"Подорожні замальовки" (Блог Надії Гербіш)_image

"Подорожні замальовки" (Блог Надії Гербіш)

Making the World Inspired або Таємниці Соковитискувача

25.10.2011, 17:22
Про натхнення і критику, апельсини і свіжий сік, механізм збування мрій і особистий вибір.

Якось зовсім спонтанно зауважила, що майже все, про що я мріяла колись, збулося і активно наповнює моє життя. Проблема лише в тому, що я мріяла багато, багато отримала і тепер у мене практично немає часу тим всім насолоджуватися. Думаєте, мене це чогось навчило? А дзуськи! Розум і далі працює в режимі «dream big».

Ще цікавіша особливість процесу втілення мрій полягає в тому, що практично жодної з мрій я не втілила сама, докладаючи титанічних зусиль і наполегливо рухаючись до цілі. Я-то намагалася тримати курс до омріяного маяка, але часто відволікалася, зневірювалася, йшла їсти, засинала за штурвалом чи просто розважалася. А більшість хороших подій у моєму житті тим часом відбулися лише тому, що хтось у мене вірив.

Чесно кажучи, я досі дивуюся людям, які довіряли/довіряють мені серйозні проекти, таємниці, які цікавилися моєю думкою й просили виконати щось важливе. Досі, коли хтось телефонує й каже, що хоче взяти в мене інтерв’ю, я спершу думаю, що то помилилися номером. Бо насправді ж я – лише канал, одна ланка ланцюжка з багатьох людей, які зробили те чи інше. Але маючи досвід роботи прес-секретарем, погоджуюся, пояснюючи розгубленій собі це тим, що в такій ситуації виступаю в ролі речника, і не більше. І моє завдання – передати натхнення далі.

У моєму житті було декілька моментів такого нестерпного болю, що, здавалося, пуповина живодайного вай-файного зв’язку із Всесвітом зараз обірветься і я зникну від кисневого голодування у тяжких муках. Але тоді звідкись виринали люди, які закутували мені плечі пледом, робили чай з молоком, перебирали волосся, обіймали чи просто говорили декілька слів підтримки – я ніколи не чула, що саме вони казали, бо барабанні перетинки несамовито тремтіли від ультразвуків того ж таки нестерпного болю – але чомусь їхні слова магічним чином діяли. І все було добре.

А коли все було добре, знаходилися інші люди, які критикували й мою радість, і все те, що я робила, і те, як я усміхалася, і навіть те, яку музику слухала. Вони звинувачували мене в бракові досвіду, в моїй молодості, у непрочитаних мною книжках, висміювали мої цінності, кепкували зі зробленого мною вибору, глузували з почерку й робили зауваження щодо довжини спідниці.

Надихали.

Правда, інколи від їхніх слів хотілося згорнутися котиком, а ще краще – ведмежатком – і спати до весни, поки не подорослішаю, не прочитаю всіх непрочитаних книжок, не дошию фігового листя до подолу спідниці й не зроблю так багато всього, про що вони говорили. Поки не просплю свого життя й не дозволю розумнішим, здібнішим, талановитішим, красивішим робити те, що робила до цього. Але жоден геній не виявляв бажання заступити на моє місце, віруючі люди продовжували в мене вірити – і мені ставало соромно спати до якоїсь там весни.

«Не дожену, то хоч зігріюся,» - казала собі я. Зроблю те, що можу, наберуся досвіду, а як прийде хтось, хто вміє то робити краще, то йому залишиться менше роботи.  

Тож критика й висміювання перекроювалася на мотиваційні пенделі.

І якщо я не вмію робити багато чого іншого, то принаймні надихати людей я точно вмію – тож я радісно ділилася з іншими свіжовитиснутим натхненням. Я дякувала любим критиканам за кислючі апельсини й готувала з них смачнючий сік – на здоров’я усім бажаючим.

Бо, знаєте, коли мене питають, у яку сферу діяльності найкраще інвестувати свій час, то я завжди кажу, що в людей. У служіння людям, у спілкування з людьми, у мотивування людей – назвіть то, як хочете. Бо в поторсаних, заїжджених до банальності фразах «людина людині – друг, товариш і брат» і «людина людині – вовк», все-таки, ключові слова «людина людині». Соціопат ти, соціофоб чи соціофіл – а все одно ж соціо-! Ми залежні від інших людей, незалежно від того, тішить нас це чи тривожить, незалежно від того, пекло для нас інші чи рай. Який сенс заперечувати кислоту лимону чи солоність солі – краще використати ті їхні властивості куди треба, хіба ні?

І я не намагаюся зараз висловити якісь теорії з приводу того, як будувати стосунки з людьми. Я сама в цьому – великий профан і керуюся виключно почуттями. Усе, що я хочу сказати – люди завжди оточуватимуть нас. З умінням надихнути чи втоптати в болото. Радісні чи зболені. Усміхнені чи сумні. Вони можуть зіграти ключові ролі в нашому житті – але ніколи не нестимуть за нас відповідальності. У них завжди буде вибір, як ставитися до нас. А в нас завжди буде вибір, як реагувати на їхній вибір.

Залишатися натхненними й рухатися далі чи опускати руки після першої порції критики – це теж вибір. І ніхто не може зробити його замість нас.

Я знаю, що мені особисто далеко до професіоналізму, далеко до геніальності чи навіть бодай до особливої талановитості. Але я буду виконувати те, що доручають мені люди, які – з якихось загадкових для мене причин – вірять у мене. Моя справа маленька – не закопати жодного з дрібних талантів, даних Господарем. А їхня справа – вірою рухати гори.

Останні новини