати мене як свою дружину чи в здоров’ї, чи в хворобі, чи в бідності, чи в багатстві, чи в радості, чи в горі - так, як вчить святе Боже Слово, цими словами обіцяючи свою вірність. Звісно, я відповіла йому взаємністю – як і вісім років тому, коли закохалася, як і на його пропозицію вийти заміж, як і під час заручин, і, звичайно ж, як і під час шлюбу.

Пастор збаразької церкви «Осанна», до якої ми належимо, Петро Сельський, а також уся наша громада молилися за наше подружжя, просячи в Бога благословення на шлюб. 

Лише потім ми дізналися, що день, коли ми поновили свої обітниці, 15 травня, міжнародний рух «Тиждень подружжя» оголосив Днем поновлення весільних обітниць. На цей день також припав Національний день сім’ї в Україні.

Звісно, такі приємні події, які співпали в часі з нашим особистим святом, стали приємними штрихами до святкування. Та все ж найціннішим для мене був чудовий подарунок від Бога: прокинувшись, я усвідомила, що після декількох років, прожитих у шлюбі, діамантик мого кохання засяяв новими гранями, новими барвами, новим натхненням - якщо можна так це висловити.

У той день чоловік розбудив мене поцілунком і словами: «Я тебе дуже люблю, сильніше, ніж у день весілля». І попри те, що ранковий поцілунок і зізнання в коханні давно стали звичними ритуалами для початку дня, моє серце стиснулося, а по спині побігли мурашки.  

А 5 років тому я була ще така маленька, так боялася подружнього життя і взагалі ледь не всього на світі, носила в собі стільки комплексів і так ще мало довіряла Богові – тобто довіряла, але через силу, змушуючи себе ступати наступний крок, та й робила то, міцно заплющивши очі.

Я виросла в неповній родині й дуже сумнівалася, що зможу стати хорошою дружиною. Може, я нею і не стала - але Бог все одно благословляє нашу сім"ю щастям і коханням. Крок за кроком Він і він допомагають мені йти, позбуватися страхів. Я боялася, що за років три стосунки стануть більш затертими - але навіть у перші дні зустрічання я не була так шалено закохана в свого чоловіка, як зараз - і подруги, які вже 10-20 років у щасливому шлюбі, кажуть, що з часом це почуття лише міцніє. 

Інколи мені хочеться мовчати й тримати своє щастя в собі. А потім думаю про те, що є ще так багато дівчаток, які теж можуть боятися довіряти Богові, не вірити в сім"ю, не мати сміливості чекати. І для них хочу сказати: щастя є. Той, Хто створив любов, не перестає нею обдаровувати тих, хто Його просить.

…Виголошуючи заповітні слова: «Обіцяю і надалі...» я подумки дякувала Богові за всі його подарунки для нас.  Бо хто ми без Нього? А коли з Ним, ми – двоє закоханих людей, які вірять у дива й сміливо ідуть вперед.